Раді Вас бачити!

Глава 2. Сестра завжди поруч

Алексіс не любила програвати.

Вона не любила запізнюватися, не любила порожніх обіцянок і найбільше не терпіла людей, які вважали, ніби гарними словами можна приховати підлість. У неї був залізний характер, гострий погляд і звичка приймати рішення самостійно. Якщо вона ставила перед собою мету, то йшла до неї, навіть коли ноги тремтіли від утоми, а весь світ переконував, що нічого не вийде.

Саме тому її боялися суперниці на велотреку.

І саме тому з нею було непросто дружити.

Алексіс стояла біля дзеркала у своїй спальні, поправляючи чорну спортивну туніку, що підкреслювала її струнку фігуру. На ній були зручні спортивні штани, кросівки та легка куртка. Темне волосся вона зібрала у високий хвіст, а на зап’ястя застебнула спортивний годинник.

Сьогодні на неї чекали важливі перегони.

Перемога могла наблизити її до нового контракту, хороших призових і можливості нарешті перестати рахувати кожну копійку. Алексіс мріяла про власну невелику майстерню, де можна було б обслуговувати велосипеди й тренувати молодих спортсменів. Вона не хотіла все життя залежати від чужих рішень.

— Ну що, чемпіонко, готова сьогодні всіх залишити позаду? — пролунало з телефона.

На екрані з’явилося усміхнене обличчя Емілі.

— Я не збираюся їх залишати позаду, — сухо відповіла Алексіс, перевіряючи застібки на рукавичках. — Я збираюся фінішувати першою.

— Ось за це ми тебе й любимо! — засміялася Емілі.

За мить до відеодзвінка приєдналася Віолетта.

— Тільки не забудь після перемоги хоча б усміхнутися фотографам. Минулого разу ти виглядала так, ніби збираєшся когось заарештувати.

— Якщо фотографи не заважатимуть мені їхати, я навіть помахаю їм рукою.

— Оце вже прогрес, — театрально зітхнула Віолетта. — Може, колись ти навчишся приймати компліменти й запрошення на каву.

— Мені вистачає велосипеда.

— Ага. І ще твого залізного характеру.

Алексіс усміхнулася куточком губ.

Подруги знали її давно. Вони знали, що за холодною манерою спілкування ховається людина, яка здатна віддати останнє заради тих, кого любить. Просто Алексіс рідко дозволяла комусь побачити цю сторону себе.

Особливо після того, як кілька років тому її довіра до людей обернулася болючим розчаруванням.

Відтоді вона звикла розраховувати лише на себе.

А ще на свою молодшу сестру Алісу.

Принаймні так вона думала.

З Алісою вони були зовсім різними.

Алексіс — рішуча, пряма, незалежна. Аліса — ніжна, романтична, схильна вірити красивим словам і бачити в людях краще, ніж вони заслуговували.

Сестри любили одна одну, але останнім часом між ними дедалі частіше спалахували сварки.

Причиною був наречений Аліси.

Алексіс ніколи не довіряла йому. Щось у його надто самовпевненій усмішці, дорогих подарунках і звичці говорити так, ніби всі навколо були йому винні, викликало в неї неприязнь.

— Він не той, за кого себе видає, — сказала вона Алісі кілька тижнів тому.

Тоді вони сиділи на кухні квартири Алексіс. Аліса щасливо розглядала фотографії обручки, а старша сестра навіть не приховувала невдоволення.

— Ти його зовсім не знаєш! — образилася Аліса.

— Мені й не потрібно знати його все життя, щоб помітити, як він дивиться на інших жінок.

— Ти просто ревнуєш! — вигукнула Аліса. — Тобі не подобається, що в мене є кохання, а ти сама нікого до себе не підпускаєш!

Ці слова боляче вдарили Алексіс.

Вона промовчала, хоча могла відповісти. Не хотіла говорити сестрі, що бачила її нареченого в компанії іншої жінки. Не мала достатньо доказів, а руйнувати Алісине щастя лише підозрами не збиралася.

— Я хочу, щоб ти була щаслива, — нарешті сказала Алексіс. — Але якщо він колись зробить тобі боляче, не кажи, що я тебе не попереджала.

— Не смій говорити про нього так!

Аліса тоді пішла, грюкнувши дверима.

Після того сестри майже не розмовляли.

Алексіс не знала, що Аліса вже обрала весільну сукню. Не знала, що та приховувала вагітність і збиралася повідомити про неї нареченому саме у день весілля. А головне — не знала, що сьогодні її сестра мала стати дружиною чоловіка, якому Алексіс ніколи не довіряла.

Якби вона знала правду, то не залишила б Алісу саму ні на хвилину.

Але того ранку Алексіс думала лише про перегони.

І про те, що їй потрібно перемогти.

Велотрек зустрів спортсменів гомоном уболівальників, гучною музикою та блиском сонячних променів на металевих огорожах.

Алексіс розминалася біля стартової зони, перевіряючи велосипед. Вона провела долонею по керму, оглянула колеса й натиснула на гальма.

Усе було готове.

— Ти сьогодні особливо похмура, — зауважила Емілі, підходячи до неї з пляшкою води. — Щось сталося?

— Нічого.

— Аліса не відповідає на повідомлення?

Алексіс на мить завмерла.

— Ми посварилися.

— Знову через її нареченого?

— Не хочу про це говорити.

Віолетта підійшла з іншого боку й легенько торкнулася її плеча.

— Добре. Тоді поговоримо після фінішу. А зараз ти маєш зосередитися на гонці. Ти готувалася до неї місяцями.

Алексіс кивнула.

Саме це вона вміла найкраще — відкладати почуття вбік і перетворювати тривогу на силу.

Коли оголосили учасниць, вона зайняла своє місце на старті.

Попереду стояли сильні суперниці. Деякі з них дивилися на Алексіс із неприхованою неприязню. Минулого сезону вона кілька разів випереджала фавориток, а тепер усі хотіли довести, що її успіх був випадковістю.

Алексіс лише посміхнулася.

Нехай спробують.

Пролунав сигнал.

Велосипеди рвонули вперед.

Перші секунди перегони нагадували боротьбу за кожен сантиметр траси. Спортсменки виривалися вперед, намагалися зайняти вигідну позицію, не дозволяючи суперницям наблизитися.

Алексіс трималася другою.

Вона не поспішала. Вивчала темп лідерки, стежила за поворотами, відчувала кожен рух велосипеда. Її серце билося швидко, легені наповнювалися прохолодним повітрям, а навколишній світ звужувався до траси попереду.

На третьому колі одна із суперниць спробувала перекрити їй шлях.

Алексіс різко змістилася на вільну ділянку, не торкаючись чужого колеса, і додала швидкості.

— Алексіс виривається вперед! — пролунало з гучномовців.

Вона почула голос коментатора, але не звернула уваги.

Ще трохи.

Ще одне зусилля.

Попереду залишалася лідерка.

На останньому повороті Алексіс відчула, як м’язи ніг палають від напруги. Вона нахилилася нижче, міцніше стиснула кермо й натиснула на педалі так, ніби від цього залежало все її майбутнє.

Суперниця спробувала втримати позицію, але Алексіс уже набирала швидкість.

Останні метри.

Фінішна лінія.

І ось вона перетнула її першою.

На мить усе навколо стихло, а потім трибуни вибухнули оплесками.

— Перемога! Алексіс знову доводить, що вона одна з найсильніших учасниць сезону!

Вона загальмувала, важко дихаючи. Потім зняла шолом і провела рукою по вологому волоссю.

Емілі та Віолетта першими кинулися до неї.

— Ти це зробила! — Емілі обійняла її так міцно, що Алексіс ледь не втратила рівновагу.

— Я ж казала, що вона всіх залишить позаду! — вигукнула Віолетта.

— Не всіх, — відповіла Алексіс, намагаючись приховати усмішку. — Дехто ще встигне мене наздогнати.

— Дай нам хоча б хвилину насолодитися твоєю перемогою!

Подруги сміялися, фотографи просили спортсменку повернутися до камер, а організатори вручили їй нагороду.

На мить Алексіс відчула справжнє щастя.

Вона перемогла чесно. Своїми силами. Без чужих грошей, без протекції та без чиїхось обіцянок.

Та радість швидко змінилася звичними думками про майбутнє.

Призові допоможуть оплатити оренду, ремонт велосипеда й деякі рахунки. Але цього все одно було замало, щоб здійснити мрію про власну справу.

А тепер ще й Аліса…

Алексіс дістала телефон і знову перевірила повідомлення.

Жодного.

Вона насупилася.

«Уперта дівчинка. Могла б хоча б написати, що в неї все гаразд».

Вона хотіла сама зателефонувати сестрі, але організатори запросили її на коротке інтерв’ю.

Довелося відкласти телефон.

— Алексіс, зачекай!

Вона саме складала речі до спортивної сумки, коли поруч з’явився високий чоловік у темній куртці.

Байкер.

Вона бачила його раніше біля траси. Темне волосся, впевнена постава, приваблива усмішка та погляд людини, яка звикла отримувати бажане.

Він тримав у руках два стаканчики кави.

— Вітаю з перемогою, чемпіонко.

— Дякую.

— Я вирішив, що переможниці належить кава. — Він простягнув їй один стаканчик. — За мій рахунок.

Алексіс навіть не потягнулася до напою.

— Не потрібно.

Чоловік здивовано підняв брови.

— Ти завжди така привітна?

— Тільки коли мені пропонують те, чого я не просила.

Він засміявся, наче її різкість лише розважала його.

— Гаразд. Тоді, можливо, дозволиш запросити тебе на каву іншим разом?

— Я вже відповіла.

— Ти навіть не знаєш мого імені.

— А це щось змінить?

Байкер похитав головою, продовжуючи усміхатися.

— Ти складна жінка, Алексіс.

— А ти надто самовпевнений чоловік.

— Може, саме тому ми могли б цікаво провести час.

— Може, саме тому нам не варто навіть починати.

Вона закинула сумку на плече й рушила до виходу.

— Ще побачимося, чемпіонко! — гукнув він услід.

Алексіс не озирнулася.

Вона не мала часу на флірт. Не хотіла романтичних пригод і точно не збиралася впускати у своє життя незнайомця, який поводився так, ніби її відмова була лише частиною гри.

Їй вистачало власних проблем.

І проблеми на ім’я Аліса, яка досі не відповідала на повідомлення.

Дорогою додому Алексіс знову думала про сестру.

Вона згадувала їхню останню сварку, Алісині сльози й те, як та захищала свого нареченого. Тоді Алексіс здавалося, що сестра просто не хоче чути правду.

Тепер же її охоплювало дивне передчуття.

Вона набрала номер Аліси.

Гудки.

Ще один.

Іще.

Ніхто не відповідав.

— Та що ж ти робиш? — пробурмотіла Алексіс, зупинившись біля переходу.

Вона хотіла набрати сестру знову, але передумала. Можливо, Аліса була зайнята весіллям. Можливо, вони святкували, фотографувалися, приймали гостей.

Ця думка змусила її стиснути губи.

Весілля.

Алексіс раптом усвідомила, що не знає навіть, коли саме воно відбудеться. Аліса не розповідала їй деталей після сварки. Вони не помирилися, і старша сестра не хотіла нав’язуватися.

«Невже вона справді вийшла за нього заміж сьогодні?»

Від самої думки стало неприємно.

Алексіс прискорила крок, а потім згадала, що залишила велосипед на спеціальній стоянці біля спортивного центру. Повернувшись за ним, вона перевірила замок, застебнула шолом і вирушила додому на велосипеді.

Вітер торкався обличчя. Місто жило звичайним життям: машини сигналили на перехрестях, люди поспішали у своїх справах, у кав’ярнях світилися вікна.

Алексіс любила цю дорогу. Вона допомагала впорядкувати думки.

Але сьогодні жодні думки не приносили спокою.

Коли вона повернула на свою вулицю, то відразу помітила жінку біля під’їзду.

Спершу Алексіс не впізнала її.

Незнайомка сиділа на невеликій лавці, зігнувшись, і притискала до грудей білий букет, який уже встиг пом’ятися. Довга весільна сукня розтягнулася по землі, поділ був забруднений, а фата з’їхала на плече.

Жінка плакала.

Її плечі здригалися від ридань.

Алексіс різко натиснула на гальма.

Велосипед хитнувся, колесо ковзнуло по тротуару, і вона ледь не впала.

Бо тепер побачила обличчя незнайомки.

— Алісо?..

Сестра підняла голову.

Її очі були червоними, щоки мокрими від сліз, а на пальці більше не було обручки. Біле весільне плаття облягало округлий животик, який уже неможливо було приховати.

Алексіс завмерла.

Вона дивилася на сестру й не могла повірити власним очам.

— Алісо, що сталося?

Велосипед вислизнув із її руки й глухо впав на бруківку.

Алексіс навіть не озирнулася.

Вона кинулася до сестри, опустилася перед нею навколішки й міцно обійняла.

— Господи, мала… Що з тобою? Чому ти тут? Чому ти плачеш?

Аліса спробувала щось сказати, але замість слів вирвався лише схлип.

Алексіс притиснула її до себе, гладячи по спині так обережно, ніби боялася зробити їй боляче.

Ще хвилину тому вона була непохитною спортсменкою, яка перемогла на складних перегонах і відмовила самовпевненому байкеру. Тепер від її залізного характеру не залишилося й сліду.

Перед нею була її маленька сестра.

Та сама дівчинка, яку вона колись заспокоювала після нічних кошмарів, якій допомагала зав’язувати шнурки й за яку готова була вступити в бій із цілим світом.

— Тихо, тихо, — прошепотіла Алексіс. — Я тут. Ти вдома. Чуєш? Ти зі мною.

Аліса вчепилася в неї обома руками.

— Вибач… Пробач мені…

— За що ти вибачаєшся? — Алексіс відсторонилася, щоб поглянути їй в очі. — Ти мене лякаєш. Скажи, що сталося.

Її погляд опустився до живота сестри.

Вона повільно вдихнула.

— Алісо… Ти справді вагітна?

Аліса заплющила очі, і по її щоках знову покотилися сльози.

Вона кивнула.

Алексіс прикрила рот долонею.

Усі сварки, образливі слова, невимовлені фрази раптом втратили значення. Її сестра чекала дитину. І зараз сиділа перед нею у весільній сукні, сама, розбита й налякана.

— Скільки ти вже знаєш? — тихо запитала Алексіс.

— Кілька тижнів…

— Кілька тижнів? — Вона ледь стрималася, щоб не підвищити голос. — Чому ти мені не сказала?

— Я хотіла… Я думала, що сьогодні все зміниться. Хотіла сказати йому після церемонії. Я думала, він зрадіє…

Аліса не договорила.

Її обличчя скривилося від болю, і вона знову сховала його на плечі сестри.

Алексіс більше не ставила запитань. Вона допомогла Алісі підвестися, обережно підхопила її під руку й повела до під’їзду.

— Спочатку зайдемо додому. Ти переодягнешся, вип’єш води, трохи заспокоїшся. А потім розкажеш мені все. Добре?

— Ти не сердишся?

Алексіс зупинилася й повернулася до неї.

— Серджуся? — перепитала вона. — На тебе? Ні, сонечко. Я можу сердитися на весь світ, але не на тебе за те, що ти потребуєш допомоги.

Аліса знову заплакала, цього разу тихіше.

— Я не знала, куди йти…

— Тепер знаєш.

Алексіс відчинила двері під’їзду, а потім повернулася за велосипедом. Залишивши його біля стіни, вона знову підійшла до сестри й обійняла її за плечі.

— Ти більше не сама.

Квартира Алексіс була невеликою, але затишною. Світлі стіни, книжкова полиця біля вікна, кілька спортивних нагород на комоді й фотографії з перегонів. На кухні стояли дві чашки, а на підвіконні росла невелика рослина, яку Алексіс постійно забувала поливати.

Це було її місце сили.

І відтепер — прихисток для Аліси.

— Сідай на диван, — сказала Алексіс, допомагаючи сестрі зняти фату. — Я принесу тобі води й щось зручне.

Вона дістала з шафи м’яку довгу футболку та спортивні штани. Аліса переодягнулася у ванній, а Алексіс тим часом прибрала весільну сукню з проходу й поставила чайник.

Коли сестра повернулася, старша вже чекала на неї з пледом.

— Ось. Сідай. Тобі потрібно відпочити.

Аліса вмостилася на дивані, обережно поклавши долоню на живіт.

Алексіс сіла поруч, але не поспішала розпитувати. Вона знала, що іноді людині потрібно спочатку перестати тремтіти, щоб знайти слова.

Кілька хвилин вони мовчали.

Потім Аліса витягла з маленької сумочки оксамитову коробочку.

— Я хотіла подарувати йому це сьогодні.

Вона відкрила її.

Усередині лежав тест із двома смужками й крихітні білі дитячі черевички.

Алексіс подивилася на коробочку, і її серце стиснулося.

— Ти хотіла зробити йому сюрприз…

— Так. Я уявляла, як він усміхнеться, обійме мене, скаже, що ми будемо чудовими батьками. Я думала, що наше життя стане ще кращим.

Аліса ковтнула сльози.

— А потім мені надіслали фотографії.

— Які фотографії?

— Його. З іншою жінкою. Він цілував її, Алексіс. Не один раз. Там були дати, повідомлення… Вони зустрічалися давно.

Алексіс відчула, як усередині підіймається холодна лють.

Вона знала.

Можливо, не все, але знала достатньо, щоб підозрювати зраду. І тепер найгірше стало правдою.

— Він сказав, що це неправда? — запитала вона.

Аліса гірко засміялася.

— Я зателефонувала йому. Запитала, де він. Він сказав, що готується до церемонії й ні з ким не зустрічається. Навіть тоді брехав мені! Я дивилася на ті фотографії й чула його голос, а він продовжував удавати, що все добре.

Вона затулила обличчя руками.

— Я не могла піти до вівтаря. Просто не могла. Я не хочу, щоб моя дитина росла поруч із чоловіком, який зраджує й бреше. Не хочу, щоб колись вона дізналася, що її мама знала правду й усе одно погодилася на це.

Алексіс обійняла сестру.

— Ти вчинила правильно.

— Але я втекла у весільній сукні! Усі гості, напевно, вже знають. Його родина шукатиме мене. Він не пробачить мені такого приниження.

— Нехай думає, що хоче.

Голос Алексіс став твердим.

— Ти не зобов’язана виходити заміж за зрадника тільки тому, що вже запросила гостей і купила сукню. Ти не зобов’язана жертвувати собою заради його репутації. І ти точно не повинна повертатися до нього через страх.

Аліса дивилася на неї крізь сльози.

— Він казав, що без нього я нічого не варта. Що я ніколи не зможу жити так, як звикла. Що всі мої речі, гроші, навіть друзі… усе завдяки йому.

Алексіс стиснула щелепи.

— Він помиляється.

— А якщо він знайде мене?

— Тоді спочатку матиме справу зі мною.

— Алексіс…

— Ні, послухай мене. — Вона взяла сестру за руки. — Я не дозволю йому тебе скривдити. Не дозволю залякувати тебе, шантажувати чи змушувати повертатися. Ти моя сестра. А ця дитина — моя родина. І я захищатиму вас обох.

Уперше за весь день на обличчі Аліси з’явилося щось схоже на полегшення.

— Я так боялася, що ти скажеш: «Я ж попереджала».

Алексіс сумно всміхнулася.

— Я справді могла б сказати це. Але не зараз. Зараз я просто хочу, щоб ти знала: я поруч.

Вона притиснула сестру до себе.

І лише тоді, коли Аліса заплакала в неї на плечі вже без відчаю, а від полегшення, Алексіс дозволила собі заплющити очі.

Вона не могла змінити минуле.

Не могла забрати в сестри біль чи стерти з пам’яті зраду.

Але могла зробити все, щоб Аліса більше ніколи не почувалася самотньою.

Пізніше, коли Аліса нарешті заспокоїлася, Алексіс приготувала легку вечерю. Сестра з’їла кілька ложок супу, випила води й погодилася полежати.

— Я не хочу бути для тебе тягарем, — тихо сказала вона, коли Алексіс поправляла плед.

— Не смій навіть так говорити.

— Але ти й сама ледве зводиш кінці з кінцями. Я знаю, скільки коштує оренда. А тепер ще й дитина…

— Ми щось придумаємо.

Алексіс промовила це впевнено, хоча всередині вже рахувала витрати.

Її заощаджень вистачало на кілька місяців, якщо не трапиться нічого непередбачуваного. Призові за сьогоднішню перемогу допоможуть, але попереду були рахунки, продукти, медичні огляди, дитячі речі. Аліса покинула весілля майже без грошей і не могла повернутися до колишнього життя.

Алексіс не збиралася просити допомоги в чоловіка, який зрадив її сестру.

Та й не мала наміру дозволяти йому купити їхню мовчанку.

— Я знайду роботу, — прошепотіла Аліса. — Можу допомагати тобі по дому. Коли народиться дитина…

— Спершу тобі потрібно подбати про себе й малюка, — перебила Алексіс. — Не треба вирішувати все сьогодні.

— А що робитимемо завтра?

Це запитання зависло між ними.

Алексіс не відповіла відразу.

Вона могла пообіцяти сестрі, що все буде добре. Могла вигадати красиві слова, щоб заспокоїти її. Але не хотіла брехати навіть заради добрих намірів.

— Завтра я подивлюся, які є пропозиції, — сказала вона нарешті. — Можливо, знайду додаткові тренування, індивідуальні заняття або роботу в спортивному клубі. Після сьогоднішньої перемоги про мене можуть згадати спонсори.

— Ти не мусиш відмовлятися від своїх мрій заради мене.

Алексіс подивилася на неї майже обурено.

— А ти не мусиш вибирати між власним щастям і моїми мріями. Ми сестри. Ми впораємося разом.

Вона поцілувала Алісу в чоло й вимкнула яскраве світло.

— А тепер відпочивай. Якщо щось знадобиться — поклич мене.

— Алексіс?

— Що?

— Дякую, що не відвернулася від мене.

Старша сестра затрималася біля дверей.

— Я могла сердитися на тебе через наші сварки. Могла не погоджуватися з твоїми рішеннями. Але ніколи не переставала тебе любити.

Аліса заплющила очі, і на її обличчі з’явилася слабка усмішка.

За кілька хвилин вона заснула.

Алексіс тихо зачинила двері спальні й повернулася на кухню.

Там вона нарешті дозволила собі видихнути.

Квартира занурилася в тишу.

Алексіс сіла за стіл, поклала перед собою телефон і відкрила банківський застосунок. Цифри на екрані здавалися значно меншими, ніж їй хотілос