Раді Вас бачити!

Музей історії мистецтв імені Шевченка пахнув старим деревом, воском і пилом, що осідав у легені, мов спогад про минулі століття. Софія стояла перед полотном, яке мало стати її життям на наступні два тижні, і відчувала, як під лопатками збирається холод.

Портрет невідомого чоловіка. Сімнадцяте століття. Олія на дубовій дошці.

— Він дивний, правда? — прошепотіла Марта, завідувачка реставраційної майстерні, і зітхнула так, ніби перед нею стояв не експонат, а старий коханець. — Ми отримали його з приватної колекції. Кажуть, він проклятий.

Софія посміхнулася куточком губ.

— Усі старі картини прокляті, Марто. Просто деякі вміло це приховують.

Але коли вона підійшла ближче, усмішка згасла.

Очі. Господи, ці очі.

Вони дивилися прямо на неї. Не крізь неї, не повз неї — саме на неї. Темно-карі, майже чорні, з золотистими іскрами, що танцювали у глибині зіниць. Вони були живі. Неможливо живі для полотна, якому майже чотириста років.

— Він... — Софія проковтнула, — хто він?

— Ніхто не знає. Ім'я художника стерлося, модель невідома. Єдина зачіпка — ось тут, — Марта провела пальцем по нижньому краю рами, де ледь виднівся вигравіруваний напис латиною: "Anima mea te sequitur" — "Моя душа йде за тобою".

Софія відчула, як мурашки пробігли по шиї.

— Я почну завтра, — сказала вона, але голос прозвучав тихіше, ніж вона планувала.

Тієї ночі вона не могла заснути.

Лежала в орендованій квартирі, дивилася на тріщини на стелі, які складалися в химерні візерунки, і думала про ті очі. Про те, як вони дивилися. Про те, що вона бачила в них не просто фарбу і лак, а щось більше.

Дурниці, — сказала собі. Це втома. Ти просто втомилася.

Але коли вона заплющила очі, перед нею знову постав той чоловік. Високий, із гордою поставою, у темному камзолі з мереживним коміром. Він стояв у темряві, і його рука тягнулася до неї. Повільно. Невблаганно.

Софія різко розплющила очі й сіла на ліжку.

Серце калатало. Груди здіймалися від швидкого дихання.

— Це просто сон, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. — Просто сон.

Але десь у глибині свідомості, там, де живе первісний страх, вона знала: це не був сон.

Наступного ранку вона прийшла до музею раніше за всіх.

Сонце ще не встигло пробитися крізь важкі оксамитові штори, і зали тонули в напівтемряві. Софія йшла коридором, і її кроки відлунювали від високих стель, мов удари серця.

Вона зупинилася перед дверима реставраційної майстерні й на мить завагалася.

Ти професіонал, — нагадала собі. Ти відновлювала полотна, які були в гіршому стані. Це просто робота.

Вона штовхнула двері.

Портрет стояв на мольберті в центрі кімнати, накритий білим простирадлом. Сонячне проміння, пробиваючись крізь жалюзі, падало на тканину, створюючи химерні тіні.

Софія підійшла, взялася за край простирадла і смикнула.

Пил здійнявся в повітря, затанцював у сонячному світлі, мов золотий туман.

І очі знову зустріли її.

Вони були такі ж живі, такі ж пронизливі. І цього разу Софії здалося, що в їхній глибині майнула тінь усмішки.

— Гаразд, — видихнула вона, розкладаючи інструменти. — Давай знайомитися.

Вона працювала годинами.

Спочатку — фотографування, фіксація стану, проби на фарбу. Потім — обережне очищення поверхні від бруду та старого лаку. Під її пальцями оживали деталі: мереживо коміра, сріблясті ґудзики, тонкі зморшки біля очей. Чоловік на портреті був молодим — років тридцять, не більше. Але в його погляді була мудрість, яка не відповідала віку.

— Хто ти? — прошепотіла Софія, проводячи пензлем по тріщині на щоці.

І їй здалося, що в кімнаті стало холодніше.

Вона озирнулася. Нікого.

— Дурниці, — пробурмотіла вона і продовжила роботу.

Але відчуття, що за нею спостерігають, не зникало. Воно липло до шкіри, мов павутиння, проникало під одяг, холодило хребет.

О 18:00 Марта зазирнула в майстерню.

— Софіє, я закриваю музей. Ти залишаєшся?

Софія глянула на портрет. Його очі дивилися на неї з темряви.

— Так, — сказала вона, і голос її прозвучав твердіше, ніж вона почувалася. — Хочу закінчити очищення. Можна я побуду тут із нічним ключем?

Марта знизала плечима.

— Як хочеш. Тільки не залишай світло ввімкненим на всю ніч — це здорожує рахунок.

Вона пішла, і за нею зачинилися важкі двері.

Ніч опустилася на музей, мов оксамитова ковдра.

Софія працювала при тьмяному світлі настільної лампи, яка кидала жовтувате коло на робочу поверхню. Портрет стояв перед нею, і його тінь на стіні здавалася більшою, ніж мала бути.

Вона зупинилася, щоб розім'яти шию, і глянула на годинник.

2:47.

Ще трохи, — подумала вона. Ще трохи, і я закінчу.

Вона нахилилася ближче до полотна, розглядаючи тріщину біля правого ока. Вона була глибшою, ніж здавалося спочатку. Майже... ніби хтось провів по ній ножем.

Софія провела пальцем по тріщині.

І тоді це сталося.

По кімнаті прокотився шепіт. Тихий, ледь чутний, мов подих вітру крізь щілину у вікні. Але він був. Він був.

— Софіє...

Вона завмерла.

Серце пропустило удар. Потім ще один.

— Софіє... — знову. Цього разу голосніше. Голос був чоловічим. Глибоким. Хриплуватим, мов у людини, яка довго мовчала.

Софія повільно підвела голову.

Портрет дивився на неї.

Але цього разу його губи були трохи розтулені.

— Ти чуєш мене, — сказав він. Це не було питання. Це була констатація.

Софія відсахнулася, перекинула стілець, що впав із гуркотом, який розірвав тишу.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, ні, ні...

Вона відступала до дверей, не зводячи очей із портрета. Але портрет не рухався. Він просто дивився. І його очі... вони були сумні. Неймовірно сумні.

— Не йди, — сказав голос, і тепер він звучав майже благально. — Будь ласка. Не йди.

Софія зупинилася.

Її рука вже лежала на дверній ручці. Один рух — і вона втече. Але щось у цьому голосі... щось у цих очах...

— Хто ти? — видихнула вона.

Тінь у кутку кімнати ворухнулася.

Софія різко обернулася. І побачила.

Він стояв за три кроки від неї.

Високий. Темний камзол. Мереживний комір. Обличчя, яке вона бачила на портреті, — але тепер воно було реальним. Живим. Теплим.

Він простягнув руку.

— Мене звати Адам, — сказав він, і його голос тепер звучав не як шепіт, а як звичайна мова. — І я чекав на тебе. Чотириста років.

Софія дивилася на його долоню. На пальці, які тремтіли. На шрам, що світився золотом на зап'ясті.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

Адам посміхнувся. Сумно. Ніжно.

— Можливо. Просто ще не для тебе.

І тоді він зробив крок уперед. І його пальці торкнулися її щоки.

Дотик був холодним. Але не мертвим. Він був... іншим. Він пронизав її тіло струмом, від якого волосся на потилиці стало дибки, а серце забилося швидше.

— Ти жива, — прошепотів він, проводячи пальцем по її вилиці. — Я забув, яке це — торкатися живого.

Софія не могла відвести погляду. Не могла дихати. Не могла думати.

Вона бачила його. Відчувала його. І десь у глибині свідомості, там, де живе інстинкт, вона знала: цей чоловік — небезпека. Але також знала: вона не втече.

— Що тобі від мене треба? — видихнула вона.

Адам нахилився ближче. Його губи опинилися за сантиметр від її вуха.

— Щоб ти мене врятувала, — прошепотів він. — Перш ніж я зникну назавжди.

І тоді світло згасло.

Кінець першої глави.