Раді Вас бачити!

Світло повернулося так само раптово, як і зникло.

Лампа на столі блимнула, затріщала — і засяяла знову, кидаючи жовтуваті відблиски на стіни. Софія стояла, притиснувшись спиною до дверей, і дихала так, ніби щойно вибігла з води.

Адам стояв на тому самому місці. Він не зник.

Його очі — ті самі, що дивилися на неї з полотна — тепер були живими, теплими, майже людськими. Він дивився на неї з виразом, у якому змішалися благоговіння, голод і щось таке давнє, що Софія не могла назвати цього словами.

— Ти не втекла, — тихо сказав він. — Це добре.

Софія проковтнула. Горло пересохло.

— Ти... — вона не могла підібрати слова. — Ти привид?

Адам опустив погляд на свої руки. Вони були напівпрозорими — крізь них просвічувала стіна. Але на зап'ясті світився золотий шрам, який пульсував, мов серце.

— Я не знаю, що я таке, — зізнався він. — Я пам'ятаю, що був людиною. Пам'ятаю, як мене писали. Пам'ятаю... — він замружився, ніби намагаючись витягти спогад із темряви. — Пам'ятаю, як помирав. Але потім... потім я прокинувся тут. У цій кімнаті. У цьому полотні.

Софія зробила обережний крок уперед. Потім ще один.

— Скільки ти тут?

— Я не рахую. Але я бачив, як змінювалися епохи. Як приходили й минали люди. Як вони дивилися на мене, але ніхто не чув мого голосу. Ніхто не бачив мене. — Він підняв на неї очі, і в них блиснула волога. — До тебе.

Софія зупинилася за два кроки від нього. Вона могла б дотягнутися і торкнутися його. Але щось у ній вагалося.

— Чому я? — запитала вона. — Чому я можу тебе бачити?

Адам зробив крок до неї. Тепер вони стояли зовсім близько. Він був вищий за неї на голову, і його тінь падала на неї, мов оксамитова ковдра.

— Тому що ти торкнулася мене, — сказав він. — Своїм пензлем. Своїми пальцями. Ти провела по тріщині на моїй щоці, і я відчув тебе. Вперше за чотириста років я відчув дотик.

Його рука піднялася. Повільно. Обережно. Він торкнувся її щоки — і цього разу дотик був теплішим. Майже людським.

Софія здригнулася, але не відсахнулася.

— Твоя шкіра... — прошепотів він, проводячи пальцем по її вилиці. — Вона світиться. Ти навіть не уявляєш, як ти світишся для мене.

— Я не свічуся, — видихнула вона.

— Світишся. — Він нахилився ближче. Його голос став нижчим, інтимнішим. — Ти світишся, мов свічка в темряві. Мов зірка, яку я бачив лише у спогадах про небо.

Софія відчула, як її серце прискорюється. Вона мала б боятися. Мала б тікати. Але її тіло не слухалося розуму. Воно тягнулося до нього, мов рослина до сонця.

— Що ти хочеш від мене? — запитала вона, і її голос затремтів.

Адам відсторонився. Його обличчя стало серйозним.

— Я хочу, щоб ти закінчила портрет, — сказав він. — Але не так, як ти планувала. Ти маєш відновити його не просто фізично. Ти маєш відновити мене.

Софія нахмурилася.

— Я не розумію.

Адам підійшов до портрета. Він провів рукою по полотну, і його пальці залишили на ньому слід — золотисту лінію, що світилася.

— Цей портрет — моя в'язниця, — сказав він. — Але він також і мій ключ. Художник, який писав мене, був не просто художником. Він був чаклуном. Він уклав мою душу в це полотно, щоб я не помер. Але прокляття в тому, що я не можу вийти, поки портрет не буде відновлений повністю.

Софія зробила крок до нього.

— Відновлений як?

Адам обернувся. Його очі палали.

— Ти маєш відновити не лише фарбу. Ти маєш відновити пам'ять. Кожен твій дотик до полотна повертає мені шматочок того, ким я був. Але... — він затнувся. — Є ціна.

— Яка ціна?

Адам опустив погляд. Його голос став тихим, майже болючим.

— Коли портрет буде завершений, я зможу вийти. Але я зникну з полотна. Назавжди. Це буде... як смерть. Але інша. Я перестану існувати як привид. Я стану... нічим.

Софія відчула, як її серце стиснулося.

— То чому ти хочеш цього?

Адам підняв на неї очі. І в них вона побачила відповідь — ту саму, яку вона боялася почути.

— Тому що я втомився, — сказав він. — Я втомився бути тінню. Я втомився дивитися на світ крізь скло. Я хочу... — він зробив паузу, — я хочу відчути життя. Хоча б на мить. Хоча б раз.

Софія дивилася на нього. На його напівпрозоре тіло. На золотий шрам. На очі, які бачили століття.

І тоді вона зрозуміла.

— Ти хочеш, щоб я тебе вбила, — прошепотіла вона.

Адам посміхнувся. Сумно. Ніжно.

— Я хочу, щоб ти мене звільнила.

Вони стояли один проти одного в тиші реставраційної майстерні. За вікном сіріло — наближався світанок. Тіні ставали м'якшими, і Адам почав тьмяніти.

— Тобі час іти, — сказав він. — Сонце піднімається. Я не можу існувати при денному світлі.

Софія відчула, як її серце стиснулося.

— Я повернуся, — сказала вона. — Я повернуся завтра ввечері.

Адам кивнув. Його обличчя вже починало розпливатися, мов акварель під дощем.

— Я чекатиму, — прошепотів він. — Я завжди чекатиму.

І тоді він зник.

Просто розтанув у повітрі, залишивши по собі лише легкий запах старого дерева, воску та чогось невловимого — може, лаванди, може, диму.

Софія стояла сама в кімнаті, що повільно наповнювалася світлом. Портрет стояв на мольберті, і його очі дивилися на неї. Але тепер вони були порожні. Безжиттєві.

Вона підійшла до полотна і провела пальцем по тріщині на щоці.

— Я повернуся, — прошепотіла вона. — Обіцяю.

І десь у глибині кімнати, ледь чутно, мов подих вітру, пролунав голос:

— Я знаю.

Кінець другої глави.