Раді Вас бачити!

Через кілька днів, ввечері, вона таки повернулася до повідомлень в інстаграм, щоб по видаляти їх. Її увагу привернуло повідомлення від Дениса, в якому було написано лише «Привіт» і нічого більше. Так просто але не звично на фоні усіх інших, що вона отримувала останнім часом. Вона перевірила фото у профілі. На них був усміхнений блондин з голубими очима, середньої статури. Не худорлявий але і без мускулів. Лише три фото, які були додані кілька років назад. Ані дівчини, ані дітей… Нічого особливого.

— Привіт. Може й за пізно. Але можемо поговорити якщо хочеш і є час, — і продовжила займатися попередніми справами. Відповідь себе не забарила.

— Привіт. Можемо поговорити. Я з роботою майже закінчив.

— Ти працюєш так пізно?

— Останнім часом можна і так сказати. А ти чим займаєшся?

—  Багато роботи? Та вирішила відволіктися трохи від читання.

— Не зовсім. Просто не бачу сенсу повертатися до дому. Що читаєш?

— Я тебе розумію. Сама через це пройшла, не так давно. Та, так дещо з психології.

— А ти чим займаєшся? Крім того, що читаєш книжки з психології.

— Намагаюся привести до ладу своє життя після розлучення.

— І як давно розлучилася?

— У лютому, хай йому грець.

— Судячи з твоїх фото — ти приваблива дівчина і досить цікава…

— Розкажи це моєму колишньому! — посміхнулася вона до нього смайликом, — Він зовсім протилежної думки. Так що, передивися свої негаразди в родині і не роби дурниць, щоб не довести до розлучення як у моїй ситуації.

— Пізно.

— Чому? Ніколи не пізно.

— Ми вже розлучилися. Також у лютому.

— Та ну!

— Серйозно! Третього лютого.

—Цікаво. А я другого… А що у вас трапилося? Діти є?

— Так двоє. Дівчинка та хлопець.

— Я теж хотіла двох дітей... але трохи не склалося. Не встигли. І слава богу. Тут не знаю як одній ради дати.

— А чоловік не допомагає?

— Пф… про що ти таке говориш? Він хоч би собі ради дав.

— Якщо в нього немає коштів — тоді в мене зустрічне питання. В нього тоді член здоровий?

— Ні. І в ліжку він відстій.

— А навіщо ти тоді взагалі за нього заміж вийшла? Вибач але у мене просто в голові алгоритм не складається. Приваблива та розумна дівчина…

— Сама не знаю. Очі були в дупі, мабуть, — обмінялися вони регочучими смайлами, — Одне добре, що після шлюбу маю донечку. А ти хоч підтримуєш своїх дітей?

— Звісно. Син навіть хотів зі мною жити але за віком він ще не має права голосу. Я лишив їм нашу спільну квартиру та окрім офіційних аліментів готовий допомогти завжди.

— Молодець. Таких мало по світу. А що ж таке трапилося раптом, що твоя колишня лишила «такий скарб як ти»?!

— Я не можу тобі сказати, що трапилося тому що мені все одно, а моїй дружині ще жити далі в цьому місті. Не хочу, щоб йшли якісь плітки. Вона ще й мати моїх дітей. У нас в родині були хороші відносини. Нічого поганого не можу сказати. Все було добре та ідеально у відносинах і в ліжку — поки вона одного дня не вставила мені ніж у спину.

— Зрозуміло. Нас як послухати, так ми два ідеали… просто не пощастило з другими половинками. А ти з якого міста?

— Вінниця, точніше Могилів - Подільський.

— Отакої. Я теж тут живу. Слухай, може ми з тобою сусіди і не знаємо про це? — дуже здивувалася Даяна, — Може навіть десь проходили повз один одного.

— Серйозно? Диви яке співпадіння, — сам здивувався не менше Денис, — Я б тебе точно примітив, але не коли був одружений. Тоді я не дивився у бік інших дівчат.

— Я також. Спочатку вся жила лише своїм чоловіком та відносинами, а потім дитиною. А скільки тобі років?

— 30!

— І мені 30! Щось забагато співпадінь… тобі не здається?

— Можливо. Та мені приємно з тобою спілкуватися.

— Мені теж. Може обміняємося номерами телефонів? — запропонувала перша вона.

— Давай. Я подзвоню тобі завтра. Сьогодні вже пізно і час збиратися до дому. Година вже пізня.

— Та спи вже на роботі… чого ото час витрачати на дорогу. Раніше за всіх завтра на роботі з’явишся… точніше сьогодні.

— Ти приколістка. Мені подобається. Тоді до зв’язку.

— До зв’язку.

Він набрав її наступного дня, коли виявився вільний час.

— Ну привіт, Даяна.

— Привіт, «Дениска».

— В тебе дуже приємний голос.

— Та ну. Голос як голос. Ніколи він не мені не подобався на запису.

— Я серйозно. Відповідає гарному образу на фото. Синьоока «брюнеточка», та ще й як зрозумів не великого зросту. Все як мені подобається.

— Щелепу підбери. Я не готова до нових відносин. Не так швидко. Дякую.

— Я такий самий. Мені добре самому. Не хочу серйозних відносин наразі.

— Ніколи не думала, що матиму такі думки в майбутньому. Особливо на початку шлюбного життя. Якби мені хто тоді сказав моє майбутнє — я б його засміяла.

— Так само. Я й досі ніяк не можу звикнути до нового життя. Все так раптово і швидко. Наче у страшному сні від якого я ще не прокинувся.

— Все так погано? Ти її ще кохаєш? Якщо так важко може вам варто знайти компроміс та почати все спочатку?

— Кохання точно вже немає. Ми вирішили бути лише друзями заради наших спільних дітей. А там час покаже. То таке… Не завантажуй себе цими проблемами. Чим плануєш сьогодні займатися?

— Та в мене кожен день одне й те саме. Нічого не змінюється. З нового — це хіба що, чекатиму вечора до нашої наступної бесіди онлайн.

— Тобто, це натяк на те, щоб я нічого не планував!? — аж почувся його піднесений настрій в розмові.

— Ну як ти маєш інші плани, тоді нічого, переживу. Продовжу читати свої нудні книжки.

— Ні, я нічого не планував окрім роботи. Тому приділлю тобі час між своїми нудними справами та купою паперів. Мені теж приємно з тобою спілкуватися.

— А де ти працюєш?

— Хочеш завітати в гості? — здивувався Денис.

— Навіть у подумах такого не було. Просто цікаво. Може там у вас є вакансія вільна? Я саме у пошуках роботи, — загадково почала Даяна.

— Мені потрібні працівник з власною автівкою.

— Вмієш ти «відшивати» відразу. Дякую, — почулися нотки розчарування в її відповіді.

— Я серйозно. Потрібні мерчендайзери з власним авто, щоб охопити більше торгових точок. Від цього залежить і їх дохід.

— Я зрозуміла. Можеш не пояснювати. Не маю автівки і навіть посвідчення. А ти керівник? Можливо тобі помічниця потрібна… синьоока, брюнеточка… там каву робити… — шуткувала фліртуючи Даяна.

— Я лише супервайзер і не маю такої посади в штаті, — крізь сміх відповів Денис, — Але мені твій підхід подобається.

— Ех… І тут не таланить, — зітхнула вона.

— Маю вже повертатися до роботи. Скоро приїдуть звітувати мої мерчендайзери.

— Тоді до зустрічі онлайн?

— До зустрічі.