Раді Вас бачити!

Глава 1. Наречена, яка втекла

Роман «На швидкості кохання» Авторка: Віккі Грант

Аліса стояла перед величезним дзеркалом у весільній кімнаті й не могла стримати усмішки.

Сьогодні був її день.

День, про який вона мріяла з дитинства, уявляючи себе нареченою в розкішній білій сукні, серед живих квітів, під звуки ніжної музики та погляди людей, які щиро радітимуть її щастю. Сьогодні вона мала стати дружиною чоловіка, якого кохала всім серцем, а зовсім скоро вони мали перетворитися на справжню родину — уже не вдвох, а втрьох.

Аліса обережно провела долонею по округлому животу, який уже неможливо було приховати під тканиною весільної сукні.

— Ну що, маленьке моє? — прошепотіла вона, схиливши голову. — Сьогодні в нас особливий день. Твій татусь ще навіть не здогадується, який подарунок на нього чекає.

Вона тихо засміялася, і в її очах заблищали щасливі сльози.

Сукня була саме такою, як вона колись уявляла. Розкішне біле мереживо облягало плечі, ніжно спадало по руках, а довгий шлейф розливався по підлозі справжнім морем шовку. Тонкий пояс підкреслював її животик, не приховуючи найголовнішого секрету нареченої. Руде волосся було зібране у вишукану зачіску, а кілька м'яких локонів спадали біля обличчя. У волоссі сяяли маленькі перлини, а на шиї виблискувало діамантове кольє, подароване нареченим.

Вона виглядала як принцеса.

І почувалася нею.

— Алісо, люба, ти неймовірна! — вигукнула її подруга Марта, заходячи до кімнати з букетом білих троянд. — Якби я не знала, що ти справжня, подумала б, що ти втекла зі сторінок романтичного роману!

— Не перебільшуй, — засміялася Аліса, хоча щоки відразу порожевіли.

— Я не перебільшую! Подивися на себе! Та твій наречений сьогодні просто втратить дар мови.

Аліса глянула на своє відображення ще раз.

Вона й справді хотіла, щоб він втратив дар мови.

Хотіла побачити його очі, коли вона піде до нього назустріч. Хотіла, щоб він узяв її за руки, поцілував і прошепотів, що вона найпрекрасніша жінка у світі.

А потім, коли вони залишаться самі, вона вручить йому маленьку оксамитову коробочку.

Усередині лежатимуть крихітні білі черевички та тест із двома смужками.

Їхня дитина.

Їхнє майбутнє.

Їхнє маленьке диво.

— Ти вже вирішила, коли скажеш йому? — запитала Марта, помітивши, як Аліса мимоволі торкнулася живота.

— Після церемонії. Хочу, щоб спочатку він побачив мене у весільній сукні, щоб ми дали обітниці, а потім… — Вона усміхнулася ще ширше. — Потім я подарую йому нашу маленьку таємницю.

— Він буде щасливий!

— Я теж так думаю.

Аліса вірила в це без найменшого сумніву.

Вона вірила в кохання, у вірність, у сім'ю, у те, що люди, які обирають одне одного, повинні триматися разом навіть тоді, коли життя підкидає випробування.

Вона вірила в нього.

І саме тому навіть гадки не мала, що найбільше випробування вже чекало на неї за дверима весільної кімнати.

За годину до церемонії телефон Аліси завібрував на туалетному столику.

Невідомий номер.

Вона спочатку не звернула уваги, продовжуючи поправляти фату. Але телефон завібрував удруге, а потім на екрані з'явилося повідомлення.

«Якщо ти збираєшся сьогодні вийти за нього заміж, спочатку дізнайся, кого насправді кохаєш».

Аліса нахмурилася.

— Що там? — запитала Марта, застібаючи браслет.

— Якийсь дивний номер.

Вона хотіла видалити повідомлення, навіть не дочитавши його, але телефон знову засвітився.

Цього разу прийшла фотографія.

Аліса натиснула на екран.

І завмерла.

На знімку був її наречений.

Той самий чоловік, якого вона мала назвати чоловіком уже за годину.

Він стояв у ресторані, обіймаючи за талію незнайому жінку. Та притискалася до нього, поклавши долоню йому на груди, а він дивився на неї так, як Аліса звикла бачити його погляд, спрямований на себе.

Ніжно.

Закохано.

Інтимно.

Але найбільше її вразило не це.

На другій фотографії вони цілувалися.

На третій жінка сиділа в нього на колінах, а він тримав її за руку.

Аліса відчула, як холонуть пальці.

— Ні… — прошепотіла вона.

Марта обернулася.

— Алісо?

— Це якась помилка.

Вона збільшила зображення, вдивляючись у кожну деталь. Костюм нареченого. Його годинник. Знайомий браслет на зап'ясті. Ресторан, де вони святкували річницю знайомства.

Вона пам'ятала той вечір.

Він тоді сказав, що затримався на зустрічі з партнерами, а потім приніс їй величезний букет троянд і пообіцяв, що більше ніколи не дозволить їй сумніватися в його коханні.

А тепер вона дивилася на фотографію, яка перекреслювала всі його слова.

— Це було давно? — запитала Марта, зазирнувши через плече.

Аліса не відповіла.

На екрані з'явилося ще одне повідомлення.

«Це не випадкова пригода. Вони зустрічаються давно. Ти заслуговуєш знати правду до того, як скажеш йому “так”».

Аліса відчула, як у грудях щось болісно стислося.

Вона не хотіла вірити.

Не хотіла навіть допускати думки, що чоловік, якому вона довіряла своє життя, міг так цинічно її обманювати.

Вона набрала його номер.

Гудок.

Другий.

Третій.

Нарешті він відповів.

— Кохана? Усе гаразд? Я саме збирався їхати до тебе.

Його голос був звичним. Спокійним. Теплим.

Таким, яким він завжди говорив із нею.

І від цього стало ще гірше.

— Де ти зараз? — запитала Аліса.

— У готелі. Перевіряю, чи все готово до церемонії. А що сталося?

Вона заплющила очі.

— Ти сам?

На тому кінці запала коротка тиша.

Лише мить.

Але тепер Аліса прислухалася до кожного подиху, до кожної паузи.

— Звичайно, сам. Алісо, що за запитання? Ти нервуєш перед весіллям?

Вона подивилася на фотографію.

— Ні, — прошепотіла вона. — Просто хотіла почути твій голос.

— Тоді не хвилюйся, моя красуне. Скоро побачимося. Я кохаю тебе.

Він відключився.

Аліса повільно опустила телефон.

Він щойно збрехав їй.

І зробив це так легко, що вона навіть не встигла зрозуміти, коли саме його голос перестав бути голосом коханої людини й перетворився на голос незнайомця.

— Алісо, нам треба щось робити, — тихо сказала Марта.

Аліса похитала головою.

— Можливо, це старі фотографії. Можливо, вони просто знайомі. Можливо…

— Ти сама віриш у те, що говориш?

Аліса не відповіла.

Телефон знову завібрував.

Нове повідомлення містило посилання на сторінку в соціальній мережі.

Вона натиснула.

Перед нею відкрилася сторінка жінки з фотографій. Вишукана брюнетка з довгим темним волоссям, дорогими прикрасами й упевненою усмішкою. Аліса перегорнула кілька публікацій і відчула, як серце починає битися дедалі швидше.

На одній фотографії ця жінка стояла поруч із її нареченим біля дорогого автомобіля.

Підпис був коротким:

«Мій найкращий чоловік. Дякую за ще один незабутній вечір. Кохаю тебе».

Дата — два тижні тому.

Аліса пам'ятала той день.

Тоді вона чекала його вдома до півночі, а він написав, що змушений залишитися на діловій вечері.

На іншій фотографії вони разом відпочивали на узбережжі.

Місяць тому.

Тоді він поїхав у відрядження на три дні й повернувся з подарунком для Аліси — золотими сережками.

Вона тоді плакала від щастя, обіймала його й дякувала за турботу.

А він, виявляється, повернувся від іншої жінки.

Аліса відчула, як до горла підступає нудота.

— Виведи мене звідси, — прошепотіла вона.

Марта миттєво підійшла до неї.

— Що?

— Будь ласка. Я не можу тут залишатися.

— Але весілля…

— Я не вийду за нього заміж!

Останні слова пролунали так голосно, що Аліса сама здригнулася.

Вона подивилася на сукню, на фату, на букет, який лежав біля дзеркала.

Усе це ще годину тому здавалося символом її щастя.

Тепер перетворилося на декорації до чужої брехні.

— Я не можу народити дитину в родині, де мене не поважають, — сказала вона, притискаючи долоню до живота. — Я не дозволю йому навчити нашу дитину, що зрада — це нормально. Я не хочу, щоб мій малюк ріс, дивлячись, як його мама щодня плаче через чоловіка, який її не кохає.

Марта міцно обійняла її.

— Тоді ми підемо. Я допоможу тобі.

Аліса заплющила очі.

Уперше за весь ранок вона дозволила собі заплакати.

Не тихими щасливими сльозами, а гіркими, болючими, від яких тремтіли плечі й перехоплювало дихання.

Вона плакала за чоловіком, якого кохала.

За весіллям, якого чекала.

За майбутнім, яке встигла намалювати у своїй уяві.

Але найбільше — за тією наївною дівчиною, яка ще кілька годин тому вірила, що її любов захистить її від будь-якого болю.

Марта допомогла Алісі зняти фату й розстебнути сукню.

— Може, залишимося тут і дочекаємося його? — обережно запитала вона. — Ти зможеш поговорити з ним, вислухати пояснення…

— Які пояснення? — Аліса підвела на неї заплакані очі. — Він сказав, що сам. А я бачила фотографії. Бачила, як він цілує іншу. Я бачила дати, Марто! Він брехав мені місяцями!

Вона похитала головою.

— Я не хочу слухати, як він переконуватиме мене, що це нічого не означає. Не хочу, щоб він торкався мене й називав коханою, дивлячись мені в очі після всього, що зробив.

Аліса зняла обручку, яку наречений подарував їй під час заручин.

Довго дивилася на діамант, що сяяв на її пальці.

Ця каблучка коштувала дорожче, ніж усе, що вона мала.

Він вибирав її кілька тижнів, розповідав, як довго шукав ідеальну прикрасу, а потім освідчився їй у ресторані з видом на море.

Тоді Аліса сказала «так», навіть не давши йому договорити.

Тепер вона поклала каблучку на туалетний столик.

Поруч із нею лежав весільний букет.

— Я більше не хочу бути його нареченою, — сказала вона. — Навіть якщо він прийде сюди й благатиме мене залишитися.

Марта кивнула.

— Тоді поїдемо до мене. Алексіс зустріне нас.

Почувши ім'я сестри, Аліса заплакала ще сильніше.

Алексіс.

Її старша сестра, яка завжди захищала її від кривдників, підтримувала в найважчі хвилини й ніколи не дозволяла їй вважати себе недостатньо хорошою.

Аліса знала: Алексіс не запитає, чому вона не змогла зберегти стосунки.

Не дорікне їй через зірване весілля.

Вона просто обійме її й скаже, що все буде добре.

Навіть якщо сама ще не знатиме, як саме.

— Я хочу додому, — прошепотіла Аліса. — До сестри.

Зібрати речі виявилося важче, ніж вона думала.

Кожна річ нагадувала про нареченого.

Сукня, яку він допомагав вибирати.

Парфуми, які подарував на день народження.

Книжка, яку вони читали разом у відпустці.

Навіть маленька чашка на столику, з якої він щодня пив ранкову каву, тепер здавалася доказом життя, якого більше не існувало.

Аліса взяла валізу й почала складати одяг.

Їй було страшно.

Вона не знала, де житиме наступного місяця, як оплачуватиме медичні огляди, як виховуватиме дитину й чи зможе колись знову довіритися чоловікові.

Але одне вона знала напевно: не залишиться з тим, хто зрадив її довіру.

У кишені сукні вона знайшла маленьку оксамитову коробочку.

Ту саму, у якій збиралася вручити нареченому тест і дитячі черевички.

Аліса завмерла.

Потім повільно відкрила її.

Дві смужки.

Маленькі білі черевички.

Її мрія.

Вона притиснула коробочку до грудей і схилилася над валізою.

— Пробач мені, малюку, — прошепотіла вона. — Я так хотіла, щоб у тебе був люблячий тато. Хотіла, щоб ми були справжньою сім'єю.

Вона витерла сльози.

— Але я обіцяю тобі дещо інше. Я ніколи не дозволю нікому принижувати тебе. Ніколи не дозволю, щоб ти виріс у брехні. І ніколи не залишу тебе самого, навіть якщо мені доведеться боротися за нас обох.

Вона поклала коробочку у внутрішню кишеню сумки.

Потім застебнула валізу.

На столі залишилася лише коротка записка.

«Весілля не буде. Я знаю правду. Не шукай мене».

Аліса довго дивилася на ці слова.

Їй хотілося написати більше.

Запитати, як він міг.

Чому не сказав їй правду раніше.

Чи означало бодай щось те кохання, яким він присягався.

Але вона знала, що жодна відповідь не поверне їй колишньої довіри.

Тому просто залишила записку й вийшла з кімнати.

Коли автомобіль від'їжджав від готелю, Аліса озирнулася.

На верхньому поверсі світилися вікна весільного залу. Там уже збиралися гості, офіціанти накривали столи, а організатори готували церемонію, яка мала стати найщасливішою подією її життя.

Незабаром хтось помітить, що нареченої немає.

Наречений почне телефонувати.

Гості шепотітимуться.

Хтось назве її боягузкою.

Хтось — невдячною.

А хтось скаже, що вона зіпсувала свято через дурні підозри.

Але Алісі було байдуже.

Вона більше не хотіла жити заради чужих очікувань.

Вона хотіла жити заради себе.

Заради маленького життя під серцем.

Заради можливості одного дня прокинутися без страху й не перевіряти телефон чоловіка, не шукати в його голосі брехню, не боятися запитати, де він був минулої ночі.

Вона хотіла спокою.

Хотіла свободи.

Хотіла знову навчитися посміхатися.

— Ти впевнена, що не хочеш повернутися? — тихо запитала Марта за кермом.

Аліса похитала головою.

— Ні.

Вона поклала долоню на живіт.

— Я вже втратила чоловіка, якого кохала. Але я не збираюся втрачати себе. І не дозволю йому зруйнувати життя нашої дитини.

Марта простягнула руку й стиснула її пальці.

— Ти не сама.

Аліса кивнула, дивлячись у вікно.

Місто пропливало повз, залите сонячним світлом. Люди поспішали у своїх справах, машини сигналили на перехрестях, а десь у парку сміялися діти.

Світ не зупинився через її розбите серце.

І, можливо, саме це було найважливішим.

Життя тривало.

І тепер вона мала навчитися жити заново.

Коли Аліса приїхала до Алексіс, сонце вже хилилося до обрію.