Раді Вас бачити!

Глава 4. Байкер із нахабною усмішкою

Алексіс терпіти не могла запізнень.

Особливо коли йшлося про її майбутнє.

Тому вже о сьомій ранку вона була на ногах, одягнена у спортивну туніку, чорні спортивні штани й зручні кросівки. Темне волосся зібрала у високий хвіст, у спортивну сумку поклала пляшку води, рушник і необхідні речі для тренування.

На кухні тихо працювала кавоварка. Аліса ще спала, і Алексіс намагалася не шуміти, щоб не розбудити сестру. На столі вона залишила записку з нагадуванням поснідати та повідомлення, що повернеться до обіду.

Перед виходом Алексіс зазирнула до спальні.

Аліса лежала на боці, поклавши долоню на округлий животик. Її обличчя уві сні здавалося спокійнішим, ніж останніми днями.

Алексіс мимоволі усміхнулася.

— Усе буде добре, мала, — прошепотіла вона.

Потім тихенько зачинила двері.

Сьогодні на неї чекало перше тренування перед міжнародним турніром. Організатори надіслали адресу спортивного комплексу, де мали зібратися учасники, а також попередили про зустріч із тренерською командою.

Алексіс не збиралася втрачати жодної хвилини.

Вона ще не знала, що день почнеться зовсім не так, як вона планувала.

І що чоловік, якого вона вчора категорично відмовилася пригощати кавою, знову з’явиться на її шляху.

Біля спортивного комплексу було людно.

На стоянці стояли автомобілі учасників, тренерів і представників організаторів. Декілька велосипедистів розмовляли біля входу, хтось перевіряв обладнання, а хтось уже розминався на спеціально облаштованому майданчику.

Алексіс припаркувала велосипед і зняла шолом.

— Ну що ж, — пробурмотіла вона, поглянувши на будівлю. — Починаємо.

Вона саме збиралася пройти до входу, коли позаду почувся характерний гуркіт двигуна.

Гучний, низький, самовпевнений.

Алексіс навіть не озирнулася.

Вона вже здогадувалася, хто це.

Чорний мотоцикл зупинився неподалік. Його водій заглушив двигун, зняв шолом і струснув темним волоссям.

Той самий байкер.

Високий, широкоплечий, у чорній шкіряній куртці, темних джинсах і важких черевиках. На його обличчі грала нахабна усмішка людини, яка звикла привертати увагу й отримувати бажане.

Його звали Даміан Рейнер.

Алексіс поки що цього не знала.

Вона тільки почула його голос:

— Доброго ранку, чемпіонко!

Алексіс заплющила очі на секунду.

Тільки не він.

— У тебе що, немає інших справ? — запитала вона, повернувшись до нього.

Даміан зняв рукавички й засунув їх у кишеню куртки.

— Є. Але зустріч із найупертішою велосипедисткою міста обіцяє бути цікавішою.

— Тоді тобі варто переглянути власні пріоритети.

— Я саме цим і займаюся.

Він усміхнувся ще ширше.

Алексіс відчула бажання розвернутися й піти, але нагадала собі, що приїхала сюди працювати, а не тікати від самовпевнених чоловіків.

— Перепрошую, мені потрібно всередину.

Вона рушила до входу.

— Звичайно. Не буду заважати.

Його голос прозвучав настільки слухняно, що Алексіс навіть здивувалася.

Але варто було їй пройти повз мотоцикл, як Даміан додав:

— Хоча з таким характером тобі краще тренувати не тільки ноги, а й терпіння.

Алексіс різко обернулася.

— А тобі не завадило б навчитися тримати язик за зубами.

Даміан розсміявся.

— О, тепер я точно хочу побачити, як ти поводишся на трасі.

— Купи квиток і дивися здалеку.

— Із задоволенням.

Алексіс розвернулася й пішла геть, поки не сказала чогось такого, через що її могли б не допустити до тренувань ще до початку турніру.

Позаду знову пролунав його сміх.

І, на власне роздратування, вона помітила, що цей звук залишився в її пам’яті довше, ніж хотілося б.

Усередині комплексу Алексіс зустріла координаторка турніру — жінка з коротким світлим волоссям і планшетом у руках.

— Алексіс? Рада, що ти прийшла. Мене звати Наталія, я координую підготовку учасників.

— Приємно познайомитися.

— Сьогодні познайомимо тебе з тренером і покажемо трасу. До речі, ти вже отримала список обов’язкового обладнання?

— Так. Усе підготувала.

— Чудово. Твоя репутація тебе випереджає. Марк Вейлер казав, що ти дуже дисциплінована.

— Я просто не люблю підводити людей.

— Це хороша риса. Але пам’ятай, що дисципліна не означає працювати до повного виснаження. Нам потрібен результат, а не травмований спортсмен.

Алексіс схвально кивнула.

Вона була рада чути, що тут принаймні хтось розуміє різницю між наполегливістю й безрозсудністю.

Наталія провела її до роздягальні, де вже переодягалися кілька учасниць. Алексіс привіталася, поклала сумку в шафку й почала готуватися до тренування.

За кілька хвилин вона вийшла на майданчик.

І завмерла.

Біля тренерського столу стояв Даміан.

Тепер на ньому була чорна футболка, спортивна куртка й темні штани. Він тримав у руках планшет і щось обговорював із чоловіком у формі тренера.

Алексіс насупилася.

Що він тут робить?

Наче відчувши її погляд, Даміан повернув голову.

Їхні очі зустрілися.

Його губи повільно розтягнулися в усмішці.

— О, чемпіонко. Знову зустрілися.

Алексіс підійшла до Наталії.

— Перепрошую, а що тут робить цей чоловік?

— Даміан Рейнер? — перепитала координаторка. — Він допомагатиме з технічною підготовкою на частині тренувань. Він добре знається на спортивних мотоциклах, динаміці руху й роботі з обладнанням. Також має досвід роботи з велосипедними командами.

Алексіс повільно повернулася до нього.

— Ти працюєш тут?

— Іноді, — відповів Даміан. — Коли мене просять допомогти людям, які не вміють приймати поради.

— Я не просила твоєї допомоги.

— Це я вже чув.

Наталія переводила погляд з одного на іншу.

— Ви знайомі?

— На жаль, — одночасно відповіли вони.

Координаторка засміялася.

— Чудово. Отже, вам буде про що поговорити.

— Сумніваюся, — буркнула Алексіс.

Даміан лише підморгнув їй.

Перше тренування розпочалося з перевірки обладнання та розминки.

Алексіс зосередилася на роботі. Вона виконувала вправи, перевіряла передачі, налаштовувала висоту сідла й прислухалася до пояснень головного тренера.

Даміан тримався неподалік.

На щастя, він не намагався розмовляти з нею щохвилини. Проте Алексіс відчувала його погляд щоразу, коли проходила повз тренерську зону.

Це дратувало.

Ще більше дратувало те, що він справді розумівся на техніці.

Під час короткої перерви Даміан підійшов до її велосипеда.

— У тебе трохи зміщене налаштування переднього перемикача.

Алексіс навіть не підняла голови.

— Я перевіряла його перед виїздом.

— Тоді перевір ще раз.

— Я сама розберуся.

— Не сумніваюся. Просто не хочу, щоб ти втратила швидкість через дрібницю.

Вона випросталася.

— Послухай, Даміане…

— О, ти вже знаєш моє ім’я. Я зворушений.

Алексіс застигла.

— Хто сказав, що я знаю твоє ім’я?

— Наталія. Вона представила нас, поки ти подумки складала план мого знищення.

— Не переоцінюй власну значущість.

— Тоді перевір перемикач.

Він відійшов, залишивши її наодинці з велосипедом.

Алексіс сердито опустила погляд до механізму. Спочатку їй хотілося проігнорувати його слова просто з принципу.

Але вона була спортсменкою, а не дитиною.

Вона перевірила перемикач.

І невдоволено насупилася.

Даміан мав рацію. Налаштування справді було неідеальним.

— Чорт! — прошепотіла вона.

— Я почув комплімент, — пролунав голос за спиною.

Алексіс різко обернулася.

Даміан стояв із пляшкою води в руці.

— Це не був комплімент.

— Для мене прозвучало саме так.

— Ти нестерпний.

— А ти надто вперта, щоб визнати, що іноді чужа порада може бути корисною.

Алексіс підійшла до нього ближче.

— Я не потребую порад незнайомців.

— Ми вже не зовсім незнайомці. Ти знаєш моє ім’я.

— Даміане, я зараз дуже серйозно раджу тобі відійти.

Він опустив погляд на її обличчя.

На мить його усмішка стала менш нахабною.

Він помітив, як темні очі Алексіс спалахнули обуренням, як вона стискала пальці, стримуючи бажання відштовхнути його, і як навіть у роздратуванні залишалася неймовірно красивою.

Це його здивувало.

Більшість жінок намагалися сподобатися йому. Алексіс же, здавалося, воліла б побачити його на іншому кінці світу.

І саме це чомусь подобалося йому дедалі більше.

— Гаразд, — нарешті сказав Даміан. — Не заважатиму.

Він зробив крок назад.

— Але якщо твій велосипед знову почне вередувати, знаєш, до кого звернутися.

— Останньою людиною, до якої я звернуся, будеш ти.

— Домовилися.

Він розвернувся й пішов до тренерів.

Алексіс дивилася йому вслід, сердячись на нього, на себе й на власне серце, яке чомусь билося швидше, ніж мало б після звичайної розмови.

Коли розпочалася основна частина тренування, Алексіс забула про все.

Вона сіла на велосипед, застебнула шолом і зайняла місце серед учасників.

— Сьогодні працюємо над витривалістю та прискоренням на виході з поворотів, — оголосив головний тренер. — Не намагайтеся виграти тренування. Нам потрібно оцінити ваш темп і техніку.

Алексіс кивнула.

Щойно пролунав сигнал, вона рушила вперед.

Її тіло працювало майже автоматично. Педалі оберталися під ногами, вітер бив в обличчя, а погляд залишався прикутим до траси.

На першому колі вона трималася серед групи.

На другому почала поступово випереджати суперниць.

На третьому додала швидкості.

Вона не просто їхала — аналізувала кожен поворот, відчувала покриття, вибирала траєкторію. Коли одна з учасниць спробувала зайняти її лінію, Алексіс вчасно змінила позицію й уникнула небезпечного зближення.

На фініші вона була серед перших.

Тренер щось записав у планшеті.

Алексіс зупинилася, важко дихаючи, й зняла шолом.

— Гарна робота, — сказав він. — Особливо на останніх поворотах. Ти добре відчуваєш швидкість.

— Дякую.

— Але не поспішай намагатися довести всім, що ти найкраща. Попереду довгий турнір.

— Я розумію.

— Сподіваюся.

Вона рушила до зони відпочинку й потягнулася по воду.

— Тепер я розумію, чому тебе запросили, — почувся голос Даміана.

Алексіс ледь не закотила очі.

— Ти що, стежиш за мною?

— Я працюю.

— Звичайно. І випадково опиняєшся всюди, де я є.

— Можливо, це доля.

— Якщо це доля, то в неї дуже погане почуття гумору.

Даміан засміявся.

— Ти швидка. Справді швидка. Але іноді занадто багато сил витрачаєш на те, щоб випередити суперниць саме там, де можна було б заощадити енергію.

Алексіс повільно відкрутила кришку пляшки.

— Ти бачив лише одне тренування.

— І цього вистачило, щоб помітити кілька речей.

— Наприклад?

Даміан показав на трасу.

— На виході з другого повороту ти трохи рано додаєш максимальне навантаження. А на останньому колі компенсуєш це силою. Поки що виходить, бо в тебе хороша витривалість. Але на багатоденних перегонах такий підхід може зіграти проти тебе.

Алексіс замовкла.

Вона не хотіла визнавати, що його спостереження звучало розумно.

— Ти тренер чи байкер? — запитала вона нарешті.

— І те, й інше. Хоча байкером я себе називаю охочіше.

— Чому?

— Бо на мотоциклі мені подобається швидкість, а в роботі з командами — можливість допомагати людям ставати кращими.

— Тоді чому ти поводишся так, ніби тобі просто подобається дратувати мене?

Даміан схилив голову.

— Можливо, тому, що ти дуже кумедно сердишся.

Алексіс пирхнула.

— Ти неможливий.

— А ти чарівна, коли намагаєшся переконати мене у зворотному.

Вона завмерла.

На секунду між ними запала тиша.

Алексіс відчула, як щоки починають теплішати, і відразу розлютилася на себе за цю реакцію.

— Не плутай моє роздратування із зацікавленістю.

— Навіть не думав.

Його усмішка свідчила про протилежне.

Алексіс схопила рушник і пішла до роздягальні.

Даміан провів її поглядом.

— Уперта, — пробурмотів він.

Але цього разу в його голосі не було насмішки.

Після тренування Алексіс затрималася біля велосипедної стійки, перевіряючи гальма й ланцюг.

Їй потрібно було переконатися, що все справне перед дорогою додому. Вона не хотіла повертатися до квартири з поганими новинами, а ще менше — давати сестрі привід хвилюватися через її підготовку.

— Ти завжди сама все перевіряєш?

Вона підняла голову.

Даміан стояв поруч, тримаючи шолом у руці.

— Так.

— Навіть коли є люди, які можуть допомогти?

— Особливо тоді.

Він задумливо подивився на велосипед.

— Тобі важко довіряти людям?

Алексіс напружилася.

— Ми не настільки близькі, щоб обговорювати моє особисте життя.

— Справедливо.

Він не став наполягати, і це здивувало її більше, ніж будь-який жарт.

Даміан поклав шолом на сидіння мотоцикла й дістав із кишені невелику картку.

— Ось мій номер. Якщо захочеш додатково попрацювати над технікою, я можу допомогти.

Алексіс навіть не взяла картку.

— У мене вже є тренер.

— Я знаю. Я не пропоную замінити його. Можу показати кілька вправ на баланс, реакцію та контроль швидкості. Безпечно й без зайвого навантаження.

— І навіщо тобі це?

Даміан на мить замислився.

Він міг би пожартувати. Міг би сказати, що хоче побачити її ще раз, або що йому подобається спостерігати за її перемогами.

Але раптом вирішив відповісти чесно.

— Бо в тебе є талант. І я не люблю дивитися, як талановиті люди втрачають можливості через те, що намагаються все зробити самотужки.

Алексіс уважно подивилася на нього.

Уперше його слова не звучали як спроба зачепити її.

Він справді пропонував допомогу.

І, можливо, справді вірив у її здібності.

Та приймати допомогу від незнайомого чоловіка вона не поспішала.

— Я подумаю.

Даміан усміхнувся.

— Для початку непогано.

— Не радій завчасно.

— Я просто терплячий.

— Ти самовпевнений.

— Це ми вже з’ясували.

Алексіс нарешті взяла картку й поклала до кишені спортивної куртки.

— Але якщо ти хоч раз спробуєш командувати мною…

— Ти виженеш мене зі спортивного комплексу?

— Ні. Я змушу тебе самому пройти всі мої тренування.

Даміан розсміявся.

— Оце вже звучить як справжня загроза.

Він надягнув шолом і сів на мотоцикл.

— До зустрічі, Алексіс.

Вона здивувалася, почувши власне ім’я без звичного «чемпіонко».

— Побачимо, — відповіла вона.

Двигун загуркотів, і за мить мотоцикл зник за поворотом.

Алексіс залишилася біля стійки, дивлячись услід.

Вона не знала, хто такий Даміан Рейнер насправді. Не знала, чому він так уважно спостерігав за її тренуванням і чому його нахабна усмішка водночас дратувала й викликала дивне хвилювання.

Але одне було очевидно.

Він не збирався зникати з її життя.

Дорогою додому Алексіс кілька разів згадала їхню розмову.

Вона переконувала себе, що картка в кишені нічого не означає. Що Даміан — просто самовпевнений чоловік, який звик втручатися в чужі справи. Що її цікавить лише турнір і гроші, які вона зможе заробити.

Та коли вона піднялася сходами й відчинила двері квартири, телефон завібрував.

Нове повідомлення.

Даміан: «Не забувай про другий поворот. І не намагайся сьогодні побити власний рекорд. Відновлення теж частина тренування».

Алексіс витріщилася на екран.

Звідки він узяв її номер?

За мить надійшло друге повідомлення.

«Наталія дала контакт учасників для робочих питань. Не хвилюйся, я не зламав твій телефон. Хоча з твоїм характером ти, мабуть, уже готуєш заяву до поліції».

Алексіс не втрималася й усміхнулася.

Лише на секунду.

Потім швидко набрала відповідь:

«Не хвилюйся. Якщо мені знадобиться допомога, я знайду когось менш нахабного».

Відповідь прийшла майже відразу.

«Тоді доведеться тобі довго шукати».

Алексіс похитала головою й поклала телефон на стіл.

— Нестерпний чоловік…

— Хто нестерпний? — запитала Аліса, виходячи з кімнати.

Алексіс миттєво сховала телефон у кишеню.

— Ніхто.

Аліса примружилася.

— Ти усміхаєшся.

— Я маю право усміхатися.

— Звичайно. Просто зазвичай ти так усміхаєшся, коли виграєш або плануєш комусь довести, що він неправий.

— Можливо, я планую довести комусь, що він неправий.

Аліса розсміялася.

— Сподіваюся, це не той чоловік, через якого ти колись розіб’єш собі серце.

Алексіс на мить завмерла.

Вона не збиралася закохуватися. Не хотіла романтичних проблем, не мала часу на чоловіків і точно не збиралася дозволяти комусь відволікати її від мети.

Даміан був лише випадковим знайомим.

Зухвалим, нахабним, надто впевненим у собі знайомим.

І все ж, коли Алексіс пішла на кухню готувати вече

рю, вона непомітно торкнулася кишені, де лежала його картка.

Вона не знала, що ця зустріч стане початком історії, у якій їй доведеться боротися не лише за мільйонний приз і майбутнє своєї родини, а й за власне серце.

А Даміан Рейнер, заводячи мотоцикл далеко від спортивного комплексу, уже думав про наступну зустріч із дівчиною, яка не боялася дивитися йому просто у вічі.

Він звик до швидкості.

Але цього разу його серце, здавалося, випереджало навіть найпотужніший двигун.

І це йому зовсім не подобалося.

Принаймні так він намагався себе переконати.