Раді Вас бачити!

Глава 3. Контракт на мільйон

Ранок почався з телефонного дзвінка.

Алексіс саме стояла на кухні й готувала сніданок, коли незнайомий номер, збережений нею вчора ввечері, знову висвітився на екрані.

Вона глянула на годинник. Дев’ята ранку.

— Сподіваюся, у вас є справді вагома причина телефонувати так рано, — промовила вона замість привітання.

На іншому кінці почувся чоловічий сміх.

— Бачу, чемпіонко, характер у тебе не поступається швидкості.

Алексіс примружилася.

— Це ви писали мені вчора?

— Саме так. Мене звати Марк Вейлер. Я представляю організаційний комітет міжнародного велотурніру «Гран-прі швидкості». Ми стежимо за результатами перспективних спортсменів, і твоя остання перемога привернула нашу увагу.

Алексіс вимкнула плиту.

Назву турніру вона знала. Про нього говорили майже всі професійні велосипедисти. Це були не звичайні перегони, а багатоденне змагання з кількома етапами, складними трасами й серйозними випробуваннями на витривалість. Участь у ньому могла відкрити двері до професійних команд і великих спонсорських контрактів.

Але потрапити туди було непросто.

— І чого ви хочете від мене? — запитала вона.

— Запропонувати контракт. Ми готові взяти тебе до команди учасників із повним забезпеченням тренувального процесу, спортивним екіпіруванням і доступом до професійної інфраструктури. А головне — переможець турніру отримає один мільйон.

Алексіс завмерла з чашкою в руці.

Один мільйон.

Сума прозвучала так, ніби хтось раптом відчинив перед нею двері в зовсім інше життя.

За ці гроші вона могла б оплатити всі витрати на майбутню дитину, допомогти Алісі стати на ноги, створити фінансову подушку й нарешті почати відкладати на власну майстерню.

Проте Алексіс не звикла вірити красивим словам.

— А які умови?

— Ти швидко переходиш до суті.

— Я не люблю витрачати час на порожні обіцянки.

— Чудово. Саме таких спортсменів ми й шукаємо. Контракт передбачає щоденні тренування за затвердженим графіком, регулярні медичні огляди, участь у всіх обов’язкових етапах і дотримання правил турніру. Будуть обмеження щодо самостійних тренувань, публічних виступів і співпраці з іншими спонсорами.

— Тобто я фактично належатиму вам на час турніру?

— Ні. Ти залишаєшся вільною людиною, але береш на себе професійні зобов’язання. За порушення умов передбачені штрафи, а в разі серйозного порушення контракт може бути розірваний.

— А якщо я травмуюся?

На мить запала тиша.

— Це спортивні змагання. Ризик існує завжди. У контракті прописані страхування та порядок медичного супроводу. Усі подробиці побачиш у документах.

Алексіс поставила чашку на стіл.

Вона знала, що навіть найкраще страхування не поверне здоров’я, якщо вона отримає серйозну травму. А надмірні навантаження могли коштувати їй кар’єри.

Та потім перед очима постала Аліса в забрудненій весільній сукні. Її заплакане обличчя, тремтячі руки й коробочка з крихітними черевичками.

— Коли зустріч? — запитала Алексіс.

— Сьогодні об одинадцятій. Я надішлю адресу. Візьми документи й будь готова поставити всі запитання, які тебе цікавлять.

— Я ще не погодилася.

— Звісно. Але я чомусь упевнений, що ти прийдеш.

Дзвінок обірвався.

Алексіс ще кілька секунд дивилася на телефон, а потім повільно видихнула.

— Один мільйон… — прошепотіла вона.

І вперше за довгий час дозволила собі уявити, що її боротьба за незалежність може завершитися справжньою перемогою.

Аліса прокинулася ближче до десятої.

Коли вона вийшла зі спальні, Алексіс уже поставила на стіл тарілку з омлетом, тостами й нарізаними фруктами.

— Сідай і їж, — сказала старша сестра. — І не дивися на мене так. Це не наказ, а турбота.

— Ти завжди так говориш, коли збираєшся мною командувати.

— Тому що ти завжди намагаєшся сперечатися.

Аліса ледь усміхнулася.

Це була перша усмішка, яку Алексіс побачила на її обличчі від учорашнього дня. Нехай слабка, нехай сумна, але справжня.

— Як ти почуваєшся? — запитала вона вже м’якше.

— Втомлена. І трохи нудить, але це швидко минає.

— Тоді сьогодні відпочиваєш. А найближчим часом запишемося до лікаря. Хочу, щоб ти пройшла обстеження й переконалася, що з тобою та малюком усе гаразд.

Аліса поклала долоню на живіт.

— Я так боюся, Алексіс.

— Чого саме?

— Що він мене знайде. Що почне вимагати повернутися. А якщо скаже, що дитина його і він має право вирішувати, де я житиму? А якщо спробує відібрати її?

Алексіс присіла поруч.

— Ми не будемо жити в страху через його погрози. Якщо він почне тиснути на тебе, ми звернемося по юридичну допомогу. Збережемо всі повідомлення, фотографії й докази його зради. І ніколи не підемо на зустріч із ним наодинці.

— Ти справді думаєш, що зможемо впоратися?

— Я не просто думаю. Я зроблю все, що від мене залежить.

Аліса мовчки обійняла сестру.

— Я не заслуговую на тебе.

— Дурниці. Ти заслуговуєш на нормальне життя, на любов і на повагу. А не на чоловіка, який змушує тебе сумніватися у власній цінності.

Аліса схлипнула, але цього разу швидко витерла сльози.

— Я хочу, щоб моя дитина була щасливою.

— І буде. Ми подбаємо про це.

Алексіс поцілувала її в скроню, а потім глянула на годинник.

До зустрічі залишалося трохи більше години.

Вона мала розповісти Алісі про контракт, але не хотіла лякати її новими проблемами. Тому спочатку вирішила вислухати все, що сестра ще не встигла розповісти.

Аліса згадала, як наречений останнім часом став затримуватися на роботі, ховати телефон і дратуватися через прості запитання. Як віддалявся від неї, а потім раптом дарував дорогі подарунки, ніби намагався загладити провину, якої вона ще не знала.

— Я так хотіла йому вірити, — прошепотіла вона. — Навіть коли всередині щось підказувало, що не все гаразд.

— Ти кохала його. Це не робить тебе дурною.

— Але ти попереджала.

Алексіс зітхнула.

— Я не хочу, щоб ти поверталася до тієї сварки. Так, мені він ніколи не подобався. Але зараз важливо не те, хто мав рацію. Важливо, що ти більше не поруч із людиною, яка тебе обманювала.

Аліса кивнула.

І вперше за весь час її погляд став трохи спокійнішим.

Об одинадцятій Алексіс увійшла до сучасного офісного центру на околиці міста.

Скляні стіни, блискуча підлога, строгі меблі й люди в дорогих костюмах — усе тут нагадувало їй, що світ великих грошей живе за власними правилами.

На рецепції її вже чекали.

— Алексіс? Прошу за мною.

Її провели до просторої переговорної кімнати. За столом сидів чоловік років сорока п’яти в темно-синьому костюмі. Перед ним лежала товста папка з документами, а поруч стояв ноутбук.

— Радію особистому знайомству, — сказав він, підводячись. — Марк Вейлер.

— Алексіс. Але це ви й так знаєте.

Марк усміхнувся.

— Бачу, попередження про твій характер не були перебільшенням.

— Хто вас попереджав?

— Твої результати. Спортсмени з таким характером рідко погоджуються бути чиєюсь прикрасою.

Алексіс сіла навпроти нього.

— Тоді не витрачаймо час. Я хочу побачити контракт.

Марк перегорнув кілька сторінок і підсунув папку до неї.

— Тут усе прописано. Турнір триватиме кілька тижнів. На учасників чекають тренувальні збори, кваліфікаційні етапи й фінальна гонка. Участь вимагає максимальної віддачі. Якщо ти проходиш відбір, то зобов’язуєшся виконувати графік команди, дотримуватися правил безпеки й не пропускати етапи без поважної причини.

Алексіс уважно читала кожен пункт.

Вона не збиралася підписувати документ лише тому, що в ньому згадувалися великі гроші. Вона питала про медичний супровід, страхування, порядок виплати призових, відповідальність за травму та умови дострокового розірвання угоди.

Марк відповідав неохоче на деякі запитання, але все ж пояснював потрібні деталі й показував відповідні пункти.

Один розділ змусив Алексіс затримати погляд.

— Ось тут написано, що організатор може накласти значний штраф за відмову від участі в етапі без підтвердженої медичної причини. Що вважається підтвердженою причиною?

— Висновок лікаря турніру або іншого уповноваженого медичного фахівця.

— А якщо лікар команди вважатиме, що спортсменові потрібен відпочинок?

— Тоді рішення ухвалюватиметься відповідно до медичних рекомендацій.

— Мені потрібне чітке формулювання, а не «відповідно до рекомендацій».

Марк уважно подивився на неї.

— Ти завжди так прискіпливо читаєш документи?

— Коли йдеться про моє здоров’я, кар’єру й гроші — так.

Він помовчав, а потім дістав ручку.

— Добре. Попросимо юриста уточнити цей пункт перед підписанням.

Алексіс кивнула.

Саме такої відповіді вона й чекала.

Вона продовжила читати. Контракт справді був жорстким. Від неї вимагали виснажливих тренувань, постійної дисципліни й повної відданості змаганням. Будь-яке порушення могло обернутися втратою частини винагороди або розірванням угоди.

Але були й переваги.

Професійне обладнання. Медична команда. Оплата тренувальних зборів. Гарантована сума за проходження певних етапів і мільйонний приз для переможця.

Це був шанс, якого вона не могла дозволити собі проґавити.

— Чому саме я? — нарешті запитала Алексіс. — Ви могли запросити спортсменок із більшим досвідом.

— Бо ти не здаєшся, коли інші починають сумніватися. Ти вмієш аналізувати суперниць, зберігати темп і приймати рішення під тиском. Нам потрібні не лише швидкі ноги. Нам потрібен характер.

Алексіс опустила погляд на документи.

Вона згадала, як минулого вечора дивилася на банківський рахунок. Як Аліса сиділа у весільній сукні, боячись навіть уявити завтрашній день. Як її сестра прошепотіла, що не хоче бути тягарем.

Ні.

Алексіс не дозволить їй так думати.

Вона забезпечить сестрі безпечне місце, допоможе підготуватися до народження дитини й зробить усе, щоб малюк ніколи не відчував нестачі найнеобхіднішого.

Навіть якщо доведеться працювати до повного виснаження.

Навіть якщо суперниці будуть сильнішими.

Навіть якщо цей контракт виявиться найскладнішим випробуванням у її житті.

— Я погоджуюся, — сказала вона.

Марк простягнув їй ручку.

— Тоді вітаю в команді.

Алексіс ще раз переглянула останню сторінку. Після уточнення медичного пункту вона поставила підпис.

Чорнило лягло на папір.

І разом із ним почався новий етап її життя.

Коли Алексіс повернулася додому, у квартирі вже лунали голоси.

Вона відчинила двері й побачила Емілі та Віолетту на кухні. На столі стояли фрукти, коробка печива й кілька контейнерів із домашньою їжею.

Аліса сиділа на дивані, загорнувшись у плед. Вона виглядала втомленою, але вже не такою розгубленою, як напередодні.

— Нарешті! — вигукнула Емілі. — Ми вже думали, що ти підписала контракт із секретною організацією і тебе більше ніколи не побачимо.

Алексіс завмерла біля дверей.

— Звідки ти знаєш про контракт?

— Ти написала, що маєш важливу зустріч. А потім Віолетта знайшла інформацію про «Гран-прі швидкості». Ти ж не збираєшся туди?

Алексіс повільно зняла куртку.

— Уже збираюся.

— Що?! — одночасно вигукнули обидві подруги.

Аліса підвела голову.

— Ти підписала?

— Так.

Емілі поставила контейнер на стіл так різко, що кришка підскочила.

— Алексіс, ти взагалі розумієш, на що погодилася? Там надзвичайно складні етапи! Деякі траси проходять гірськими дорогами, а тренування тривають годинами!

— Я читала контракт.

— І це тебе не зупинило?

— Ні.

Віолетта схрестила руки на грудях.

— А якщо ти травмуєшся? Що тоді буде з Алісою? Хто допомагатиме їй, коли народиться дитина?

Алексіс подивилася на подругу.

— Саме тому я й підписала. Я маю заробити гроші. Не тільки на сьогодні, а й на майбутнє. Аліса не повинна залежати від свого колишнього нареченого. Її дитина має отримати все необхідне.

— Але ти не можеш ризикувати собою заради грошей! — вигукнула Емілі. — Ти ж не машина!

— Я знаю.

— Ні, не знаєш! — Емілі підійшла ближче. — Ти завжди поводишся так, ніби мусиш усе витримати сама. Ніби не маєш права втомитися, злякатися або попросити допомоги.

Алексіс стиснула губи.

Слова подруги влучили в ціль.

Вона справді звикла покладатися лише на себе. Їй було простіше впасти й підвестися самостійно, ніж зізнатися, що потрібна чиясь підтримка.

Але зараз усе було інакше.

Вона не могла думати лише про себе.

— Послухайте, — сказала Алексіс уже спокійніше. — Я не збираюся навмисно наражати себе на небезпеку. Я дотримуватимуся медичних рекомендацій, тренуватимуся за планом і не дозволю організаторам змушувати мене робити те, що загрожуватиме моєму здоров’ю. Але я не можу сидіти й чекати, поки гроші закінчаться.

Емілі й Віолетта переглянулися.

— Ми просто боїмося за тебе, — тихо сказала Віолетта.

— Я знаю.

Алексіс обійняла її, а потім Емілі.

— І я вдячна вам. Справді. Але цього разу я мушу спробувати.

Аліса дивилася на них із дивним виразом обличчя. Її очі знову наповнилися слізьми.

— Це все через мене…

Алексіс відразу повернулася до неї.

— Ні. Не смій навіть думати так.

— Якби я не втекла…

— Якби ти не втекла, ти могла б опинитися в шлюбі з людиною, яка тебе зраджувала. І це було б значно гірше.

— Але тепер ти ризикуєш усім заради нас.

Алексіс присіла перед сестрою.

— Я роблю це не тому, що ти стала тягарем. Я роблю це, тому що люблю тебе. І тому що хочу, щоб у нас було майбутнє, у якому ніхто не зможе змусити нас жити за чужими правилами.

Аліса обійняла її за шию.

— Я не знаю, як колись віддячу тобі.

— Дуже просто. Народиш здорову дитину, дозволиш собі бути щасливою і більше ніколи не повернешся до людини, яка тебе зрадила.

— А якщо в мене народиться дівчинка? — крізь сльози запитала Аліса.

— Тоді я навчу її кататися на велосипеді.

— А якщо хлопчик?

— Тоді теж навчу. У нашій родині всі мають знати, як тримати рівновагу.

Віолетта засміялася першою. За нею посміхнулася Емілі, а невдовзі навіть Аліса тихенько розсміялася.

У квартирі нарешті стало трохи легше дихати.

Подруги залишилися на обід.

Емілі розповідала смішні історії зі спортивного клубу, Віолетта допомагала Алісі розібрати речі, які та встигла забрати із собою, а Алексіс намагалася не думати про те, скільки справ чекало на неї попереду.

Коли вони залишилися на кухні втрьох, Емілі знову повернулася до теми турніру.

— Ми не відмовляємося тебе підтримувати, — сказала вона. — Але пообіцяй, що не приховуватимеш травм і не працюватимеш через біль лише тому, що боїшся втратити контракт.

— Обіцяю.

— І що телефонуватимеш нам після кожного складного етапу.

— Ви збираєтеся контролювати кожен мій крок?

— Так, — одночасно відповіли Емілі й Віолетта.

Алексіс закотила очі.

— Чудово. Тепер у мене буде не тільки контракт, а й два персональні наглядачі.

— Ти сама винна, — заявила Віолетта. — Ми тебе любимо, тому змушені терпіти твій характер.

— Я думала, ви любите мене саме за нього.

— Любимо. Але іноді хочеться здати тебе в оренду комусь, хто теж має залізні нерви.

Усі засміялися.

Потім Емілі дістала телефон.

— До речі, Алісо, ти вже записалася до лікаря?

— Ще ні.

— Тоді зробимо це завтра. Тобі потрібне нормальне спостереження, особливо після всього пережитого. Не будемо нічого відкладати.

Аліса кивнула.

— Я хочу переконатися, що з малюком усе гаразд.

— І скоро зможеш дізнатися, хто в тебе буде, — сказала Віолетта. — Маленька принцеса чи маленький розбійник.

Аліса вперше за весь день засміялася по-справжньому.

— Я ще навіть не уявляю, ким він буде.

— Головне, щоб був здоровим, — м’яко сказала Алексіс.

Вона поклала руку на долоню сестри.

— А коли лікар скаже, що вже можна визначити стать, підемо на УЗД усі разом. Якщо ти захочеш.

Аліса кивнула, і її очі заблищали.

— Я дуже хочу.

Це була маленька мрія, але вона здавалася їм важливою. Після зради, страху й невизначеності вони нарешті могли думати не лише про те, від чого потрібно втекти, а й про те, до чого варто йти.

Про майбутню дитину.

Про дім, у якому не буде криків і брехні.

Про життя, яке належатиме їм самим.

Увечері, коли Емілі та Віолетта пішли, Алексіс вийшла на балкон.

У руках вона тримала копію підписаного контракту. Місто мерехтіло вогнями, а прохолодний вітер ворушив її волосся.

Вона знала, що попереду буде нелегко.

Виснажливі тренування, жорстка конкуренція, небезпечні траси й відповідальність за кожне рішення. Можливо, їй доведеться зіткнутися з людьми, які спробують використати її амбіції проти неї.

Але вона вже зробила вибір.

І не збиралася відступати.

Телефон завібрував. Надійшов лист від організаторів із графіком тренувань і датою першої зустрічі команди.

Алексіс відкрила документ.

Початок зборів призначили за три дні.

Три дні, щоб владнати домашні справи, підготуватися фізично й переконатися, що Аліса почуватиметься в безпеці.

Вона зберегла лист і повернулася до кімнати.

Сестра вже лежала в ліжку, тримаючи біля себе маленьку оксамитову коробочку.

— Не спиш? — тихо запитала Алексіс.

— Думаю.

— Про що?

Аліса погладила живіт.

— Про те, як зміниться наше життя.

Алексіс сіла поруч.

— Воно вже змінилося.

— Ти не боїшся?

Алексіс на мить задумалася.

— Боюся. Але страх не означає, що треба здаватися.

Аліса повернула до неї обличчя.

— Ти завжди була сміливішою за мене.

— Ні. Просто я звикла показувати свою сміливість зовні. А ти зараз робиш те, на що не кожна людина наважиться: починаєш усе спочатку, хоча тобі боляче.

Аліса мовчки взяла її за руку.

— Дякую, що ти в мене є.

— І ти в мене є. Не забувай про це.

Алексіс укрила сестру пледом, вимкнула світло й залишила двері трохи прочиненими.

Потім повернулася до своєї кімнати, поклала контракт на стіл і довго дивилася на власний підпис.

Один мільйон.

Ця сума більше не здавалася їй просто цифрою.

Вона стала символом не

залежності, можливості захистити родину й побудувати майбутнє, у якому ніхто не зможе диктувати їм умови.

Алексіс ще не знала, що цей турнір приведе її до зустрічі з чоловіком, який перевірить на міцність не лише її характер, а й саме серце.

Поки що вона думала лише про перемогу.

Про Алісу.

І про маленьке життя, яке незабаром з’явиться на світ.

Вона підписала контракт заради грошей. Але дуже скоро їй доведеться зрозуміти, що найважливіші перемоги не завжди вимірюються призовими.