Раді Вас бачити!

Пролог. Дві смужки щастя

Аліса ніколи не вірила, що щастя може поміститися у двох маленьких смужках.

А воно помістилося.

У крихітному пластиковому тесті, який вона стискала в долонях, стоячи босоніж посеред ванної кімнати, із розкуйовдженим рудим волоссям і серцем, що билося так швидко, ніби вона щойно пробігла марафон.

Дві смужки.

Яскраві, чіткі, безжально прекрасні.

— Боже мій… — прошепотіла вона.

Її губи затремтіли в усмішці, а очі наповнилися слізьми. Аліса прикрила рот долонею, щоб не скрикнути від радості й не розбудити чоловіка, який спав у сусідній кімнаті.

Чоловіка, якого вона кохала.

Чоловіка, за якого збиралася вийти заміж через три тижні.

Чоловіка, з яким уже подумки прожила ціле життя.

Тепер у них буде дитина.

Їхня дитина.

Аліса повільно опустилася на край ванни. Їй раптом здалося, що світ змінився за ті кілька хвилин, поки вона чекала результату. Ще вчора вона була просто щасливою нареченою, яка вибирала квіти для весільної церемонії, сперечалася з організаторами через відтінок серветок і щовечора переглядала фотографії майбутнього маєтку, де вони мали жити після весілля.

А сьогодні вона стала майбутньою мамою.

Мамою!

Слово було таким великим, що не вміщалося в її серці.

— Маленьке моє… — прошепотіла Аліса, притискаючи долоню до живота. — Ти навіть не уявляєш, як довго ми на тебе чекали.

Насправді вони з нареченим ніколи не домовлялися про конкретний час, коли заведуть дітей. Він казав, що спочатку вони мають одружитися, насолодитися медовим місяцем, облаштувати будинок. Аліса погоджувалася, хоча потай мріяла про велику родину, дитячий сміх і ранки, коли вони прокидатимуться від маленьких долоньок, що тягнутимуться до них крізь ковдру.

Вона уявляла, як він уперше візьме малюка на руки.

Як розгубиться, боячись неправильно підтримати крихітну голівку.

Як намагатиметься заколисати дитину, ходячи кімнатою, а потім здаватиметься й приноситиме її мамі зі словами, що тільки вона знає правильну магію заспокоєння.

Аліса тихо засміялася крізь сльози.

Вона вже бачила це перед очима.

Бачила їхню маленьку сім'ю.

Їхній будинок.

Їхнє майбутнє.

І навіть не здогадувалася, що в цьому майбутньому вже причаїлася брехня.

Вона сховала тест у маленьку оксамитову коробочку, яку купила колись для весільних прикрас. Потім довго дивилася на своє відображення в дзеркалі.

На бліде обличчя.

На щасливі очі.

На усмішку, яку не могла стримати.

— Я стану мамою, — сказала вона своєму відображенню.

Їй захотілося негайно розбудити нареченого, залізти до нього під ковдру й прошепотіти цю новину на вухо. Уявити його сонну усмішку, здивування, а потім міцні обійми.

Та вона зупинилася.

Ні.

Вона хотіла зробити це красиво.

Так, щоб він запам'ятав цю мить на все життя.

Аліса витягла телефон і відкрила нотатки, де зберігала ідеї для весілля. Там були списки квітів, фотографій, страв, музики й маленьких деталей, які, на її думку, робили свято особливим.

Вона додала новий рядок.

«Сюрприз для коханого. Найважливіша новина нашого життя».

Потім почала шукати маленькі дитячі черевички.

Білі.

Крихітні.

Такі, що могли поміститися в її долоні.

Коли знайшла ідеальну пару, Аліса мало не розплакалася знову. Вона замовила їх, обравши найшвидшу доставку, і відклала телефон.

Тепер треба було придумати, як повідомити йому новину.

Можливо, покласти черевички в коробку з обручками?

Або вручити йому під час вечері?

Ні, краще після весільної репетиції, коли вони залишаться самі. Вона попросить його заплющити очі, вкладе подарунок йому в руки й чекатиме.

А він розплющить очі…

І все зміниться.

Аліса притиснула коробочку з тестом до грудей.

— Тільки б ти радів так само, як я, — прошепотіла вона.

Ці слова прозвучали тихо, майже несміливо.

Вона й сама не зрозуміла, чому раптом відчула легкий укол тривоги.

Можливо, тому, що він останнім часом багато працював.

Можливо, через весільні клопоти.

Можливо, тому, що останніми тижнями він кілька разів повертався додому пізно, пояснюючи це зустрічами з партнерами.

Аліса відганяла від себе такі думки.

Він же працював заради їхнього майбутнього.

Заради будинку, весілля, сім'ї.

Заради них.

Вона не мала жодної причини сумніватися в ньому.

Принаймні так їй здавалося.

Коли Аліса повернулася до спальні, за вікном тільки починало світати.

Наречений спав, відвернувшись до вікна. Темне волосся спадало йому на чоло, одна рука лежала поверх ковдри.

Він виглядав таким спокійним, що Аліса мимоволі усміхнулася.

Обережно присівши на край ліжка, вона відкинула пасмо волосся з його чола.

— Скоро ти дізнаєшся, що станеш татом, — прошепотіла вона.

Він не почув.

Не поворухнувся.

Навіть не розплющив очей.

Аліса нахилилася й поцілувала його в скроню.

— Я кохаю тебе.

Вона сказала це так щиро, ніби ці три слова могли стати оберегом для всього, що вони будували разом.

Потім лягла поруч, поклала долоню на живіт і заплющила очі.

Їй снилися білі квіти, весільні дзвони, сонячний сад і маленькі ніжки, що тупотіли дерев'яною підлогою їхнього майбутнього будинку.

Уві сні наречений тримав її за руку, а на іншій руці гойдав немовля.

Вони сміялися.

Він цілував її в чоло.

А вона думала, що немає нічого прекраснішого за цю мить.

Аліса ще не знала, що іноді найщасливіші сни народжуються саме тоді, коли реальність готується завдати першого удару.

За кілька годин вона прокинулася раніше за нареченого.

Він уже збирався на роботу, застібаючи ґудзики дорогої сорочки перед дзеркалом.

— Ти сьогодні рано, — усміхнулася Аліса, підводячись із ліжка.

— Важлива зустріч, — відповів він, не відводячи погляду від свого відображення.

Вона підійшла до нього й обійняла за талію.

— У мене для тебе є новина.

Він на мить завмер.

— Яка?

Аліса вже хотіла сказати.

Слова піднялися до горла, але вона раптом передумала. Їй захотілося побачити його реакцію не поспіхом, між дверима й робочими дзвінками, а в особливу мить.

— Сюрприз, — відповіла вона, усміхаючись. — Дізнаєшся трохи пізніше.

Він коротко поцілував її в губи.

— Тільки не вигадуй нічого дорогого. У нас і так весілля на носі.

Аліса засміялася.

— Це не про гроші.

— Тоді добре.

Він узяв телефон, ключі й піджак.

— Побачимося ввечері.

— Я чекатиму.

Двері зачинилися.

Аліса залишилася посеред спальні, притискаючи долоню до живота.

Її не насторожило, що він не запитав, наскільки важлива ця новина.

Не образило, що він поспішав.

Вона пояснила це втомою, роботою, весільними клопотами.

Любов часом робить нас надто поблажливими до тих, кого ми обрали.

Особливо тоді, коли ми ще не знаємо, що обирати доведеться знову.

Після сніданку Аліса вирушила до весільного салону.

Вона хотіла ще раз побачити сукню.

Її сукню.

Білу, розкішну, з довгим шлейфом, тонким мереживом на рукавах і корсетом, який підкреслював талію. Вона мріяла про цю сукню ще з дитинства, коли приміряла мамині фіранки й уявляла себе нареченою з казки.

Тепер казка ставала реальністю.

Принаймні вона так думала.

Коли консультантка відчинила двері примірочної, Аліса завмерла перед дзеркалом.

Вона була прекрасною.

Руде волосся спадало м'якими хвилями на плечі, очі сяяли, а біла тканина робила її схожою на героїню романтичного фільму.

— Ви неймовірна, — захоплено сказала консультантка. — Ваш наречений не зможе відвести від вас очей.

Аліса усміхнулася.

— Я хочу, щоб цей день ніколи не закінчувався.

— Так кажуть усі наречені.

— А я справді так відчуваю.

Вона повернулася до дзеркала й поклала руку на живіт.

Сукня ще не знала її маленької таємниці.

Ніхто не знав.

Аліса уявила, як іде до вівтаря, як наречений чекає на неї біля священника, як бере її за руки й обіцяє любити все життя.

А потім вони повертаються додому, знімають весільне вбрання, залишаються самі й починають перший вечір свого подружнього життя.

Тільки тепер їх буде троє.

Вона вже бачила, як одного дня стоятиме перед цим самим дзеркалом, тримаючи на руках немовля, а поруч буде чоловік, який дивитиметься на них із любов'ю.

— Я хочу швидше стати його дружиною, — тихо промовила Аліса.

Консультантка не розчула.

— Перепрошую?

— Нічого. Просто… я дуже щаслива.

І це була правда.

Тоді — правда.

Увечері Аліса повернулася додому з маленьким пакунком, у якому лежали білі дитячі черевички.

Вона поставила його в шухляду біля ліжка, поруч із оксамитовою коробочкою, де зберігала тест.

Потім дістала весільний календар.

До церемонії залишалося дев'ятнадцять днів.

Дев'ятнадцять днів — і вона носитиме його прізвище.

Дев'ятнадцять днів — і вони стануть родиною.

Дев'ятнадцять днів — і вона зможе сказати всьому світові, що її найбільша мрія здійснилася.

Аліса закреслила один день у календарі й усміхнулася.

Телефон на тумбочці засвітився.

Повідомлення від нареченого.

«Затримуюся. Не чекай на вечерю».

Вона прочитала його двічі.

Потім набрала відповідь:

«Добре, коханий. Я люблю тебе. У мене для тебе дещо особливе ❤️».

Повідомлення було прочитане майже одразу.

Відповіді не було.

Аліса поклала телефон екраном донизу й почала обирати музику для весілля.

Вона не знала, що того самого вечора чоловік, якого вона чекала, сидів в іншому місці поруч з іншою жінкою.

Не знала, що він цілував чужі губи.

Не знала, що його телефон мовчав не через роботу.

І найстрашніше — вона не знала, що її мрія про ідеальну сім'ю трималася на правді, якої їй ніхто не збирався розповідати.

Аліса обійняла

подушку й заплющила очі.

Під її серцем зароджувалося нове життя.

У її душі розквітало щастя.

А десь за межами її маленького світу вже починалася історія, яка мала зруйнувати все, у що вона вірила.

Вона мріяла стати його дружиною.

Вона ще не знала, що незабаром мріятиме лише про те, щоб назавжди від нього втекти.