Спочатку:
На сторінку книги
Глава 1. Три дні до бурі
Три дні тому
Ніґуэлас — маленьке іспанське селище, заховане серед гір Гранади, де життя плинуло так спокійно, що навіть кури, здавалося, клювали зерно без поспіху.
Тут усі знали одне одного. Хто з ким посварився, хто одружився, у кого народилася дитина, хто цього року зібрав найбільше оливок — усе це ставало відомо швидше, ніж новини по радіо.
Але того дня в Ніґуэласі панував особливий гамір.
Діти бігали вузькими вуличками, гралися в хованки, кричали так голосно, що дорослі час від часу визирали з вікон.
— Я тебе бачу!
— Ні, не бачиш!
— Бачу!
— Ти підглядав!
— Не підглядав!
— Підглядав!
За кілька хвилин уже сперечалися всі.
А біля невеликої річки було ще веселіше. Діти плескалися у воді, бризкалися й намагалися втопити одне одного — звісно, лише символічно, бо дорослі уважно стежили за ними.
Особливо галасувала п'ятнадцятирічна Анабель.
Вона стояла у воді разом із подругами й щосили хлюпнула долонею воду просто в обличчя одній із них.
— Анабель!
— Що?
— Ти мене облила!
— Це випадковість.
— Ти прицілювалася!
— Ну добре. Тоді дуже вдала випадковість!
Подруги засміялися.
На березі за ними спостерігала вісімнадцятирічна Адель.
На ній була світла сукня, прикрашена маленькою червоною трояндою. Вона виглядала спокійною, майже суворою, хоча в куточках її губ час від часу з'являлася усмішка.
Адель була старшою сестрою Анабель і давно звикла виконувати роль людини, яка відповідає за всіх.
До того ж вона працювала вчителькою й була класною керівницею. Тільки закінчила педагогічний університет у Мадриті. Тому дисципліна для неї була не просто словом.
Вона могла одним поглядом змусити цілий клас замовкнути.
Щоправда, на власну сестру цей погляд діяв приблизно три секунди.
— Анабель! — покликала Адель.
— Я тут!
— Виходь із води.
— Ще п'ять хвилин!
— Ні.
— Три?
— Ні.
— Одна?
— Анабель.
— Добре, добре!
Дівчина невдоволено вилізла на берег.
— Ти поводишся як моя друга мама.
— А ти поводишся так, ніби тобі не п'ятнадцять, а п'ять.
— Мені майже шістнадцять.
— Це нічого не змінює.
Анабель скривилася, витерла мокре волосся й раптом подивилася кудись у бік дороги.
— А ми можемо піти далі?
— Куди?
— У гори.
Адель одразу похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Тому що я сказала.
— Це не причина.
— Для тебе — дуже навіть причина.
— Ми ненадовго.
— Ні.
— Ми будемо обережні.
— Ні.
— Я візьму воду.
— Ні.
— І бутерброди.
— Анабель!
— Ну а що?
Адель важко зітхнула.
— Мігель має прийти за вами.
При згадці брата Анабель скривилася.
— Мігель знову на горі?
— Схоже на те.
— Він там уже пів дня!
— Я знаю.
— І що він там робить?
— Напевно, вигадує чергову пригоду.
Адель подивилася на гори.
Їхній брат Мігель був саме таким.
Якщо інші люди бачили крутий схил і думали: «Туди краще не лізти», Мігель думав: «Цікаво, чи можна туди залізти?»
А якщо відповідь була «ні», він сприймав це як особистий виклик.
---
Мігель тим часом уже піднімався вище в гори.
Сам.
Він ішов стежкою, яку більшість жителів Ніґуэласа воліла навіть не помічати.
На ньому був рюкзак, зручне взуття, легка куртка й усе необхідне для підйому.
На обличчі — окуляри.
Мігель носив їх із дитинства. Зір у нього був не найкращий, але хлопець ніколи не дозволяв окулярам стати перешкодою.
Він поправив їх на носі й подивився вгору.
— Ще трохи.
Його ноги вже втомилися, але він уперто продовжував.
Мігель був гарячим, імпульсивним і страшенно рішучим.
Якщо він щось задумав, переконати його було майже неможливо.
Навіть якщо задум був абсолютно безглуздим.
Особливо якщо задум був абсолютно безглуздим.
— Мігель!
Хлопець завмер.
Голос доносився знизу.
Він озирнувся й побачив знайому постать.
Його дядько Туліо піднімався стежкою.
Мер Ніґуэласа.
І, судячи з його виразу обличчя, він був зовсім не в захваті від того, що племінник знову вирішив підкорити гору.
— Мі-ге-ле!
— Я чую!
— Спускайся!
— Навіщо?
— Тому що я сказав!
Мігель закотив очі.
— Це аргумент?
— Для племінника мера — так.
— А для нормальної людини?
— Мігель!
— Уже спускаюся!
Хлопець невдоволено рушив униз.
Коли він підійшов ближче, Туліо уважно оглянув його.
— Ти знову сам?
— А що, мені компанію запросити?
— Я серйозно.
— Я теж.
— Ти міг зірватися.
— Не зірвався ж.
— Це не відповідь.
— Зате правильна.
Туліо потер перенісся.
Він уже не раз думав, що виховувати Мігеля складніше, ніж керувати цілим селищем.
Хоча керувати селищем теж було непросто.
Особливо коли половина мешканців приходила до мера не з державними питаннями, а зі скаргами на сусіда.
— Туліо, він поставив паркан на два сантиметри ближче до моєї ділянки!
— Туліо, вона забрала мою козу!
— Туліо, її коза сама прийшла!
— Туліо, скажи йому!
Іноді Туліо мріяв просто втекти в гори.
Але потім згадував, що в горах живе Мігель.
Тож доводилося залишатися в селищі.
— Ти повинен думати не тільки про себе, — сказав Туліо вже серйозніше.
Мігель перестав усміхатися.
— Я думаю про сім'ю.
— Не завжди це видно.
— Я не маленький.
— Саме тому я й розмовляю з тобою як із дорослим.
Мігель поправив окуляри.
— Тоді скажіть прямо, навіщо ви мене сюди покликали.
Туліо кілька секунд мовчав.
Його обличчя змінилося.
Тепер у ньому не було звичайного роздратування.
Лише втома і тривога.
— Я хотів поговорити з тобою без Адель та Анабель.
— Це щось серйозне?
— Дуже.
Мігель насторожився.
— Що сталося?
Туліо подивився на селище внизу.
Звідси Ніґуэлас здавався маленьким і майже іграшковим. Білі будинки, червоні дахи, вузенькі вулиці, зелені дерева.
Місце, яке здавалося вічним.
— Скоро я повідомлю вам новину, — тихо сказав Туліо.
— Яку?
— Таку, яка змінить життя нашої родини.
Мігель насупився.
— Дядьку, після таких слів люди зазвичай кажуть щось на кшталт: «Не хвилюйся».
— Не хвилюйся.
— Ви зараз спеціально?
— Трохи.
Мігель фиркнув.
— Тоді я вже хвилююся.
Туліо ледь усміхнувся.
А потім знову став серйозним.
— Просто запам'ятай одне, Мігелю. Що б не сталося, ти маєш берегти Адель та Анабель.
— Звичайно.
— І не робити дурниць.
Мігель мовчав.
Туліо підняв брову.
— Що?
— Я намагаюся придумати, що відповісти.
— Не треба. Я й так знаю.
Мігель усміхнувся.
— Добре. Але якщо ви збираєтеся сказати, що мені більше не можна ходити в гори…
— Це не те.
— Тоді що?
Туліо не відповів.
Він лише подивився на далекі гори.
Вітер раптом став холоднішим.
Десь далеко пролунав глухий гуркіт.
Мігель озирнувся.
— Грім?
— Можливо.
Туліо ще кілька секунд стояв нерухомо.
А потім поклав руку племінникові на плече.
— Ходімо додому.
Мігель не знав, чому дядько раптом так змінився.
Не знав, що ці слова він ще довго згадуватиме.
І не знав, що зовсім скоро їхнє мирне життя в Ніґуэласі зміниться назавжди.
А поки внизу Анабель уже чекала на брата й сердито тупала ногою.
— Де він?
Адель подивилася на гору.
— Йде.
— Звідки знаєш?
— Бо якщо Мігель не прийде вчасно, він почує від мене лекцію.
Анабель усміхнулася.
— Тоді він точно прийде.
І вони ще не знали, що зовсім скоро всім трьом буде зовсім не до жартів.
