Спочатку:
На сторінку книги
Глава 2. Неочікувана зустріч
Ранок понеділка розпочався для Аліни з невеликого запізнення. Вона кілька разів переставляла будильник, сподіваючись поспати ще хоча б п'ять хвилин, а коли нарешті розплющила очі й поглянула на годинник, зрозуміла, що часу майже не залишилося.
— Ой, тільки не це! — вигукнула дівчина, швидко підводячись із ліжка.
Вона поспіхом умилася, розчесала довге волосся, одягнула світлі джинси, ніжну блузку й легку куртку. Потім схопила сумочку, поклала туди телефон і зошити та вибігла з кімнати.
— Аліно, ти хоча б поснідай! — почула вона голос Вікторії.
— Не встигаю! Куплю щось дорогою!
— Ти колись навчишся прокидатися вчасно?
— Обіцяю, що наступного разу!
Вікторія лише похитала головою. Вона вже знала, що молодша сестра не надто серйозно ставиться до своїх обіцянок.
На вулиці було сонячно й тепло. Аліна швидко йшла до університету, час від часу поглядаючи на телефон. Марія вже написала, що чекає на неї біля головного входу.
Коли дівчина нарешті дісталася університетського подвір'я, подруга зустріла її усмішкою.
— Ти знову запізнюєшся!
— Зовсім трохи!
— Аліно, ми вже майже звикли, що без тебе не починаємо день.
— Зате зі мною ніколи не буває нудно, — засміялася вона.
Марія теж усміхнулася, і подруги попрямували до корпусу.
У коридорах було гамірно. Студенти поспішали на заняття, хтось обговорював майбутній іспит, інші стояли біля розкладу. Аліна саме розповідала Марії про фільм, який подивилася напередодні, коли помітила незнайомого хлопця біля вікна.
Він стояв трохи осторонь від інших студентів, тримаючи в руках кілька книжок. Високий, стрункий, із темним волоссям і виразними карими очима. На ньому була світла сорочка з підкоченими рукавами та темні штани. Його зовнішність одразу привертала увагу, але найбільше вражала спокійна впевненість у кожному русі.
Аліна мимоволі затримала на ньому погляд.
— Ти чого зупинилася? — запитала Марія.
— Нічого, — швидко відповіла дівчина.
— Ага, звичайно. Я все бачила.
— Що саме?
— Як ти щойно розглядала того хлопця.
Аліна зніяковіла.
— Я просто його раніше не бачила.
— Можливо, новий студент.
— Напевно.
Вони вже збиралися йти далі, коли незнайомець раптом повернувся й подивився просто на Аліну. Їхні погляди зустрілися лише на мить, але дівчина чомусь відчула, як її щоки починають червоніти.
Вона швидко відвела очі.
— Ходімо, — прошепотіла Марія, ледве стримуючи усмішку.
На лекції Аліна сіла поруч із Марією. Вона намагалася зосередитися на словах викладача, але думками раз у раз поверталася до незнайомця з коридору.
Коли двері аудиторії відчинилися, до приміщення зайшов той самий хлопець.
— Перепрошую за запізнення, — спокійно промовив він.
Викладач подивився на нього поверх окулярів.
— Ви, мабуть, наш новий студент?
— Так. Карім. Я нещодавно перевівся до вашого університету.
— Добре, Каріме. Проходьте, знайдіть вільне місце.
Хлопець оглянув аудиторію. Вільним залишалося місце за кілька рядів від Аліни.
Він сів, поклав книжки на стіл і дістав зошит.
— Карім, — тихо повторила Аліна.
— Що? — нахилилася до неї Марія.
— Його звати Карім.
— Ти вже й ім'я запам'ятала?
— Маріє!
Подруга тихенько засміялася.
Лекція тривала, але Аліна кілька разів помічала, що Карім уважно слухає викладача й робить записи. Він не намагався привернути до себе увагу, не розмовляв із сусідами й поводився дуже стримано.
Коли заняття закінчилося, студенти почали виходити з аудиторії. Аліна збирала свої речі, коли зошит випадково вислизнув із її рук і впав на підлогу.
Вона нахилилася, але хтось устиг підняти його раніше.
— Здається, це ваше.
Аліна випросталася й побачила перед собою Каріма.
Зблизька він здавався ще привабливішим. Темні очі дивилися на неї спокійно, а на обличчі грала ледь помітна усмішка.
— Дякую, — тихо відповіла вона, приймаючи зошит.
— Нема за що.
— Ви новий студент? — запитала Аліна, хоча й так знала відповідь.
— Так. Мене звати Карім. А вас?
— Аліна.
— Дуже приємно познайомитися, Аліно.
Він вимовив її ім'я з легким акцентом, і дівчині чомусь сподобалося, як воно прозвучало.
— Ви давно навчаєтеся тут? — запитав Карім.
— Уже певний час. Якщо щось буде незрозуміло, можете запитати.
— Тоді скористаюся вашою пропозицією. Я ще не дуже добре орієнтуюся в університеті.
— Звичайно.
У цей момент до них підійшла Марія.
— Аліно, ми йдемо?
— Так. Каріме, до зустрічі.
— Сподіваюся, ще побачимося.
— Думаю, побачимося. Ми ж навчаємося в одному університеті.
Карім усміхнувся.
— Тоді до побачення.
Коли подруги вийшли на вулицю, Марія одразу повернулася до Аліни.
— Ну що, тепер ти знаєш, як його звати.
— Маріє, не починай.
— А я нічого й не кажу.
— Просто познайомилися. Він новий студент, і я запропонувала допомогти, якщо йому щось буде потрібно.
— Звичайно. Дуже шляхетно з твого боку.
Аліна штовхнула подругу плечем, і обидві засміялися.
Вони попрямували до зупинки. Дорогою Марія розповідала про свої плани на вихідні, а Аліна слухала її, хоча час від часу поглядала на телефон.
Вона не могла пояснити собі, чому коротка розмова з незнайомим хлопцем так сильно запам'яталася.
Можливо, через його незвичайну зовнішність. А може, через спокійний голос і ввічливість.
— Ти знову задумалася? — запитала Марія.
— Просто згадала, що потрібно підготуватися до наступної лекції.
— А я вже подумала, що ти думаєш про Каріма.
— Ти нестерпна! — засміялася Аліна.
— Зате чесна.
Того вечора Аліна сиділа за письмовим столом і готувалася до занять. Поруч лежали зошити, підручники та чашка теплого чаю.
Телефон раптом засвітився новим повідомленням.
Номер був незнайомий.
«Добрий вечір, Аліно. Це Карім. Сподіваюся, я не відволікаю вас. Хотів подякувати за сьогоднішню розмову. Ви дуже привітна».
Аліна здивовано перечитала повідомлення.
Звідки в нього її номер?
За мить надійшло ще одне:
«Марія дала мені ваш контакт. Я запитав у неї після занять, чи можна вам написати. Якщо це недоречно, перепрошую».
Дівчина мимоволі усміхнулася. Марія, як завжди, встигла зробити все раніше, ніж вона сама щось зрозуміла.
Аліна кілька хвилин думала над відповіддю, а потім написала:
«Добрий вечір, Каріме. Нічого страшного. Рада, що змогла допомогти».
Відповідь прийшла майже одразу.
«Тоді, можливо, колись ви покажете мені університет і розкажете, де тут найкраща кава?»
Аліна засміялася.
«З кавою допоможу. Але за університет доведеться заплатити шоколадкою».
«Домовилися. Я запам'ятаю цю умову».
Вона відклала телефон, але усмішка ще довго не сходила з її обличчя.
Це була звичайна розмова двох студентів. Нічого особливого, нічого такого, що могло б змінити життя.
Та іноді доля починає писати свою історію сам
е з таких маленьких випадковостей.
Аліна ще не знала, що незнайомець із темними очима дуже скоро стане важливою частиною її світу. І що одного дня вона згадуватиме цю першу зустріч зовсім іншими почуттями.
