Раді Вас бачити!

Повітря було вогким, наповненим ароматом мокрої землі та чистоти, воно приємно холодило обличчя, наче змиваючи з нього липкий шар втоми змішаної зі страхом. Високо вгорі зорі сяяли не гірше за старі міські ліхтарі, пробиваючись крізь залишки хмар, а срібний диск місяця вже встиг подолати половину своєї нічної висоти, заливаючи вулиці Брістона спокійним, холодним світлом. Усе навколо дихало миром, і Алісія на мить заплющила очі, намагаючись повірити, що той чоловік із білою ганчіркою та багряна калюжа — лише плід її збудженої уяви. Ніби нічне жахіття, яке забувається з настанням ранку.

Погляд дівчини миттєво, як за магнітом, метнувся вниз — туди, де біля підніжжя величезних мармурових сходів стояв Алекс. Його присутність там була ніби частинкою пазла, якої так не вистачало Алісії. Саме він зараз був її єдино правильним варіантом розвантаження нервової системи, її центром тяжіння та спокою. Широкі сірі плити, якими були викладені сходи, після дощу перетворилися на гігантське дзеркало. У них, наче в глибокій воді, відбивалося вечірнє небо та поодинокі важкі хмари, що неслися вгорі.

​Алісія не збігала по цих сходах — вона злітала, не відчуваючи під собою ні мармуру, ні втоми, ні власного тіла. Вона просто впала, врізалася в обійми хлопця, наче це був єдиний спосіб зупинити світ, що обертався навколо неї надто швидко. І щойно його теплі руки зімкнулися за її спиною, дівчину накрило невидимою хвилею абсолютного умиротворення.

​Ось вона — її тиха гавань, єдине по-справжньому безпечне місце в усьому цьому божевільному світі. Ці обійми були кращими за будь-яку терапію і діяли надійніше за найсильніші седативні засоби. Притулившись маківкою до його грудей, Алісія глибоко, на повні груди вдихнула такий знайомий, рідний запах. Складна суміш його парфумів та свіжості шампуню створювала особливий аромат, який неможливо було сплутати ні з чим іншим. Навіть якби їй довелося шукати його серед сотні людей із щільно зав’язаними очима, вона б не помилилася — серце впізнало б його за мить.

​Хоча Алісія лише хвилину тому покинула будівлю, вечірня прохолода вже встигла її обійняти, зробивши щоки та ніс крижаними. Доторк до гарячого, живого тіла Алекса немов огорнув її невидимим коконом, наповнюючи кожну клітину затишком і вірою в те, що все найстрашніше залишилося там, за важкими різьбленими дверима.

— Як добре, що ти тут, — прошепотіла Алісія, заплющуючи очі. Вона чекала, що зараз він просто притисне її міцніше і цей кошмар розчиниться у вечірній відпарі.

Алекс завмер. На мить дівчині здалося, що він просто розгублений від такої раптової ніжності, але його подальші дії відкинули цю думку. Надто різкою та нервовою була його поведінка.

— Ти її бачила? — він відсторонив її, і Алісія відчула, як тепло його обіймів миттєво розчинилося. Відстань між ними заполонила вогка нічна прохолода. Його долоні м’яко, але впевнено затиснули її плечі, ледь відчутно стрепенувши. Здавалося, Алекс намагався розбудити її від легкого марева. Він зазирнув дівчині в очі — так глибоко, ніби прагнув витягнути з її пам’яті якийсь конкретний кадр. Ледь помітне тремтіння в його голосі та тривога, що виразно миготіла в темно-карих очах, змусили серце Алісії знову пульсувати на межі повної зупинки.

«Кого я мала бачити?» — промайнуло в голові, але язик наче присох до піднебіння.

Хлопчина почав нервово перебирати свої кучері, його погляд хаотично метався по сторонах. Пальці поспіхом плуталися у в’юнкому волоссі, яке цього разу зовсім не слухалося свого власника. Від колишньої ретельної укладки, якою він зазвичай так пишався, не залишилося й сліду: пасма збилися в безладні вузли, відкриваючи його спітніле чоло. Цей хаос на голові виглядав майже болісно.

Алекс обережно, ледь не силоміць, повів дівчину вбік від головних сходів, ближче до тіней. Нахилившись до самого вуха, він перейшов на трохи рваний шепіт, продовжуючи крутити головою:

— Ти бачила її раніше? Тут, при вході, коли заходила? Може, вона йшла за тобою? Чи чекала всередині?

— Та хто?! Хто вона?! — не витримала Алісія.

​Її голос пролунав надто гучно в цій раптовій тиші. Здалося, всі довкола в цю мить глянули на них. В очах хлопця промайнуло легке розчарування через цей необачний крик. Замість відповіді Алекс мовчки взяв її за плече і повільно, наче боявся видихнути, повернув її обличчям назад до торгового центру.

​Вони обоє застигли. Ніби діти, яких застукали на шкоді. Там, біля самих дверей — тих самих масивних дверей, де хвилину тому Алісія обходила «охоронця» з білою ганчіркою — тепер стояв інший силует. Нерухомий, як статуя. Яскраво-жовтий плащ здавався кислотною плямою на тлі темного граніту та вимкнених вітрин. Ядучий відблиск вигравав у краплинах, що стікали на підлогу. На худорлявих плечах були легкі заломи гумової тканини, що нагадували шкіру рептилії, яка завмерла в засідці. Від лінії ключиць і майже до колін плащ був оздоблений маленькими пластиковими фіксаторами глибокого винного кольору. Кожен із них тримався на короткій стропі, що цупко впивалася в прогумовану основу. Рукава тяглися довгою дугою до мішкуватих нашивних кишень, а поверх кистей виднілися широкі заправлені паски. Поділ, прострочений товстими нитками в тон фіксаторів, досягав майже самої землі. Ця окантовка здавалася надто важкою, вона не дозволяла тканині розлітатися, притискаючи її до мокрої плитки. Важкі та глибокі рухи грудної клітини ледь помітно колихали краї дощовика між защіпками вздовж тіла. Неоновий балахон настільки виділявся посеред сірої маси перехожих, що не впізнати його було неможливо. Алісія одразу помітила зловісну фігуру, що мовчки споглядала за ними.

Під великим опущеним каптуром, що волого поблискував у світлі місяця, виднілася чорна в’язана водолазка. Капюшон закривав практично все обличчя: з-під його контурів, у самій глибині тіні, виднілася тільки чітка лінія підборіддя та доволі графічні обриси губ. Тонкий, щільний комір туго обхоплював шию, здіймаючись над останнім застебнутим фіксатором. Делікатна м’якість кашеміру здавалася чужорідною, майже інтимною на тлі грубої та холодної тканини плаща, що віддавала ядучим хімічним блиском.

З-під важкого, мокрого подолу дощовика виступали вицвілі сині джинси — вони круглою дудкою обіймали стрункі ноги. Внизу, на самих п’ятках, денім був густо вимащений вуличним брудом та просякнутий водою з калюж. Майже повністю протерті на рівні каблуків штани – важко спадали на взуття. Гостроносий силует чорних чобіт ледь помітно виглядав під мокрими складками холош. Гладка шкіра теж була заляпана грязюкою, що стікала поодинокими грудочками.

​Одного погляду в бік силуету виявилося достатньо, щоб зняти невидимий запобіжник. Здалося, статуя щойно ожила і рушила з місця. З кожним кроком жінка в жовтому прискорювалася, впевнено і цілеспрямовано скорочуючи дистанцію до пари. Хоча на вулиці було відносно світло, глибина капюшона поглинала більше половини рис обличчя — там була лише густа, непроглядна тінь.

​Алісія не знала, хто це. Не знала, чому ця жінка «полює» на них. Але все її єство — кожна клітинка тіла, яка ще тремтіла після подій у бібліотеці — кричало про смертельну небезпеку. Їй не потрібні були пояснення від Алекса. Достатньо було побачити його очі: застиглі, переповнені первісним жахом та тривожністю, яку він навіть не намагався приховати.

​Він заціпенів. Секунда — і вона схопить їх. ​Алісія вп’ялася пальцями в м’язисту руку хлопця, смикаючи його на себе, вириваючи з цього трансу.

— Біжімо! — її голос прорізав нічне повітря, наче постріл.

Жовтий дощовик мелькнув десь за спинами випадкових перехожих і, наче марево, розчинився у вечірньому тумані, що важкою ковдрою опускався на асфальт. Хоча торговий центр давно зник з очей за поворотами вулиць, Алекс та Алісія не зменшували темпу. Вони летіли крізь сутінки, міцно вчепившись один одному в руки — єдиний орієнтир реальності в цьому безумстві.

​Вже віддаляючись від галасливого середмістя, Алісія спіймала себе на дивній, колючій думці: вона десь бачила цю жінку. Не обличчя — воно так і залишилося темною плямою під капюшоном, — а саму статуру, цей характерний нахил плечей чи навіть, точніше, манеру руху. Це здавалося до болю знайомим. Проте розум тут же виставляв захисні бар’єри: можливо, це просто ігри підсвідомості, самонавіювання? Стрес легко підміняє вигадку реальністю, аби тільки дати логічне пояснення страху.

​«Головне — втекти. Решта — потім», — пульсувало в скронях. Вона знала, щойно вони опиняться в безпеці - витягне з Алекса все. Його реакція була надто однозначною. Він не просто злякався — він знав, від кого вони тікають. Хаотичні здогадки роїлися в її голові, заважаючи дихати навіть сильніше за швидкий біг.

​Коли попереду замаячили трамвайні колії, що відмежовували житловий масив від старого парку, сили почали покидати Алісію. Ноги стали ватяними, коліна підгиналися, а кожен вдих віддавав металевим присмаком у горлі. Вона мало не впала на газон, але Алекс вчасно підхопив її. Він озирнувся на порожню вулицю — туман тут був ще густішим, і здавалося, що за ними більше ніхто не йде. Потреба в самогубному спринті зникла, поступившись місцем глухій тиші занедбаного парку.

— Нам потрібен відпочинок... — захекано промовив Алекс, намагаючись вирівняти дихання, яке все ще виривалося з грудей хрипкими поштовхами.

​Алісія лише мовчки кивнула, не маючи сил на слова. Її розжарені щоки пашіли теплом, яскраво контрастуючи з прохолодою нічного парку, а в пересохлому горлі дерло від жадібних ковтків повітря. Тоненькі пасма золотавого волосся, вогкі від поту, поприлипали до обличчя. Одяг, повністю просяклий вологою, почав неприємно холонути, липнучи до шкіри. Але навіть цей раптовий озноб не міг пробити її заціпеніння після такого навантаження. По тілу розбігалися поодинокі мурашки, хоча внутрішній жар усе ще переважав.

​Алекс різким рухом відкинув свої кучері назад, на мить затримавши долоню на потилиці, наче намагався вгамувати хаос у голові. Його шевелюра, зазвичай охайна, тепер виглядала скуйовдженою та чужою.

— Що це... взагалі було? — нарешті витиснула з себе дівчина, коли серце перестало так несамовито гатити в ребра.

— Я думав, це ти мені розкажеш! — Алекс різко обернувся до неї, округливши очі. У його голосі не було звинувачення, лише щирий, незахищений подив, який дзеркально відбивав її власну розгубленість.

​Наступну хвилину вони просто стояли, пронизуючи одне одного мовчазними поглядами. Німа тиша окутала їх, важка, як той туман, що залишився позаду. Єдиним звуком у цьому вакуумі залишався приглушений стукіт їхніх сердець, який наче кувалда віддавав болючою пульсацією в скронях. Кожен чекав, що інший ось-ось розсміється і скаже, що це розіграш, але мовчання ставало затяжним, перетворюючись на тривожну впевненість: це лише початок.

— Я нічого не розумію... Хто ця жінка? Чому ми тікали? — голос Алісії здригнувся, переходячи на шепіт. — І чому я кожною клітинкою відчуваю, що вона бажає нам зла?

— Моя люба Алісіє, якби ж я знав, — Алекс зробив крок ближче, його голос звучав глухо, але в ньому бриніла щира турбота. — Ти виходила з тих дверей, і я побачив, як за тобою, наче приклеєна тінь, з’явилася постать у жовтому дощовику. Поки ти йшла до мене, вона не зводила з тебе очей. Жодного разу не відвела голову, розумієш? Я так перелякався за тебе... Тому й запитав, чи ти бачила її раніше.

— Ти встиг розгледіти її обличчя? — дівчина вхопилася за його рукав, наче це був останній шанс дізнатися правду.

— Ні. Вона була занадто далеко. А щойно почала наближатися — ти схопила мене за руку, і ми побігли.

​Алісію накрило новою хвилею, цього разу — крижаного поту. Розуміння того, що ворог реальний, але абсолютно невідомий, паралізувало гірше за фізичну втому. Вона занурилася у власні думки, намагаючись поступово, секунда за секундою, відтворити цей вечір.

​Бібліотека... кров біля колони... чоловік із ганчіркою біля ручок дверей... вихід...

​Якась деталь, дрібниця, ледь вловимий образ крутився на межі свідомості, наче забуте слово, що все крутиться і крутиться на кінчику язика. Вона майже торкнулася цієї розгадки, майже згадала, де саме бачила цю статуру в жовтому плащі раніше... Але думка вислизала, лишаючи по собі лише порожнечу та всеохопне передчуття біди. Тривога заполоняла горло, просочувалася вглиб живота і починала викручувати нутрощі, лишаючи по собі зяючу чорну діру, як протяг, що ніяк не стихне. У вухах тонко задзвеніло, і з кожною секундою думки перетворювалися в білий шум.

Алекс провів рукою перед очима дівчини, спробував повернути її реальність. Бо останні 2 фрази які він сказав, явно не були почуті.

— Агов, ти тут? Нам потрібен план, що робити далі. Я не знаю хто нас переслідував, але твоя поведінка мене теж трохи лякає.

— А, так, вибач, я задумалася... — наче крізь сон відповіла дівчина, все ще дивлячись порожнім поглядом удалечінь.

— Це якась маячня, нас переслідує незнайома нам людина. Та і чому – ми теж не знаємо. Ти впевнена, що треба було тікати? Може то знайома? Хтось впізнав і хотів поговорити.

— Алекс, я всім тілом відчувала, що наміри недобрі. Не знаю, як пояснити, але ж ти і сам відчув, щось лихе.

​В очах Алісії панував справжній хаос. Межа між дійсністю, спогадами про закривавлені ручки дверей та витворами її збудженої уяви остаточно розмилася. Усе скидалося на марення під час білої гарячки, коли фантазія штампує химерні кадри, але тіло відчуває їх до моторошного справжніми. Дівчина вже не була впевнена ні в чому, окрім одного: поруч — її давній друг, єдина людина, якій зараз можна довіряти без вагань. Події навколо здавалися затяжним кошмаром, і лише крижане повітря в легенях болючим нагадуванням підтверджувало: усе це відбувається насправді.

— Я пропоную йти додому, — м’яко, але наполегливо мовив Алекс. Він накрив її плече своєю рукою, притягуючи ближче, наче намагався захистити від усього світу. — Треба відпочити. Ранок вечора мудріший, завтра ми в усьому розберемося.

Алісія відчула, як під його теплою, важкою долонею її власне тіло нарешті трохи розслабилося, хоча серце все ще здригалося від кожного шереху сухого листя під ногами. Їй було життєво необхідно відчути цю вагу та тепло. Всеохопне, майже седативне заспокоєння.

— Мабуть, ти правий, — ледь чутно видихнула вона. — Забагато для одного вечора... для звичайної зустрічі старих друзів.

​У таку пізню годину єдиною надією дістатися домівки залишався трамвай. У Брістоні вони курсували цілодобово, і часом здавалося, що ці порожні, освітлені тьмяним жовтим світлом вагони — єдине, що підтримує життя в заснулому місті. Таксі в цій частині Брістона були рідкістю, а зараз, коли дощ перетворив вулиці на глянцеве чорне скло, — і поготів. Попри те, що адреналін усе ще трохи пульсував у скронях, втома накрила Алісію невидимим свинцевим тягарем.

Алісія запропонувала Алексу поїхати до неї: там, у звичних стінах, у тиші та відносному спокої, можна було б нарешті все обговорити, а головне — просто заплющити очі. Батьківський дім був набагато ближче, всього за кілька зупинок, тоді як до квартири Алекса довелося б діставатися з пересадками або ж майже годину йти пішки крізь ніч. А сил на таку прогулянку вже не залишилося.

Зупинка трамвая ховалася одразу за підземним переходом. Зазвичай вони добре освітлювалися вночі, але місцеві підлітки частенько бешкетували та на спір розбивали лампи. Колись давно і Алекс творив таку дурість. Хотів справити враження, а в результаті лише до крові порізався склом. Добре, що в Алісії якраз на такий випадок був із собою пластир. Якщо по правді, то в її сумці він з’явився не зовсім випадково. Рятувати Алекса доводилося із завидною регулярністю, тож вона звикла бути у всеозброєнні. Її особистий список перемог над його невдачами варіювався від першої допомоги після укусу бджоли до детокс-терапії після чергового «найкращого» хот-дога з найближчої АЗС.

Трохи оговтавшись, Алісія відчула, як на губах з’являється мимовільна посмішка. Той випадок досі здавався їй таким кумедним, що вона просто не змогла не хіхікнути, занурюючись у тепло минулого. Алекс, відчувши зміну настрою, увімкнув свій фірмовий режим: він молов усяку дурницю, витягуючи з пам’яті найбезглуздіші жарти. Після такого вечора йому навіть не доводилося нічого вигадувати — з його вуст сипалися безглузді «страшилки» та недбалі вигадки про міські легенди. Його голос дзвінко розлітався під склепінням переходу, намагаючись заповнити кожну щілину, де міг би зачаїтися страх.

— Не дивно, що ти пішов у режисуру. З такими фантазіями в офісі явно не всидіти, — Алісія зареготала, і цей звук на мить здався їй найнормальнішим за весь вечір.

Але біля самого входу в підземку її ніби струмом ударило. Тілом пробіг паморочливий холод, і на мить дихання перехопило. Ноги налилися свинцевою важкістю, не даючи ступити й кроку. Сміх миттєво обірвався, а обличчя зблідло настільки, що це стало помітно навіть у сірих напівсутінках переходу.

— Щось трапилося? Ти щось згадала? — Алекс миттєво напружився.

Алісія зупинилася як укопана. Її очі, сповнені первісного жаху, розширилися, мов дві великі монети, і пронизували сірість попереду. Скляний, порожній погляд завмер — дівчина навіть не кліпала, наче її повіки раптом закам’яніли

— Я не знаю... здалося, наче щось мене зупинило. Невидима стіна...

Голос дівчини звучав так, ніби вона була присутня лише фізично. Думки в її голові перепліталися настільки швидко й хаотично, що врешті-решт повністю поглинули свідомість

- Тікайте! — цей крик розірвав тишу раніше, ніж вони встигли зреагувати.

З чорного зіву переходу, що тепер нагадував похмуру печеру, винирнула дівчина. Вона бігла згорбившись, плутаючись у власних ногах. Ті зовсім не слухалися: перечіплялися одна за одну, ніяк не потрапляючи в такт. Лише коли незнайомка опинилася впритул, стало зрозуміло — вона відчайдушно тримається за живіт. Наче підбита на полюванні тварина, що в останньому пориві шукає порятунку. Справа, з-під ребра, пульсуючим струменем лилася темна кров, миттєво просочуючи світлу тканину. Очі дівчини були ледь розплющені, але погляд уже майже нічого не бачив. Довге чорне волосся, вимащене в крові, сплуталося й прилипло до оголених рук. Приталена безрукавка, здавалося, стискала бідолашну, мов лещата, а світлі штани були рясно окроплені гарячим багрянцем. З кутика вуст повільно стікала мастка, тяжка крапля крові. Незнайомка мало не впала в обійми Алісії, обдавши її важким запахом заліза та болю

​Тремтячи від нового шоку, Алісія намагалася підхопити її, щось запитати, але слова застрягли в горлі. З темряви переходу нечутно, наче дим, вигулькнула тінь.

Алісія завмерла з пораненою дівчиною на руках. Її ноги стали важкими кам’яними брилами, намертво припаяними до асфальту. Губи дівчини вп’ялися одна в одну, міцно замикаючи рот. Не в змозі виштовхнути жодного слова, вона бачила все, а Алекс — ні. Він стояв спиною до темного силуету, не зводячи очей з Алісії. Весь його світ зараз звузився до цих двох дівчат перед ним. Паралізований панікою, хлопець не міг навіть поворухнутися — тіло відмовилося слухатися. Повністю розбитий і спантеличений, він і не здогадувався, що перебуває лише за секунду від власної смерті.

Зробивши один невагомий крок із темної прірви, жіноча постать вийшла за межу тіні. Нападниця замахнулася, різко здіймаючи руку. З-під латексного рукава виринула долоня, яка міцно стискала вузьке руків’я. Холодний блиск десяти сантиметрів сталі на мить відбився в очах Алісії. А вже наступної — лезо з моторошною точністю встромилося в гарячу шию Алекса. Здавалося, відчутно хрускіт, що супроводжував удар. Звук, з яким ніж прохромив шкіру, м’язи та судини, став найгучнішим у цю частку секунди. Він лунав як затягнута нота, що несе в собі фінальний акорд.

Від побаченого Алісія ледь не збожеволіла в ту ж мить. Світ хитнувся, розколюючись навпіл. Вибух злості та страху накрив дівчину лавиною. Потерпло все тіло — кожен м’яз затиснувся, наче туга пружина, перетворюючи її на механізм, що вийшов з ладу. Здавалося, от-от розірве зсередини від вибухового коктейлю емоцій. Зрадливі, тремтячі руки випустили поранену дівчину, і та важким пластом осіла на асфальт. Прямо перед собою, у холодному світлі ліхтарів, Алісія знову побачила той самий кислотно-жовтий дощовик — хворобливу пляму, що тепер здавалася втіленням самої смерті.

На очі насунулася щільна пелена, і сльози градом покотилися по щоках. Солоні гарячі ріки обпікали обвітрену шкіру, наче роз’їдаючи її. Чорна діра в грудях усе глибше поглинала свідомість Алісії. Раптом нічну тишу розірвав різкий гудок та оглушливе цокотіння сталевих коліс. Трамвай, повний світла й байдужих пасажирів, пронісся коліями всього за десять метрів від переходу, навіть не сповільнившись. Навряд чи хоч одна особа в ньому могла щось помітити — на швидкості ніхто й не дивиться в напівтемні переходи на шляху додому.

Алекс відчайдушно намагався затиснути шию руками. Блукаючи поглядом у порожнечі, хлопець зробив останню болючу спробу вхопити повітря і впав на мокру землю. Його повіки повільно зімкнулися, а темні кучері миттєво просякли багряною кров’ю, яка все ще пульсувала з рани, заливаючи все навколо. Повітря стало густим, залізним; цей металевий присмак осідав у самих легенях Алісії, роблячи кожен наступний подих неможливим. Вона стояла в епіцентрі цього кривавого хаосу, не в силах навіть зронити звук.

Хоча напад зайняв лічені секунди, для Алісії час розтягнувся, наче в’язка смола. Світ навколо завмер у сповільненій зйомці. В стані дикого, некерованого афекту вона перехопила руку з ножем, який щойно здійнявся вже над її власною головою. Все відбувалося інстинктивно, без жодних роздумів — лють і ненависть, що переповнювали дівчину, стали її головними рушіями.

​Розвернувши гостре лезо проти нападниці, Алісія відчайдушно завдала удару у відповідь. Замах вийшов незграбним, диким, але сили вистачило, щоб сталь із тріском розірвала щільний матеріал.

​Повітря прорізав звук розірваної гуми. Обірваний шмат яскраво-жовтої плащівки повільно впав на землю, прямо біля нерухомого тіла Алекса. Тканина, що ще мить тому здавалася передвісником невідворотної смерті, тепер безпорадно тонула в глибокій дощовій калюжі, яка швидко забарвлювалася в багряний колір, змішуючись із кров’ю.