Раді Вас бачити!

Софія не могла думати ні про що інше.

Весь день вона механічно виконувала звичні справи — пила каву, відповідала на дзвінки, навіть посміхалася Марті, коли та питала про портрет. Але всередині неї вирував океан. Він називався Адам.

Вона повернулася до музею о 21:00, коли всі співробітники вже пішли. Нічний охоронець, літній чоловік на ім'я Петрович, лише знизав плечима, коли вона показала перепустку.

— Дивна ти, Софіє, — пробурмотів він. — Нормальні люди вночі сплять, а не картини роздивляються.

— Я не нормальна, — відповіла вона, і це була найчесніша фраза за весь день.

Майстерня зустріла її тишею та запахом старого дерева. Портрет стояв на мольберті, і його очі... його очі знову були живими.

— Я знав, що ти прийдеш, — пролунав голос із тіні.

Софія обернулася. Адам стояв біля вікна, напівпрозорий у тьмяному світлі місяця. Він був босий, у тій самій темній сорочці з мереживним коміром, і його волосся, темне, мов воронове крило, спадало на обличчя.

— Я обіцяла, — сказала вона.

Він зробив крок до неї. Потім ще один. Його рух був плавним, мов у хижака, що наближається до здобичі.

— Ти боїшся мене, — сказав він. Це не було питання.

— Я боюся того, що ти зі мною робиш, — відповіла Софія чесно.

Адам зупинився за крок від неї. Його очі блиснули в темряві.

— А що я з тобою роблю?

Софія відчула, як її дихання прискорилося. Вона не могла відвести погляду від його губ. Від лінії його щелепи. Від того, як він дивився на неї — так, ніби вона була єдиною реальною річчю в його безсмертному існуванні.

— Ти змушуєш мене забувати, що це неможливо, — прошепотіла вона.

Адам посміхнувся. Повільно. Ніжно.

— Неможливе — це лише те, що ми ще не спробували.

Він простягнув руку. Цього разу вона не вагалася. Вона взяла його долоню.

Дотик був холодним. Але не мертвим. Він пульсував, мов серцебиття, і Софія відчула, як її власне серце прискорюється у відповідь.

— Я хочу показати тобі щось, — сказав Адам. — Підійди до портрета.

Вони разом підійшли до полотна. Адам став позаду неї, так близько, що вона відчувала його прохолоду на своїй спині. Його голос пролунав біля її вуха:

— Торкнися його. Торкнися мого обличчя на полотні.

Софія підняла руку. Її пальці торкнулися щоки чоловіка на портреті — там, де була тріщина.

І тоді вона відчула.

Це було не просто полотно. Це була шкіра. Тепла. Жива. Під її пальцями вона відчула пульс — повільний, рівний, мов у людини, яка спить.

— Що це... — видихнула вона.

— Це я, — прошепотів Адам. — Кожен твій дотик до полотна — це дотик до мене. Ти відчуваєш моє серце?

Софія кивнула, не в змозі говорити. Вона провела пальцями по щоці на портреті, і позаду неї Адам зітхнув. Глибоко. Тремтливо.

— Так, — прошепотів він. — Саме так. Не зупиняйся.

Вона провела пальцями по лінії щелепи. По губах. По щоці. І кожен рух відлунював у ньому — вона відчувала, як його тіло напружується, як він затримує дихання.

— Ти відчуваєш це? — запитала вона.

— Я відчуваю тебе, — відповів він. — Вперше за чотириста років я відчуваю дотик. Тепло. Життя.

Софія обернулася.

Вони стояли так близько, що їхні губи розділяли сантиметри. Його очі палали в темряві, і в них вона бачила не привида. Вона бачила чоловіка. Голодного. Живого.

— Поцілуй мене, — прошепотіла вона.

Адам завмер.

— Я не можу, — сказав він. — Я не маю права.

— Чому?

— Тому що я зникну. І якщо я скуштую тебе... — він заплющив очі, ніби борючись із собою. — Я не зможу піти. Я не зможу дозволити тобі завершити портрет.

Софія підняла руку і торкнулася його щоки. Він був холодним. Але під її пальцями він почав теплішати.

— А якщо я не хочу, щоб ти йшов? — запитала вона.

Адам розплющив очі. У них був біль.

— Тоді я залишуся привидом назавжди. І ти будеш прикута до цього місця. До цієї кімнати. До мене. — Він провів пальцем по її губі. — Ти заслуговуєш на більше.

— А якщо я хочу саме тебе?

Адам замовк.

Тиша між ними була густою, мов мед. Софія відчувала його прохолоду, його запах, його близькість. Вона бачила, як його груди здіймаються від дихання, як його руки тремтять.

— Софіє... — його голос був хрипким. — Якщо я поцілую тебе, я не зможу зупинитися.

— А я не попрошу тебе зупинятися.

Він зламався.

Його губи торкнулися її — холодні, але палкі. Він цілував її так, ніби вона була водою в пустелі, ніби він помирав від спраги і вона була єдиним порятунком. Софія відповіла йому, притягуючи його ближче, вплітаючи пальці в його волосся.

Він був реальним. Він був тут. Він був її.

Адам відірвався від її губ, важко дихаючи. Його чоло торкнулося її чола.

— Я не повинен був цього робити, — прошепотів він.

— Але ти зробив, — відповіла вона. — І я не шкодую.

Він посміхнувся. Сумно. Ніжно.

— Ти не розумієш, що ти робиш зі мною.

— Тоді поясни мені.

Адам узяв її руку і приклав до своїх грудей. Під її долонею вона відчула серцебиття. Слабке. Нерівне. Але воно було.

— Ти робиш мене живим, — сказав він. — Кожен твій дотик. Кожен подих. Ти повертаєш мені те, що я втратив. Але... — він затнувся. — Чим живішим я стаю, тим швидше зникаю.

Софія відчула, як її серце стиснулося.

— То що мені робити?

Адам подивився на неї. Довго. Пильно.

— Допоможи мені завершити портрет, — сказав він. — І тоді я зможу вийти. По-справжньому. Як людина. І якщо я виживу... — він провів пальцем по її щоці, — я повернуся до тебе. Обіцяю.

Софія дивилася на нього. На його очі, в яких палала надія. На його губи, які ще зберігали тепло її поцілунку.

— Гаразд, — сказала вона. — Я допоможу тобі.

І вона почала працювати.

Вони працювали разом усю ніч.

Софія очищала полотно, а Адам стояв поруч, розповідаючи їй про своє життя. Про те, як він був молодим дворянином. Про те, як закохався в жінку, яку не міг мати. Про те, як художник, що писав його портрет, був закоханий у ту саму жінку. І як він уклав душу Адама в полотно з ревнощів.

— Він хотів, щоб я страждав вічно, — сказав Адам. — І я страждав. До тебе.

Софія зупинилася. Вона подивилася на нього.

— А тепер?

Адам підійшов до неї. Він узяв її обличчя в долоні.

— Тепер я не знаю, що таке страждання, — прошепотів він. — Тому що я знаю, що таке ти.

І він поцілував її знову.

Цього разу поцілунок був глибшим. Гарячішим. Він притиснув її до стіни, і його тіло — холодне, але напружене — притиснулося до неї. Софія відчула, як його руки ковзають по її спині, як його пальці вплітаються в її волосся.

— Я хочу тебе, — прошепотів він між поцілунками. — Я хочу тебе так, як не хотів нічого за чотириста років.

— Тоді візьми мене, — відповіла вона.

Але Адам зупинився.

Він відсторонився, важко дихаючи. Його очі палали, але в них була боротьба.

— Не тут, — сказав він. — Не так. Я хочу, щоб це було по-справжньому. Коли я стану людиною. Коли я зможу торкнутися тебе і відчути тепло.

Софія відчула розчарування, але також і повагу. Вона кивнула.

— Гаразд. Тоді я працюватиму швидше.

Адам посміхнувся. І в його усмішці вона побачила обіцянку.

Світанок застав їх разом. Адам стояв біля вікна, і його тіло вже починало тьмяніти. Софія дивилася на нього, і її серце боліло.

— Я повернуся завтра, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів він. — Я завжди чекатиму.

Він зник, мов дим, залишивши по собі лише запах лаванди та порожнечу в її обіймах.

Софія подивилася на портрет. Він був уже наполовину відновлений. Очі чоловіка на полотні дивилися на неї з любов'ю.

— Я врятую тебе, — прошепотіла вона. — Я обіцяю.

Кінець третьої глави.