Раді Вас бачити!

На дворі було огидно прохолодно. Небо без упину сіяло дрібненький, уїдливий дощик, який не просто мочив, а наче намагався просочитися крізь шари одягу прямо до кісток. Алісія відчувала, як волога важкість осідає на її волоссі, а кожна крапля, що стікала за комір, додавала ще один градус до її внутрішнього закипання. Настрою не було від самого початку. На обличчі тримався бездоганний макіяж і «робоча» посмішка, але всередині все кипіло від огиди — стан, знайомий кожному при виконанні найненависнішої роботи. Наче ти вже видраїв усю кімнату, аж поки не засяяв кожен куток, і раптом помітив ту саму останню, наймерзеннішу пляму. Ця зустріч і так була для неї тягарем, а негода остаточно перетворила її на тортуру.

Алісія була вже й не рада, що зголосилася на цю зустріч. Треба було просто проігнорувати Трейсі та її приїзд до Брістону, навіть попри всі можливі наслідки. Ці ігри й так затяглися занадто далеко, і кожна поступка з боку Алісії лише наближала її до глухого кута.

Побачивши біля входу до торгового центру цю кучеряву сяючу гримасу, дівчина розчарувалася остаточно. Здавалося, тепер навіть її дім не був у безпеці від цієї настирливої особи. Її остання фортеця пала.

Щоб не мокнути під цією сірою завісою, Алісія різко кивнула Трейсі в бік великих кованих дверей. Дівчата були надто далеко одна одної, щоб кричати привселюдно, але достатньо близько, щоб зрозуміти невербальні сигнали. Проте, ледь переступивши поріг, вона зрозуміла, що припустилася помилки. Замість спокою та сухості їх зустрів какофонічний гул.

​Торговий центр нагадував розтривожений мурашник. Юрби відвідувачів, сп’янілих від обіцянок великих знижок, галасливо носилися між поверхами, штовхаючись ліктями та розбризкуючи бруд із мокрого взуття по глянцевій підлозі. Це хаотично-рухливе людське море викликало в Алісії напад справжньої мізантропії. Вона ненавиділа натовп, який не мав мети, окрім споживання, і зараз ці люди заважали їй дихати, думати й, головне — розставити всі крапки над «і» з Трейсі. Спокійно поговорити тут було неможливо, і цей факт став останньою краплею в її чаші терпіння.

— Люба, ходім я пригощу тебе кавою, — голос Алісії зазвучав м’яко, майже турботливо, хоча всередині в неї все стискалося від відрази. — Ти, мабуть, зовсім змокла, поки чекала на мене під цією мрякою. Я навіть не очікувала, що ти здатна на таке... Отак зненацька заявитися в моєму місті, знайти мене серед мільйона провулків. Це справді... вражає.

​Трейсі сприйняла ці слова як довгоочікувану перемогу. Її обличчя просіяло — вона щиро повірила, що Алісія підкорена її наполегливістю. З почуттям полегшення дівчина почала розстібати верхній одяг.

Неодноразово чувши від Аліс про мінливу погоду в місті, вона спакувала в дорогу свій улюблений дощовик. Саме він пригодився в цю мерзенну мряку, як ніщо інше. Яскравий, як і вона сама, він міг бути маяком у натовпі. Такий неоновий колір зазвичай обирали собі діти, але Трейсі й сама була наївна та весела, як маленька дівчинка. Скинувши мокрий жовтий дощовик, вона ретельно, майже ритуально склала важку гумову тканину і запхнула її в рюкзак, ніби ховаючи разом із ним усі свої страхи бути відкинутою.

​Проте за цією маскою приємного здивування Алісія ледве втримувала справжню бурю роздратування. Нав’язливість Трейсі душила її — це стискання навколо шиї відчувалося майже фізичним. Алісія ненавиділа подібні «жести» — вона була людиною структури, яка намагалася прораховувати навіть сюрпризи, а цей спонтанний візит ламав її ідеально вибудуваний день. Справ вдома і так вистачало, а тут ще потрібно було втиснути цю зустріч з кучерявою фанатичкою.

​В її голові невблаганно цокав таймер: у неї було лише пару годин до зустрічі з Алексом. Цей час був для неї священним, і вона не збиралася витрачати його на порожні сентименти. На відміну від цього «рандеву», розмова зі старим другом була дуже важливою. Точніше — однією з причин повернення Аліс додому.

План був простим: швиденько розібратися з цим непорозумінням, випити кави для годиться і попрощатися назавжди. Проте, коли вона почула від Трейсі перші впевнені слова про те, що та не збирається закінчувати їхні стосунки й бачить їхнє спільне майбутнє тут, у цьому місті, дратівливість Алісії мало не прорвалася крізь ідеальну маску. Повіки ледь помітно здригнулися — вона зрозуміла, що «швидко» не вийде. Цей баласт виявився набагато важчим, ніж вона розраховувала.

Розуміючи, що м’яка дипломатія лише затягує цей процес, Алісія вирішила діяти радикально. Бажаючи «зірвати пластир» одним різким рухом, вона нахилилася ближче до Трейсі, зазираючи їй прямо в очі з виразом удаваного жалю. Зморщивши брови та витягнувши кутики уст догори, мовила:

— Слухай, Сонечко, я не хотіла тобі говорити так одразу, — голос Алісії став солодким, але в ньому вже відчувався метал. — Просто... у мене тут є хлопець. Це не просто інтрижка, у нас із ним усе серйозно. І якраз через пару годин у нас призначене побачення, на яке я дуже поспішаю.

Ці слова загули в голові Трейсі, ніби раптовий розряд грому в тісному приміщенні. Світ навколо неї миттєво зблід, звуки галасливого натовпу ТЦ відійшли на задній план, залишивши лише пульсуючий біль у скронях. Усмішка враз злетіла з лиця, а наївна надія покинула серце. Сльози миттю застелили зір, а образа, змішана з люттю, заполонила розум, витісняючи залишки здорового глузду. Її розчарування в об’єкті обожнювання вивільнило купу злості й перетворило на звіра в клітці.

— Ти не будеш з ним! — вигукнула вона, і цей крик змусив кількох випадкових перехожих озирнутися. Трейсі схлипнула, витираючи обличчя тремтячою рукою. — Я не дозволю. Я все розповім... і йому, і всім іншим. Я розкажу про клініку, про діагнози... Я розкажу, хто ти насправді, Алісіє!

Цієї миті маска «привітної подруги» остаточно розсипалася. Очі Алісії за частку секунди стали подібні до загартованої сталі — холодні, порожні та безжальні. Вона дивилася на Трейсі вже не як на людину, а як на перешкоду, яку потрібно терміново усунути. Здавалося, таким поглядом можна фізично завдати шкоди. Якби дівчата не перебували посеред натовпу, лють Алісії стерла б її на порох. Щоправда, це тривало всього кілька секунд. На подив Трейсі, Алісія не вибухнула у відповідь гнівом. Навпаки — її рухи стали ще більш плавними, а голос — спокійним і тихим.

​— Добре, добре... Не поспішай із висновками, ти зараз на емоціях, — заспокійливо мовила Алісія. Її погляд знову став лагідним, а на обличчі засяяла тепла посмішка. Вона присунулася до Трейсі майже впритул, обхоплюючи пальцями гаряче паперове горнятко й підносячи його ледь не до самих губ дівчини, змушуючи відчути аромат напою. — Просто випий кави. Це заспокоїть. Фірмовий напій у цій кав’ярні, до речі, — мій улюблений лавандовий лате.

Трейсі, дезорієнтована цією раптовою зміною тону, потягнулася до кави. Вхопившись мов за рятівний круг, вона навіть не підозрювала, що в цю мить підписує собі вирок.

Дівчина зробила перший ковток, сподіваючись, що гаряча рідина допоможе пропхнути важкий, болючий ком, який намертво засів у горлі. Вона жадібно ковтнула, не помічаючи дивного присмаку, що миттєво розчинився в гіркоті арабіки. Це стало її найбільшою, фатальною помилкою. Трейсі до останнього недооцінювала крижану безжальність своєї обраниці — жінки, яка понад усе на світі цінувала власну свободу, свої таємниці та бездоганну репутацію в рідному місті. Заради цього Алісія була готова переступити через будь-кого, особливо через того, хто надумав їй погрожувати.

Ефект не змусив себе довго чекати. Вже за хвилину запаморочення, схоже на легкий, липкий туман, почало повільно накривати свідомість Трейсі. Незрозумілі відчуття поглинали дівчину і повністю стирали контроль над її тілом. Потроху почало гудіти в голові. Напівпрозора пелена застелила очі. Яскраві вогні вітрин попливли, перетворюючись на розмиті кольорові плями, а голоси людей навколо стали звучати глухо, ніби крізь товстий шар вати.

— ​Мені... мені треба присісти. Здається, я трохи перехвилювалася, — пробурмотіла дівчина, важко піднісши тремтячу руку до чола. Слова, що виринали з вуст, наче не належали їй. Здавалося, вони пролунали десь в іншому вимірі чи, може, взагалі лише в уяві Трейсі. На язиці відчулася хвиля слини, що намагалася притупити тошноту. Раптом ноги стали ватяними, а підлога під черевиками почала небезпечно хитатися.

​Алісія миттєво ринулася допомагати. Вона підхопила Трейсі під лікоть, міцно фіксуючи її тіло, щоб те не осіло на підлогу прямо посеред натовпу.

— Тобі просто потрібне свіже повітря, люба, — майже пошепки, з ідеально відіграною турботою, промовила Алісія. Її обличчя було зовсім близько до обличчя Трейсі, але погляд ставав віддалено-мертвим. — Давай вийдемо надвір. Я знаю шлях, яким буде набагато швидше, ніж через цей забитий центральний вхід. Ходім, обіприся на мене.

Алісія міцно тримала дівчину під руку, майже перенісши її вагу на себе, і впевнено повернула в бік старого крила. Щодалі вони заглиблювалися в покручені переходи, чим ближче підходили до забутих залів старої бібліотеки, то швидше згасала Трейсі. Яскраве життя витікало з неї по краплі. Здавалося, всю її душу втягує в себе холодний бетонний коридор. Відчайдушні спроби дівчини щось пояснити чи вблагати перетворилися на незв’язний набір звуків — тихе, жалібне микання, яке відлунювало від пустих стін.

Очі Трейсі були вже напівзакриті, закочені під повіки. Руки й обличчя зблідли до того мертвого відтінку мармурових колон, які величною шеренгою підпирали високу стелю. Її майже неможливо було розгледіти в занедбаному коридорі старого крила. Трейсі переставала бути людиною; вона помалу ставала частиною цього запиленого, нерухомого інтер’єру.

Довкола – пусто. Тут, у старій частині торгового центру, панувала така тиша, що було чути лише шарудіння їхніх кроків та важке, нерівне дихання Трейсі. Це просто ідеальне місце, щоб скинути будь-який баласт і нарешті позбутися всього непотрібного, що заважало рухатися далі. Сюди ніколи ніхто не заходив: покупці боялися протягів і темряви, а охорона просто ігнорувала порожні коридори. Навіть місцеві старожили не всі знали про ці потаємні проходи, замасковані під технічні двері.

Стара бібліотека зі своїми нескінченними стелажами, що пахли затхлістю і папером, мала кілька таємних кімнат — колишніх архівів, про які давно забули. Саме ними й скористалася Алісія. Без жодного тремтіння в руках вона завела Трейсі в темряву однієї з комірчин. Там, серед тиші, яка більше ніколи не буде порушена сміхом чи плачем її супутниці, Аліс залишила ту, яка ще годину тому була її найбільшою загрозою. Тепер це був просто нерухомий об’єкт у покинутій кімнаті. Щось, що назавжди стане частиною інтер’єру.

Алісія випрямилася і кілька секунд просто слухала тишу занедбаного залу. Провівши очима довкола, навіть затамувала подих на секунду. Жодного прискореного серцебиття, жодного каяття — лише сухий аналіз наступного кроку. Вийти просто так означало залишити по собі незакрите рівняння для камер спостереження: «зайшло двоє — вийшла одна». Аліс терпіти не могла незавершених схем.

Її погляд, позбавлений будь-якого людського тепла, зупинився на рюкзаку жертви. Тепер вона бачила в ньому інструмент для вирішення питання з алібі. Потрібно було продумати все до дрібниць і виконати майстерно. Іншого шансу щось виправити не буде.

Без жодного поспіху чи гидливості Алісія витягла зім’ятий жовтий дощовик. Її пальці впевнено розправили гумову тканину, яка ще зберігала тепло тіла колишньої власниці. Це була ідеальна візуальна зачіпка. Саме те, що могла згадати більшість відвідувачів торгового центру. Людське око та дешеві об’єктиви камер спостереження фіксують колір, а не риси обличчя.

Накинувши дощовик на плечі, вона відчула легкий запах парфумів Трейсі, але це викликало в неї лише роздратування від солодкуватого аромату. Аліс взагалі полюбляла терпкі парфуми — вони додавали їй необхідної впевненості. Від приторних запахів дівчину відверто нудило, і це була ще одна причина їхніх сварок. Натягнувши капюшон так, щоб він створював глибоку тінь на чолі, дівчина прискіпливо оглянула себе в найближчому запиленому дзеркалі. Навіть без необхідного освітлення було видно загальну картину. Алісія пишалася собою. Це виявилася напрочуд вдала ідея. Тепер вона буквально «вдягла» образ жертви.

​Для будь-якого свідка чи цифрового ока охоронця вона перетворилася на ту саму недбалу дівчину, що крокувала до виходу. Це була бездоганна інверсія: те, що мало виділяти Трейсі з натовпу, тепер надійно ховало Алісію всередині нього. Вона залишила справжню Трейсі в темряві архівів, а сама, загорнувшись у її «жовту шкуру», рушила до центрального входу. Додаткової впевненості додавало те, що статурою дівчата були майже однакові. Оскільки Трейсі частенько копіювала стиль самої Алісії, навіть її взуття виглядало точнісінько так само.

Кожен крок по глянцевій плитці був вивіреним — вона не тікала, а просто поверталася у свій світ, успішно завершивши чергову чистку власного життєвого простору. Не те щоб Аліс щодня забирала життя в когось. І все ж запевнивши себе, що це була просто перешкода, яку вона усунула, набагато простіше було не відчувати жалю.

Залишаючи будівлю, Алісія вже вибудовувала в голові маршрут для ідеального позбуття цієї яскравої доказової бази. Просто викинути дощовик у смітник біля виходу було б непростимою необачністю — дитячою помилкою, на яку вона не мала права. Її план був куди витонченішим: пронести цю жовту пляму через кілька кварталів, змінити два автобуси і зрештою залишити її там, де ніхто й ніколи не шукатиме зв’язку з нею. Можливо, у старому контейнері для збору вживаного одягу на іншому кінці міста — там він із легкістю загубиться серед сотень інших речей та відправиться на інший континент. Або ж у баку біля хімічного підприємства, відходи якого знищують щодня.

​Але вся ця бездоганна схема розсипалася в прах за секунду.

Залишивши позаду вхідні двері, Аліс вдихнула пряного вологого повітря. Надворі вже пройшов дощ, але його вогкість усе ще осідала важкістю в легенях. Дівчина зробила крок, наближаючись до сходинок, і завмерла.

​Її погляд зачепився за силует, що стояв внизу під великими сходами, прямо біля виходу. Це був Алекс. Холодний піт, наче гостра голка, пробіг тілом Алісії, залишаючи за собою крижаний слід. Весь її ідеальний план пішов під три чорти. На мить її очі навіть налилися натяком на сльози — такої несправедливості від всесвіту дівчина не очікувала.

— Він же завжди запізнюється? — пронеслося в її голові коротким замиканням. — Як так? Десять хвилин різниці — і весь мій сценарій летить до біса.

Вдих — видих. Дівчина миттю взяла себе в руки й безвідмовно прийняла новий розвиток подій. Потрібно імпровізувати, приймати рішення на ходу і думати на кілька кроків вперед.

Щойно вона спробувала відвернути голову, щоб приховати обличчя в тіні капюшона й непомітно прослизнути повз хлопця в натовпі, його погляд, наче магніт, упав прямо на неї. Він дивився їй у самісінькі очі, і в цьому погляді не було жодного сумніву.

​На мить Алісія заціпеніла, відчуваючи, як серце з божевільною швидкістю вдаряється об ребра. У її прорахунки це точно не входило. Найгірший сценарій із можливих — і саме він справдився. Рішення потрібно було приймати тут і зараз, під прицілом його усмішки.

З одного боку, Алекс не бачив нічого страшного — лише свою давню подругу, яка раніше за нього вийшла з торгового центру. Але з іншого — на Алісії яскравим клеймом палав дощовик, який належав Трейсі. І якщо Трейсі встигла йому написати про їхню зустріч, то цей жовтий колір ставав для Алекса не просто одягом, а вказівником на вбивцю.

​В його очах світилася щира, майже цукрова радість від зустрічі; він явно очікував побачити здивування від своєї раптової пунктуальності. І здивування справді було. Щоправда, не від його точності, а від усвідомлення того, що він своєю появою щойно перетворився із коханого на свідка, якого Алісія більше не могла собі дозволити. Попри те, що в його погляді не читалося ніякої підозри, права на помилку в Аліс не залишалося. Вона більше не дозволить собі жодної неточності.

Щільніше накинувши капюшон, Алісія рушила прямо повз Алекса. Вона тримала спину рівно, а погляд — скляним і порожнім, ніби він був лише частиною натовпу, безликою масовкою у її персональному кіно. Дівчина пройшла так близько, що відчула запах його одеколону, але не здригнулася жодним м’язом обличчя. Аліс поводилася так, наче ніколи в житті не бачила цієї людини, наче він був привидом, якого не існує.

​Реакція Алекса не забарилася. Його здивування миттєво змінилося нерозумінням. Брови миттю підскочили вгору, а очі округлилися як монетки.

— Алісіє? — спершу невпевнено покликав він, але дівчина в жовтому дощовику лише прискорила крок. — Алісіє! Почекай!

Він кинувся наздоганяти її. Дівчина зрозуміла: грати потрібно до кінця, до останньої фальшивої ноти. Замість того щоб зупинитися, вона зірвалася на біг, імітуючи панічну втечу жертви від переслідувача. Алекс був ошелешений. Його мозок відмовлявся приймати таку поведінку подруги. Доганяв її він на автоматі, бо ступор від ситуації не давав навіть протиснути думки в голову — для нього це був чистий сюрреалізм, де реальність розсипалася на шматки просто на ходу.

— Алісіє! Ти куди? Це ж я, Алекс! Що з тобою?! — його голос зривався, він біг за нею, дедалі більше заплутуючись у цій дивній грі.

Дівчина бігла доволі швидко, щоб він не зміг її зачепити, але не занадто, щоб не втекти. Об ногу почав вдарятися важкий вміст кишені. Алісія ще не встигла до кінця оглянути, що там у дощовику, але це явно був не телефон. Смартфон Трейсі вона розтрощила і викинула в трубу, яка була частиною вигрібної ями старої будівлі.

Рука мимоволі пірнула в кишеню під час бігу, пальці натрапили на холодну, знайому форму — і в цей момент до неї дійшло, що вона прихопила з собою. Кишеньковий ніж. Подарунок від Алісії для Трейсі на святкування їхньої втечі. Хто ж знав, що руда така сентиментальна й носить подарунки постійно! — мелькнуло в голові дівчини.

Аліс відбігла достатньо далеко від людного ТЦ, заманюючи його в сіру зону між складськими приміщеннями, де дощ і напівтемрява створювали ідеальну завісу. Тут Алісія різко зупинилася. Вона вичекала ту саму секунду: жодного випадкового свідка поруч, жодної камери спостереження на стінах вздовж вулиці.

Вона завмерла, важко дихаючи, і повільно, з ідеально відіграною непевністю, озирнулася назад. Її обличчя вмить перетворилося на маску глибокого переляку, змішаного з полегшенням. Алісія дивилася на Алекса так, ніби щойно вийшла з глибокого трансу. Стоячи у світлі вуличного ліхтаря, вона розраховувала кожен рух так, щоб міміка зчитувалася бездоганно, а кожен вдих і видих підтверджували її слова.

— Алексе?.. — прошепотіла вона, змушуючи свій голос тремтіти. — Боже, це ти? Я думала... я думала, за мною хтось женеться. Я так злякалася.

По щоці забриніла сльоза — реакція на потік холодного вітру, яка як ніколи вдало довершила правдивість її гри. Усе було прораховано до найменшої деталі. Ще в ту секунду, коли вона вперше побачила силует хлопця під сходами, її осяяло. Алісія знала кожну вразливу струну його душі й вміло використала це. Алекс належав до тих чоловіків, чий інстинкт захисника вмикався миттєво, варто було лише показати жіночу слабкість. Знаючи, що він повірить її сльозам так само беззастережно, як вірять у закони фізики, вона вирішила вдати смертельний переляк. Прохолодна погода змусила її тремтіти по-справжньому, надавши ще більш жалісливого вигляду.

— Ти вся тремтиш... Боже, Аліс, вибач мені. Я не хотів тебе налякати, я просто... — Алекс підійшов до неї впритул, його голос був сповнений щирої провини. Він міцно обхопив її руками, намагаючись захистити від усього світу, який, на його думку, так сильно її налякав.

Щойно вона поклала голову йому на плече, ховаючи обличчя. Її губи розпливлися в задоволеній, майже хижій посмішці. Саме це їй і було потрібно — його безмежна наївність, що межувала з дурістю. Вона відчувала ритм його серця, яке калатало від хвилювання за неї, і це викликало в ній лише легку зневагу.

«Як же легко тебе обдурити...» — промайнуло в її голові.

Для більшої переконливості Алісія видала короткий, здавлений схлип і міцно пригорнулася до нього, наче шукаючи порятунку. Вона відчувала, як вогкість від його куртки змішується з вологою жовтого дощовика, але тепер це її не дратувало — вона повністю контролювала ситуацію.

Хлопець пригорнув її сильніше, ніби намагався забрати всі її страхи та турботи на себе. Здавалося, він оберігав її як найцінніший скарб.

​— Я просто... я не знаю... мені щось примарилося в тому натовпі... — вона заговорила переривчасто, ковтаючи слова. — Вибач, я була так налякана... просто з глузду з’їхала від страху. Як добре, що це ти, Алексе. Як добре, що це ти... Я навіть уявляти не хочу, що могло б статися, якби мої страхи справдилися.

Вона вимовляла ці слова як заклинання, насолоджуючись тим, як легко він ковтає наживку. Дівчина бачила результат свого спектаклю, і це додавало їй ще більше ентузіазму. Вона була в безпеці. Вона була жертвою. Вона була ідеальною. Аліс пишалася собою навіть більше, ніж тоді біля запиленого дзеркала.

— Тепер, коли ти знаєш, що в безпеці, ми можемо поговорити. У тебе нові парфуми? Такий приємно-солодкуватий запах, — майже пошепки мовив хлопець. Намагаючись перевести ситуацію в інший напрямок, він вирішив, що комплімент трохи заспокоїть подругу та відволіче її.

​Алекс трохи відсторонився, але не відпустив її. Він обережно взяв її за передпліччя й зазирнув прямо в заплакані очі, намагаючись знайти в них ту саму Алісію, яку він знав раніше.

— Алісіє, я хотів запитати... Твоя поведінка сьогодні... вона справді лякає.

Він дивився на неї з таким нестерпним, липким жалем, що Алісії захотілося витерти обличчя об його куртку — аби тільки не бачити цього виразу. Тим паче після згадки про запах Трейсі. Її й так каламутило від цієї приторності.

Хлопець набрав повні груди повітря, ледь не закочуючи очі від напруження. Здавалося, ще секунда — і на чолі виступлять краплинки поту. Але глибокий видих допоміг йому опанувати себе й таки вимовити ці важкі слова:

— Я все знаю. Про клініку... про твоє лікування. Через це ти сама не своя, правда? Ти просто ще не оговталася, — він знову пригорнув її до себе, не дочекавшись відповіді, ніби намагаючись власними обіймами «склеїти» її докупи.

Нова хвиля оціпеніння накрила Алісію, але цього разу воно виявилося гарячим і токсичним. В її погляді, схованому на його плечі, на мить блиснуло справжнє, звіряче роздратування. Ця новина розлютила її значно більше, ніж його передчасна поява біля сходів. Це означало, що її ідеальний фасад дав тріщину, крізь яку цей наївний дурень тепер намагався зазирнути. Його рятувало лише те, що в цю доленосну мить він не бачив її обличчя. Це був безвихідний крах. І на цьому можна було б визнати своє знищення. Але тільки не для Аліс — нова стратегія спалахнула в її голові майже моментально.

— Я... я не хотіла, щоб ти знав, — невинно залепетала Алісія, вкладаючи в голос стільки фальшивої сором’язливості, скільки змогла витиснути. — Це не те, чим варто пишатися. Я так боялася, що ти відвернешся від мене, якщо дізнаєшся про те місце...

​Вона відчула, як він став м’якшим, ще більш податливішим під її маніпуляцією.

​— Все добре, дурненька. Головне, що ти вже вилікувалася і повернулася, — промовив Алекс, погладжуючи її по спині. Він навіть не підозрював, що її «повернення» було зухвалою втечею, а «лікування» не залишило на її соціопатичній душі жодного сліду — лише бажання знищити кожного, хто наважиться торкнутися її секретів.

​Кров Алісії закипала від кожного його слова, від кожної співчутливої ноти в голосі. Її розривала глуха, чорна лють, яка ось-ось готова була прорватися крізь тонку порцеляну фальшивої посмішки. Таємницю, яку вона вибудовувала і берегла наче святиню, розкрили. Її виставили оголеною і беззахисною перед цим наївним хлопчиськом. Цей довірливий бовдур здатен зруйнувати всі її старання однією фразою. І зробить це навіть не замислюючись, просто через свою тупу, сліпу «турботу».

Серце калатало в грудях так несамовито, що здавалося гучнішим за металевий гуркіт трамваю. Саме в цей момент він пронісся по коліях зовсім поруч, здіймаючи вихор холодного бруду. Дихати стало настільки тісно, що кожен наступний подих давався важче за попередній, ніби повітря навколо раптом перетворилося на свинець. Її власні вдихи та видихи, приховані на плечі Алекса, свистіли у вухах, наче постріли в мертвій тиші порожнього провулку. Дзвеніло і гуділо все тіло, відчайдушно прагнучи просто зникнути в цю мить.

Дівчині довелося стримувати себе з останніх сил, аби не вчепитися йому в горлянку просто на місці. По жилах текла чиста, випалююча ненависть, яку вдавалося гасити лише завдяки надлюдським зусиллям холодного розуму.

Алісія з хірургічною точністю підбирала кожне слово, яке збиралася вимовити. Її мозок працював на межі можливостей: у голові пронеслися десятки сценаріїв, сотні варіантів брехні, якими вона мала залатати діру у своєму ідеальному фасаді. Вона знала, що Алекс наївний до нестями — він готовий проковтнути будь-яку нісенітницю, якщо подати її під правильним соусом «дівочої драми». Але логіка... логіка мала бути вивірена до міліметра, продумана ідеально. Жодної зайвої деталі, жодної зачіпки, за яку міг би вхопитися бодай найменший сумнів.

Вона закрила очі, відчуваючи, як під повіками пульсує тиск. Вона не просто готувала виправдання — вона готувала пастку, в яку він мав зайти добровільно, з посмішкою на обличчі.

— А як... як ти дізнався? — голос Алісії прозвучав приглушено, майже пошепки. Холодна цікавість на мить взяла гору над люттю, змушуючи її мозок шукати слабку ланку в ланцюгу подій. Ні, вона просто не могла проговоритися телефоном! Усі розмови завжди велись із граничною обережністю, аби в слухавку не прорвалося жодного зайвого звуку чи натяку.

Алекс трохи відсторонився, дивлячись на неї з тією самою поблажливою ніжністю, яка тепер викликала в неї нудоту.

— О, ти, мабуть, на неї образишся, — м’яко промовив він, ніби йшлося про дрібну жіночу сварку через зіпсовану сукню. Поправивши свою шевелюру, хлопець винувато — ніби розбив чашку — глянув на подругу.

— На «неї»? — Алісія відчула, як пальці на ногах затерпли від напруги. Всередині все похололо.

— Так, на подругу твою. Мені написала дівчина... вона сказала, що ви разом лікувалися. Здається, Трейсі її звати.

​Вже на цьому моменті Аліс мало не вибухнула риком. Її розпирало почуття зради з однієї сторони і підтвердження того, як вона вчинила з Трейсі, з іншої.

​«От же ж кучеряве стерво, я б мала здогадатися. Зламала мені все життя», — неслося в думках дівчини. «Навіть з того світу ця руда курва зуміла підкласти їй свиню через свою маніакальну одержимість. Трейсі переграла її навіть після власної смерті».

— Вона якраз писала мені десь годину тому. Сказала, що ви вже зустрілися в торговельному центрі. А ще хоче побачитися зі мною, щось обговорити, — хлопець потягнувся в кишеню за телефоном, мабуть, маючи намір показати переписку Алісії. Його очі вткнулися в яскраве світло екрана, а кучері знову впали на повіки.

​Після цих слів в Алісії просто відібрало мову. Світ навколо на секунду став вакуумним, позбавленим кисню. У вухах залунав високий, тонкий писк — звук зруйнованого плану. В неї вибили з-під ніг рятувальний круг, на якому вона ще п’ять хвилин тому так впевнено допливала до берега.

​«Як вона могла? Як вона, ця нікчемна, жалюгідна істота, посміла за моєю спиною говорити з моїм другом?! Ще й про це?!» — думки в голові Алісії перетворилися на розпечені леза. Її зрадила психопатка, яка видавала себе за подругу, а друг тепер перетворився на «ходячу бомбу» з повним пакетом компромату.

Її обурення було чистим і концентрованим. Трейсі не просто порушила правила гри — вона переступила межу, яку Алісія встановила як закон. Поки Трейсі була живою, вона вже була великою проблемою. Тепер, навіть будучи трупом у занедбаній бібліотеці, примудрилася стати загрозою. Ця посмертна помста від Трейсі розлютила Аліс більше, ніж усе інше. Зрозуміти, що тіло кучерявки все ще тримає її за горло — стало психологічним нокаутом. Алісія відчула себе обманутою: була переконана, що повністю контролювала жертву, а виявилося, що та встигла виставити капкан на мисливицю. Щохвилини дівчина все більше й більше перетворювалася на розлючену тварину, а думки роїлися в голові швидше за слова, які лунали від Алекса.

​Алісія зробила глибокий вдих, намагаючись втихомирити тремтіння рук. Тепер це вже не було питанням репутації. Тепер це було питанням виживання її нової особистості.

— ​Так от, — продовжував Алекс, не помічаючи, як повітря навколо них стає електричним від напруги. — Ми з нею домовилися про зустріч. Власне, нам краще повернутися до торгового центру, вона якраз має нас там чекати. Я через це і прийшов раніше, щоб не розминутися, — усе ще гортаючи повідомлення, промовив хлопець.

​Він тараторив безупинно, і кожне його слово падало на думки Алісії, наче важкий молот. У її голові одне за іншим вибухали мінні поля. Вона усвідомила: Трейсі не просто діяла наосліп — вона перестрахувалася з маніакальною точністю, виставивши Алекса як живий запобіжник.

— Вона взагалі в тебе якась дивна, ця Трейсі, — додав він із легкою усмішкою, на мить підвівши очі. — Сказала: якщо вона не з’явиться на зустріч вчасно, щоб я негайно зателефонував у вашу клініку і повідомив про це. Уявляєш? Якась параноя. Ти б з нею поговорила, може, їй ще курс лікування треба? — кутики його губ поповзли догори. В уяві Алекса це був досить вдалий жарт.

​Ці слова стали для Алісії фінальним акордом. Трейсі підготувалася до цієї зустрічі значно краще, ніж здавалося спочатку. Вона знала, з ким має справу. Вона знала, що може не вийти з того торговельного центру живою.

​Трейсі не просто залишила повідомлення — вона встановила часову міну. Тепер Алекс сам є тим самим детонатором, який запустить пошуки зниклої дівчини, якщо Алісія не викрутиться просто зараз.

​Ніж, який випадково опинився в кишені дощовика, тепер перестав здаватися випадковим предметом. Він став єдиним логічним інструментом у цій ситуації. Тільки тепер йому належало послужити не Трейсі для самозахисту, а самій Алісії — для зачистки останнього свідка. Дівчина остаточно впала в кролячу нору, з якої немає шляху назад.

​«Не можна допустити, щоб мене знайшли. А надто тепер, після того, що я зробила з нею в архівах», — думки в голові дівчини пульсували, наче велетенські барабани, забиваючи будь-які залишки сумління. Вона відчувала, як час витікає крізь пальці: якщо Алекс не зателефонує, це зробить хтось інший. Але спочатку він мав замовкнути. Назавжди. Іншого варіанту Аліс просто не бачила. Засліплена люттю, образою та зрадою, вона остаточно вирішила, що її власне життя вартує набагато більше за чужі.

Підійшовши впритул до хлопця, Аліс обійняла його одною рукою за шию. Глянула в очі, які за мить до цього були занурені в екран. Іншою рукою злегка розправила кучері на лобі, змокрілі від прохолодної вологи. А потім опустила її в кишеню дощовика.

— Ох, Алексе... — приречено, майже ніжно промовила Алісія, востаннє притискаючись до нього. — Краще б ти нічого не знав. Ти був би такий щасливий у своєму невіданні.

Вона востаннє озирнулася довкола. Сірий провулок, дощ, жодної живої душі, лише глухий гуркіт далекого трамваю. За пару кроків виднівся силует підземного переходу, який був темніший за серце Алісії. А на небі знов збиралися важкі дощові хмари, які закривали собою місячне сяйво.

​Різким, професійно вивіреним рухом Алісія вихопила ніж і встромила йому під ребра, туди, де ще секунду тому билося серце, сповнене любові до неї. Лезо увійшло напрочуд легко, зустрівши лише м’який опір одягу та податливу плоть.

Достатньо було лише одного точного удару. Алекс навіть не встиг скрикнути — лише здивовано, гаряче видихнув їй у шию, на секунду важко завалившись усім тілом на неї, а пальці на його руці безсило розтислися, випустивши телефон у калюжу. Повітря миттєво просочилося гострим металевим запахом. Гаряча, липка кров швидкими струменями почала стікати на мокрий асфальт. Обм’якле тіло Алекса, наче дощова крапля, сповзло донизу.

​Алісія відступила на крок, спостерігаючи, як яскраво-жовта пола дощовика виділяється на тлі його нерухомого тіла.