Раді Вас бачити!

Глава 4. Застереження подруги

Минуло кілька днів відтоді, як Аліна вперше пішла з Карімом до кав'ярні. Відтоді вони почали частіше спілкуватися. Спочатку це були короткі повідомлення, потім телефонні розмови, а згодом і зустрічі після занять.

Карім умів дивувати. То надсилав їй повідомлення з побажанням гарного ранку, то приносив до університету шоколадку, то запрошував на прогулянку. Він завжди знаходив привід побачитися з нею.

Аліна поступово звикала до його уваги. Їй подобалося, коли телефон сповіщав про нове повідомлення, а побачивши Каріма в університетському коридорі, вона мимоволі починала усміхатися.

Одного ранку він зустрів її біля входу до корпусу з невеликим букетом білих троянд.

— Доброго ранку, красуне!

Аліна здивовано зупинилася.

— Каріме? Це мені?

— А кому ж іще? — усміхнувся він, простягаючи квіти.

— Але ж сьогодні немає жодного свята.

— Хіба потрібен особливий привід, щоб подарувати квіти дівчині, яка тобі подобається?

Аліна відчула, як її щоки порожевіли.

— Дякую. Вони дуже гарні.

— Не такі гарні, як ти.

Вона засміялася й опустила очі.

— Ви завжди так говорите?

— Тільки тоді, коли маю на увазі кожне слово.

Карім провів її до аудиторії, а перед заняттям поцікавився, чи погодиться вона після лекцій прогулятися з ним.

Аліна, звичайно, погодилася.

Після занять дівчата сиділи в університетській кав'ярні. Марія уважно розглядала букет, який Аліна поклала поруч із собою.

— Знову троянди?

— Так. Карім подарував.

— Він тебе просто засипає подарунками.

— Та нічого особливого. Просто квіти.

— Аліно, ти так говориш, ніби це відбувається щодня.

— Майже, — засміялася дівчина.

Марія відклала чашку й уважніше подивилася на подругу.

— Слухай, можна я тебе дещо запитаю?

— Звичайно.

— Ти справді добре його знаєш?

Аліна здивовано підняла брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ви знайомі зовсім недовго. Ти знаєш, звідки він, де жив раніше, де навчається. Але чи знаєш ти, який він насправді?

— Маріє, ми спілкуємося майже щодня. Він дуже хороший.

— Я не кажу, що він поганий. Просто мені здається, ти надто швидко захопилася ним.

Аліна трохи насупилася.

— Чому ти так думаєш?

Марія зітхнула.

— Тому що ти постійно говориш про нього. Якщо він пише, ти одразу усміхаєшся. Якщо телефонує, ти можеш розмовляти годинами. А коли він запрошує тебе кудись, ти забуваєш про всі свої справи.

— Це називається симпатія, Маріє.

— Я розумію. І я рада, що в тебе з'явилася людина, яка тобі подобається. Але хочу, щоб ти не втрачала голову.

Аліна відкинулася на спинку стільця.

— Ти думаєш, що він може мене образити?

— Я не знаю. І саме тому хвилююся.

Марія зробила ковток кави й продовжила:

— Ти ж знаєш, що він із Саудівської Аравії?

— Звичайно.

— І ти розумієш, що там зовсім інші традиції, інше виховання, інше ставлення до сім'ї та шлюбу?

— Він живе тут уже кілька років. Навчається разом із нами. До того ж він дуже сучасний.

— Можливо. Але це не означає, що він відмовився від своїх традицій. Ти колись запитувала його, як він бачить майбутнє? Чи хотів би він одружитися з українкою? Чи погодилася б його родина на такий шлюб?

Аліна замислилася.

Вона справді ще не ставила Карімові таких запитань. Їхні розмови здебільшого стосувалися навчання, музики, подорожей і повсякденних справ.

— Ми ще не настільки близькі, щоб говорити про шлюб, — нарешті відповіла вона.

— От саме. Тому не поспішай.

— Маріє, я ж не збираюся завтра виходити за нього заміж!

Подруга ледь усміхнулася.

— Я знаю. Просто хочу, щоб ти пам'ятала: красиві слова й дорогі подарунки ще не означають, що людина готова відповідати за свої почуття.

Аліна відчула легке роздратування.

— Ти його навіть не знаєш, а вже робиш висновки.

— Я не роблю висновків. Я просто хвилююся за тебе.

— Карім ніколи не дозволяв собі нічого зайвого. Він завжди поводиться зі мною чемно, поважає мої рішення, не змушує робити те, чого я не хочу.

— І це добре. Я лише прошу тебе не забувати про власні бажання та кордони.

Аліна опустила погляд на букет.

Їй не хотілося сваритися з Марією. Вона розуміла, що подруга говорить це не зі зла. Просто її застереження здавалися надто перебільшеними.

— Я обіцяю, що буду обережною, — тихо сказала вона.

Марія простягнула руку й накрила долоню подруги своєю.

— Я не хочу, щоб ти перестала з ним спілкуватися. Якщо він справді хороший чоловік, я тільки порадію за тебе. Просто дай собі час його пізнати.

— Добре, — усміхнулася Аліна. — Домовилися.

Увечері Карім зателефонував Аліні.

— Як минув твій день?

— Добре. А твій?

— Тепер набагато краще, бо я чую твій голос.

Дівчина засміялася.

— Ти знову за своє.

— А що мені робити, якщо ти мені подобаєшся?

Аліна вмостилася на ліжку й притиснула телефон до вуха.

— Каріме, можна тебе дещо запитати?

— Звичайно. Питай усе, що хочеш.

— Ти колись думав про те, щоб одружитися з дівчиною іншої національності? Наприклад, з українкою?

На іншому кінці лінії на кілька секунд запанувала тиша.

— Чому ти запитуєш?

— Просто цікаво.

Карім тихо засміявся.

— А ти вже плануєш наше весілля?

— Каріме! Я серйозно!

— Я теж серйозно, Аліно. Якщо чоловік по-справжньому кохає жінку, її походження не повинно бути перешкодою.

— А твоя родина?

— Моя родина з часом звикне до мого вибору. Головне, щоб ми самі були щасливі.

Ця відповідь заспокоїла Аліну. Їй хотілося вірити кожному його слову.

— Ти дуже добра дівчина, — продовжив Карім. — І я не хочу, щоб ти сумнівалася в мені.

— Я не сумніваюся.

— Тоді дозволь мені завтра запросити тебе на вечерю.

— На вечерю?

— Так. У хорошому ресторані. Хочу провести з тобою вечір і поговорити без поспіху.

Аліна усміхнулася.

— Добре. Я прийду.

— Чудово. Тоді завтра після занять я чекатиму на тебе.

Після завершення розмови Аліна ще деякий час дивилася на екран телефона.

Їй хотілося розповісти Марії про запрошення, але вона згадала їхню розмову в кав'ярні й вирішила поки нічого не говорити.

Вона не хотіла чути нових застережень.

Наступного дня вона сама все розповість подрузі, коли повернеться з вечері.

Тим часом Марія, лежачи у своїй кімнаті, теж згадувала їхню розмову. Вона щиро бажала Аліні щастя, але щось у цій історії не давало їй спокою.

Можливо, вона просто надто хвилювалася. А можливо, її інтуїція підказувала, що за чарівною усмішкою Каріма приховується значно більше, ніж Аліна поки здатна побачити.

Марія ще не знала, чи справдяться її побоювання.

Але одне вона знала напевно: якщо подрузі колись знадобиться допомога, вона не залишить її саму.

Навіть якщо Аліна не прислухається до її слів сьогодні.