Спочатку:
На сторінку книги
Дзвінок від Алісії застав Алекса зненацька. Смартфон у його руці завібрував і мало не випав з рук, а від імені, яке висвітилося на екрані – трохи пересохло в горлі. Від низу живота і аж до легенів миттєво пробігли нервові мурахи. Тіло завмерло, остовпіло, наче він раптом перетворився на одну з тих бетонних колон торгового центру, що розташований неподалік. Очі дивилися на телефон, але погляд був направлений всередину власних думок.
Хлопець вагався. Губи злипалися і відмовлялися вимовляти будь-які звуки. Палець завис над зеленою кнопкою, але не наважувався її торкнутися. Рука майже оніміла від напруги, і кінчики пальців потроху почали блідніти. Попередня розмова все ще випалювала його зсередини, як свіжа подряпина. Тоді тон Алісії не просто здивував його — він злякав. Злий, схожий на грім у передгрозовому небі. У її голосі не залишилося нічого від тієї дівчини, яку він знав роками. Вона була не просто роздратованою; вона була безжально гострою, мов лезо, щойно заточеного ножа.
Звичайне питання про коледж — дрібниця, про яку вони говорили сотні разів — спрацювало як сірник, кинутий в суху траву. Якби Алекс наперед знав реакцію, то мовчав би мов риба. Краще було запитати про погоду та послухати вчергове про існування інтернету ніж оце... Алісія спалахнула миттєво. Кожне її слово тоді було схоже на гарчання пораненого звіра, який не розрізняє, де ворог, а де єдина людина, яка хоче допомогти. Хлопець намагався заспокоїти її, розпитати, що сталося, але це лише підливало масла у вогонь. Його незграбне підбирання слів, нерівне дихання та постійна зміна інтонації дратувала Аліс все більше і більше. Її злість ставала майже фізичною, вона душила розмову, поки та не обірвалася короткими гудками.
Він не образився — на Алісію неможливо було ображатися довго, — але в грудях осів важкий, неприємний осад. Ніби гіркота кавової гущі на дні чашки – не смертельно, але приємного – мало.
Чого чекати тепер? Холодного вибачення чи чергової порції отрути? Алекс відчував, як у повітрі зависла загроза їхнім стосункам. Вони ніколи не називали себе парою, але це «щось більше», що проростало між ними роками, було для нього важливішим за будь-які статуси. Це була опора, яка тримала його стабільність. І зараз він боявся, що Алісія може остаточно зламати її.
Нарешті, глибоко вдихнувши повні груди прохолодного повітря, він провів пальцем по екрану.
— Алло? Алісіє? — голос зрадницьки здригнувся, видаючи його страх.
Втім, щойно він почув перші звуки її голосу, напруга в плечах миттєво зникла, наче важкий баласт нарешті зняли з його душі. Цього разу з динаміка звучала не та розлючена фурія. Це була його Алісія. Та сама дівчина, яка зі шкільних часів знала всі його слабкі місця і заповнювала їх своєю спокійною впевненістю та прорахованістю.
Він пам’ятав її саме такою — лагідною, наче вечірнє сонце, і неймовірно терплячою. Вона була єдиною людиною в світі, яка не сміялася з його безглуздих ідей, навіть коли він вирішував посеред ночі поїхати в інше місто за новим фільтром для камери, або побудувати велетенську халабуду і розваляти її заради гарного кадру. Вона просто усміхалася, вдихала повні груди повітря й казала: «Давай спробуємо». А таких ідей в Алекса завжди було більше, ніж здорового глузду.
Якщо вони збиралися в далеку дорогу, маршрут у її голові складався сам собою, з урахуванням усіх можливих заторів та поворотів. Коли ж був потрібен новий об’єктив — вона так легко заговорювала зуби перекупам, що ті й не помічали, як віддавали техніку за найнижчою ціною.
Її невинна посмішка та вміння вчасно вставити влучне слово були для Алекса чимось на кшталт талісмана. Алісія не раз витягувала його з халеп, просто м’яко перехоплюючи ініціативу в розмові. Здавалося, заговорити з абсолютно випадковою людиною для неї було так само природно, як зробити ковток води — вона могла підтримати будь-яку бесіду, незалежно від теми. Саме завдяки цій здатності тримати все під контролем Алекс завжди був ситий і спокійний у поїздках. І неважливо, чи це була коротка зупинка біля заправки, чи насичений тиждень на кінофестивалі — поруч із нею хаос навколишнього світу просто переставав існувати.
— Давай там, де і завжди? Ближче до восьмої вечора? — запропонував він, відчуваючи, як на обличчі сама собою з’являється дурна, щаслива посмішка. — І... Аліс, ти знаєш, я давно мав це сказати... Прийми мої співчуття. Я не знав, чи ти взагалі захочеш зі мною говорити після тієї сварки, тому не телефонував раніше. Але твої батьки... вони завжди були надто добрими до мене, щоб я просто промовчав.
— Алексе, не треба, — різко перебила його дівчина.
Вона заплющила очі, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати холодна порожнеча. Знову ця тяжка пауза заполонила відстань по обидва боки телефонної лінії.
Батьки Алісії загинули в автокатастрофі кілька місяців тому. Трагедія, що сколихнула весь Брістон, залишила після себе лише порожній будинок і купу запитань. На похоронах дівчини не було. Це помітив не лише Алекс, який прийшов покласти квіти й востаннє поклонитися людям, що колись замінили йому сім’ю.
Він так і не наважився запитати її про причину відсутності — виховання та якась дивна внутрішня делікатність не дозволяли йому копирсатися у цій рані. Хоча місто повнилося плітками про її байдужість, Алекс вперто затикав вуха. В його очах Алісія була людиною обов’язку та залізної витримки; він був певен, що за цією відсутністю ховається якась неймовірна, майже непереборна перешкода, про яку вона просто не може розповісти. Вона не могла просто пропустити таке. Тільки не вона.
Батько Алісії ставився до неї як до справжньої принцеси. Він ніколи не шкодував для неї ні уваги, ні коштовних подарунків, проте вона не росла розбещеною. Дівчина просто звикла отримувати все, про що просила, а іноді — ще й трохи на додачу.
І вона щиро любила батька у відповідь. Для неї він був не просто джерелом благ, а єдиною людиною, поруч із якою вона могла дозволити собі бути справжньою, не ховаючись за бездоганними манерами. Частенько, коли мами не було вдома, вони говорили по душах або просто грали музику. Саме батько привив Алісії любов до нот, і ці години за інструментом були їхнім спільним секретним світом.
Родина ніколи не знала фінансової скрути й була досить відомою в місті, що накладало свій відбиток на весь їхній спосіб життя — вони завжди були на виду.
Її мати обіймала посаду судді й мала неабиякий вплив, тож кожен крок сім’ї ставав об’єктом пильної уваги. Навіть після тієї страшної катастрофи містом повзли неоднозначні чутки: подейкували, що трагедія була спланованою помстою за професійну діяльність матері. І хоча офіційна експертиза наполягала на нещасному випадку, тіні цих пліток ще довго переслідували Алісію. А її порожнє місце біля трун лише підлило масла у вогонь — його сприйняли як найвищий прояв байдужості та емоційної глухоти.
— Я дуже рада, що ти погодився, — її голос звучав м’яко, майже ніжно, але в ньому бриніла якась нова, невідома раніше глибина. — Мені справді є чим поділитися з тобою.
— А я хіба міг не погодитися? — засміявся він, і цей звук відлунив від довколишніх стін. — Ми не бачилися майже рік, Аліс. А тепер ти ще й заінтригувала мою уяву так, що я до восьмої просто не дотерплю.
Алекс відчував незвичне піднесення, яке межувало з тривогою. Він був певен: цей вечір стане початком чогось нового, довгоочікуваним поверненням до їхньої затишної спільної гавані, яку він так старанно беріг у своїй пам’яті. Десь глибоко всередині жевріла надія, що нарешті він дізнається правду — чому дівчина була відсутня на похороні двох найрідніших людей.
Це питання випекло в його серці справжню діру, але він щоразу латав її новими виправданнями. Її різке небажання приймати співчуття здавалося йому надто зрозумілим: такий глибокий біль не терпить зайвих слів і чужих очей. Алекс переконав себе, що Алісія просто переживає горе інакше — за зачиненими дверима, де ніхто не бачить її слабкості.
Світло вуличних ліхтарів розбивалося на тисячі дрібних блискіток у калюжах. Рябі на воді, залишені щойно пройдешньою зливою, нагадало Алісії дзеркальну кімнату в парку розваг. Вечірні вулички довкола застигли в неприродній, майже вакуумній тиші, яку порушувало лише далеке відлуння трамвайних колій. Дівчина була на місці надто рано — стара звичка все контролювати не давала їй спізнюватися навіть на дружні зустрічі. Пронизливий вітер швидко знайшов шпарини в її одязі, тож вона вирішила одразу зайти в торговий центр.
Ця будівля була дивним архітектурним покручем. Колись, років тридцять тому, тут панувала тиша бібліотечних залів, стояв запах старого паперу і книжкового пилу. Але час вирішив, що місту не потрібно стільки книг — місту потрібні вітрини. Проте колишня велич нікуди не зникла: масивні колони, що колись тримали стелажі з класикою, тепер підпирали вивіски магазинів одягу та фаст-фуду. Фасад споруди досі нагадував похмурий занедбаний замок, що самотньо височів над гладким асфальтом, хоча всередині ремонт був яскравим та сучасним.
Попри недавнє відкриття, будівля вже почала «помирати» з кутків. Третина площ пустувала: покинуті скляні бокси без манекенів виглядали як з дешевих фільмів про апокаліпсис. Деякі крамниці закрилися, ще до того, як новеньку підлогу встигли зачовгати ногами натовпи покупців.
Алісія пройшла повз яскраві вогні центрального атріуму в бік напівтемних коридорів. Там, за межами досяжності нудьгуючої охорони, починався інший світ. Світ закритих дверей, недобудованих сходів і лунких кроків, що відбивалися від стін. Для дітей це було місце для ігор на спір, а для дорослих – занедбані коридори. Саме це старе крило і стало магнітом для місцевих підлітків.
Дівчина знала: в разі чого, Алекс знайде її навіть із заплющеними очима. Вони вивчили цей торговий центр, як власні долоні. Ще відтоді, як стіни пахнули свіжою фарбою, а магазини тільки починали чіпляти свої вивіски, парочка частенько шастала цими коридорами. У них була своя негласна карта зустрічей: він би відразу пішов до «азіатського кварталу» — рядів із яскравим декором та дивними солодощами, де Алісія могла «зависнути» годинами. А вона б шукала його в «ігровій зоні», де повітря завжди гуділо від електронних звуків і криків підлітків.
Це була їхня незмінна схема, їхній особистий ритуал, який не змінював навіть час, та оновлення вітрин. Аліс приходила мало не на годину раніше — не через пунктуальність, а щоб побути в цій передчуттєвій тиші. Алекс же, навпаки, «люб’язно» запізнювався майже на тридцять хвилин, завжди збираючись в останню мить. Роками нічого не змінювалося, і в цьому хаотичному світі така стабільність була для неї справжньою віддушиною.
Сьогоднішній запас часу був їй навіть необхідний. Алісія хотіла зазирнути в улюблений магазинчик техніки — вона точно знала, що йому потрібно. Якщо між ними й пробігла чорна кішка після тієї останньої розмови, то новенька швидкісна флешка — річ, якої завжди бракувало для гігабайтів відзнятого матеріалу — мала стати тим самим «білим прапором», що принесе мир.
— Так, ось цю, будь ласка, — вона вказала на мініатюрний сріблястий корпус під склом.
Над вітриною засяяла її наймиліша, «фірмова» усмішка. Продавчиня, піддавшись цій раптовій хвилі приязності, швидко і дбайливо запакувала подарунок у невеликий паперовий згорток, ще й на додачу прикріпила мініатюрний бантик.
Вісім місяців розлуки тиснули на плечі важким вантажем. Алісія досі пам’ятала смак сорому за ті слова, які випалила йому на прощання. Вона не хотіла тікати отак — обірвавши речення на півслові, не озирнувшись. Але поїздка в іншу країну була більше спонтанною необхідністю, ніж запланованим рішенням. Це був подарунок батьків, який не можна було ігнорувати. Тоді її до глибини душі зачепив його раптовий холод. Їхні спільні спогади та минуле, де завжди було тепло і безпечно, раптом вкрилися кригою, і Алісія, не маючи пояснень, просто вибухнула емоціями.
Весь цей час у чужому місті вона прокручувала ту розмову в голові, намагаючись підібрати слова для вибачення. Телефонний дзвінок здавався їй занадто плоским, занадто ризикованим — дівчина боялася, що через перешкоди зв’язку він не почує щирості в її голосі. Повернувшись, вона не розбирала валізи, не пила кави вдома. Перше, що Алісія зробила — набрала його номер. Їй потрібно було побачити його очі, щоб зрозуміти: вони все ще так само тепло дивляться на неї.
Незважаючи на те, що стрілки годинника невблаганно наближалися до закриття і торгівельний центр мав от-от вимкнути свої яскраві вітрини, людей довкола було вдосталь. Був вихідний день, а примхлива осіння негода не надто сприяла прогулянкам у парку, тож, мабуть, більша половина міста, не маючи цікавіших занять, гаяла час тут, під сліпучим світлом неонових ламп.
Повітря було густим і теплим, наповненим запахами свіжої випічки з фудкортів та ароматом міцної кави, яку люди пили прямо на ходу, повільно прогулюючись коридорами. Проте основна маса натовпу зосередилася в магазинах одягу. Осінні ранки стали підступно прохолодними, а вечори — вогкими. Постійні черги до примірочних росли на очах: місто поспіхом оновлювало гардероби, готуючись до затяжних дощів.
Алісія вирішила ще трохи пошвендяти старими маршрутами. Їй кортіло побачити, наскільки змінилися місця де вона раніше проводила час. Як тепер виглядають давно знайомі їй крамниці, та і взагалі чи вони ще працюють. Раптом дівчина зупинилася навпроти невеликого магазинчика з вишуканою дерев’яною вивіскою. Це було місце, де вона працювала після школи. Побачивши рідні вітрини, на її лиці мимоволі витяглася ностальгічна посмішка, наповнена приємними спогадам.
Тоді Алісія допомагала розставляти товар на полички, дбайливо витираючи пил із глянцевих боків гітар та холодних металевих стійок. Їй цілком вистачало кишенькових грошей, але батьки наполягали, щоб донька змалечку відчула ціну власної самостійності. Та і супротиву такій наполегливості в неї не було. Працювати серед музичних інструментів було для дівчини швидше задоволенням, ніж обов’язком. Змалечку обожнюючи музику, Алісія займалася нею щодня. В роботі вона любила цю особливу атмосферу: тихі перебори струн, коли хтось із покупців пробував інструмент, і специфічний запах каніфолі та лакованого дерева. Це була не просто робота — це було її особисте місце сили. Більшість постійних покупців вважали її думку експертною, тому прислухалися до порад при виборі інструменту. Дівчина постійно поповнювала свої знання про товар, який продавала. Це додавало неабиякої впевненості в консультуванні покупців.
Занурившись у мерехтливу стрічку соцмереж, вона йшла вперед, майже не піднімаючи голови. Екран телефону створював навколо неї віртуальний кокон, відгороджуючи від реальності. Проте чим далі вглиб будівлі заходила, тим більш пустинною ставала атмосфера. Повітря ставало важчим, а звичний гул торгового центру — сміх, музика, брязкіт посуду — почав розчинятися, поступаючись місцем зловісній тиші.
Глянувши вглиб довгого коридору, дівчина мимоволі здригнулася, ніби хтось її струснув за плече. Яскравий неон лишився позаду. Тут освітлення майже не працювало, наче будівля вирішила заснути завчасно. Лише поодинокі тьмяні LED-вогники під стелею та зеленкувате світло вивісок «Аварійний вихід», вихоплювали з темряви обриси стін. Стало настільки тихо, що звук її власних кроків по плитці здавався оглушливим, наче хтось невидимий крокував слід у слід за нею.
Алісія опустила погляд, щоб знову зазирнути в телефон, і раптом... її пальці стиснули порожнечу. Світ на мить похитнувся. Секундний ступор паралізував тіло, серце неначе забулося, що має стукати. Вона розгублено подивилася на свою порожню долоню, поспіхом почала перевіряти кишені. Телефону ніде не було.
Тільки зараз, наче прокинувшись від гіпнозу, вона помітила жахливу річ: плече було легким. Сумочка, з якою вона заходила до торгового центру, теж зникла. Хвиля гарячого жару миттєво піднялася від грудей до самої макушки, залишаючи по собі крижаний піт. В голові не вкладалося, як вона могла бути настільки неуважною. Хвилювання та розпач затьмарили очі. Дівчина була зовсім одна в мертвому крилі. Воно так і лишилося занедбаною частиною старої бібліотеки, не торкнутою ремонтом. Тут панував запах пилу та старої пустки.
Взявши себе в руки, Алісія зробила глибокий вдих, намагаючись втамувати тремтіння. Вона вже розвернулася, щоб якнайшвидше повертатися назад, до світла і людей, але раптом її погляд зачепився за щось на стіні. Там, де облуплена фарба бібліотечних стін не пізнала оновлення та зустрічалася з тінню, виднівся слід. Свіжий, на перший погляд, і зовсім незрозумілого походження, він легенько відблискував на тьмяному світлі.
Паніка, яку Алісія намагалася стримати, розтіклася по тілу, як величезний водоспад. У горлі став важкий, болючий ком, а повітря в коридорі раптом стало замало, щоб просто дихати.
Ще в шкільні роки, коли юнацька безрозсудливість переважала над здоровим глуздом, вони частенько прогулювали уроки саме тут. Тоді закрита частина бібліотеки здавалася їм не похмурим закиднем, а територією свободи, де пахне старими книгами і пилом пригод. Алекс обожнював цей антураж. Він міг годинами водити її лабіринтами стелажів, стишуючи голос до таємничого шепоту, і розказувати страшилки про привидів, які нібито досі блукають між книжковими полицями.
Одного разу він перевершив сам себе. З абсолютно серйозним обличчям він наплів Алісії, що саме в цих глухих коридорах снує загублена душа дівчини, яка зникла в Брістоні кілька років тому. Алекс так детально описував, як майстерно сховали тіло та докази, що їх не змогли знайти ні копи з собаками, ні досвідчена охорона центру, що дівчина мимоволі почала озиратися на кожну тінь. Його дар до вигадування реалістичних сценаріїв, вона оцінила ще тоді. На якийсь час в її голові навіть майнула думка, що він якось причетний до цього злочину, бо ж такі деталі міг знати тільки злочинець. Але ця теорія розсіялася дуже швидко, бо в Алекса прямо на обличчі було написано, що він і муху не скривдить.
Звісно, пізніше з’ясувалося, що це була чергова вигадка для підігріву атмосфери: «зникла» дівчина просто переїхала в інше місто, навіть не підозрюючи, що стала героїнею підліткової легенди. Але Алісія й так завжди знала, коли хлопець бреше. Вона бачила Алекса наскрізь, і читала його, як відкриту книгу. Як би переконливо він не будував свої сюжети, як би не грав голосом, його завжди виказувала одна крихітна деталь. Дівчина ніколи не зізнавалася йому в цьому, зберігаючи свій секрет як козирну карту, але знала напевно: щоразу, коли Алекс щось вигадував або намагався її розіграти, він мимоволі закидав свої неслухняні каштанові кучері на потилицю. Цей ледь помітний жест, миттєвий рух пальців крізь волосся, працював не гірше, ніж ніс Піноккіо.
Хлопець лілеяв своє волосся не менше, ніж об’єктив улюбленої камери. Він міг годинами чаклувати над зачіскою, викладаючи кожне пасмо так, наче від цього залежав успіх. Це самомилування було головною причиною його хронічних запізнень — він завжди з’являвся пізніше, ніж обіцяв, проте з ідеальним порядком на голові. Алісія часто жартувала, що його кучері мають власний розклад і его, проте Алекса це не зачіпало — волосся було його особистою візитівкою, частиною шарму, який він так дбайливо плекав. Коли він занадто довго крутився перед дзеркалом або надто захоплено розповідав про свої успіхи, вона могла раптом примружитись, наблизитись до нього і з удаваним жалем прошепотіти:
— Алексе, стривай... Ой, що це? Невже сивина?
Ефект був миттєвим. Весь його вдаваний спокій випаровувався за секунду. Алекс, забувши про свою творчу недбалість, нервово кидався до найближчого дзеркала, намагаючись серед темних хвиль знайти бодай натяк на сріблясту нитку. Алісія лише тихо посміхалася йому в спину.
Звісно, ніякої сивини там не було. Але цей короткий момент його паніки був для неї маленьким доказом того, що навіть такий самовпевнений красень, як він, був довірливий, наче дворове кошеня.
Зараз, стоячи в тому ж самому коридорі через роки, Алісія до болю в очах вдивлялася в темряву. Вона відчайдушно хотіла б, щоб те, що відбувається зараз — зниклий телефон, порожнеча в будівлі, дивний слід на стіні — теж виявилося лише черговою вигадкою Алекса. Щоб він вийшов із тіні, звично закинув пасмо волосся назад і розсміявся, визнаючи свій розіграш. Але тиша навколо була надто стерильною, а холод, що йшов від стін, — надто реальним.
Цікавість — цей небезпечний двигун усіх бід — на мить взяла гору над паралізуючим страхом. Алісія зробила крок ближче, і те, що постало перед її очима, вже не на жарт перелякало дівчину. Це не була фарба чи випадкова пляма від плісняви. Це були сліди крові.
В носі раптом залоскотало від різкого, хімозного запаху заліза, який миттєво перетворився на чіткий металевий присмак у роті, наче її язика торкнулася холодна мідна монета. Повітря в коридорі згустилося, перетворюючись на невидимі лещата, що почали повільно, але невблаганно здавлювати легені. Темні, бордові краплі, що здавалися чорними в напівтемряві, поволі сповзали донизу, розтягуючи криваві сліди в химерні, абстрактні малюнки на шорсткій поверхні.
Здавалося, серце на мить зовсім зупинилося, провалившись у порожнечу, а наступної секунди застукало втричі швидше, затріпотівши в грудях, наче злякана пташка, що марно намагається вирватися з клітки.
З кожним подихом зір Алісії фокусувався, і все більше деталей поставало перед нею. Величезна біла колона, яка колись, напевно, була гордістю цієї бібліотеки, тепер стояла пошарпана часом і вкрита товстим шаром сірого пилу. Було очевидно, що людська рука (чи ганчірка прибиральника) не торкалася цього місця роками. Тож спочатку майнула рятівна думка: сліди давні. Можливо, хтось травмувався під час поспішного ремонту чи демонтажу стелажів? Будь що могло статися в цьому хаосі перебудови. Але реальність виявилася куди страшнішою. Кров виглядала неприродно свіжою. Вона ще не встигла потьмяніти чи взятися сухою кірочкою. Подекуди відблискувала в слабкому світлі аварійних ламп, наче жива. Вона була... теплою? Алісія не наважилася торкнутися, але відчувала це майже фізично. Кров ще не висохла, а отже, той, хто її тут залишив, був тут зовсім нещодавно. Або все ще був десь поруч. Навколо запала така щільна, майже ватяна тиша, що у вухах почав пульсувати лише власний ритм серця. Руки оніміли, а ноги, здавалося, вросли в холодну плитку, відмовляючись робити бодай найменший крок. Проте стояти на місці, відчуваючи спиною порожнечу коридору, було куди страшніше, ніж рухатися вперед. Поволі, затамувавши подих, дівчина все ж почала йти далі.
Обминувши запилену колону, вона наштовхнулася поглядом на вивіску, що колись, напевно, була гордістю цього місця, а тепер наполовину посипалася під дією часу від своєї ж ваги. Деякі літери все ще трималися основи, але були присипані сивим шаром пилу, наче порослим мохом. Парочка із них звисала на оголених дротах, нагадуючи зламану дитячу іграшку. Це був занедбаний відділ старої бібліотеки — місце, де час зупинився ще до того, як сюди прийшли будівельники.
Вхід до зали був спроєктований незвично: він нагадував гігантську розгорнуту книгу. Замість дверей на вхідній рамі, наче величезний порожній аркуш, висів важкий шмат білого брезенту. Він ледь помітно погойдувався від протягу, створюючи ілюзію руху. На мить Алісії здалося, що літери на вивісці замиготіли, але вона тут же відігнала цю думку — це лише гра тьмяного світла, що долітало з далекого коридору.
Дівчина різко обернулася, вдивляючись у темряву за спиною. Переконавшись, що поруч нікого немає, вона рішуче попрямувала до білого «аркуша». Розум підказував, що вештатися самій закинутою частиною будівлі — це чиста нерозсудливість, але шлях назад здавався закритим, відрізаним тим самим кривавим слідом на колоні.
«Якщо нікого немає, то ніхто і не скривдить», — прошепотіла вона собі під ніс, намагаючись вхопитися за цю крихку логіку, як за соломинку. Лісс хотіла вірити, що вона тут одна, але відчуття порожнечі в онімілих долонях, де ще десять хвилин тому був телефон, нагадувало: хтось уже порушив її простір. Хтось уже забрав її зв’язок зі світом. Тепер вона була один на один із цією «книгою», яку доведеться прочитати до кінця.
— Де ж цей клятий телефон?.. — ледь чутно пробурмотіла дівчина, і її власний голос здався їй чужим у цій мертвій тиші.
Підійшовши впритул до завіси, вона застигла. Брезент не колихнувся від її наближення. Навпаки, здавалося, він наче закаменів. У тьмяному світлі полотно нагадувало важку мармурову скульптуру, що приховувала від непроханих очей вхід. Цей дивний ефект створював товстий, майже монолітний шар пилу, що осів на білій тканині, перетворюючи м’яку матерію на щось холодне й неживе.
Мить вагання перед тим, як торкнутися його рукою, здалася Алісії вічністю. Всередині боровся голос розуму: «Можливо, не варто знати деякі таємниці? Краще залишити їх за завісою, поки не запізно». Здавалося, саме зараз був той останній шанс зупинитися й повернутися назад до світла й людей. Але дівчина зрадила б себе, якби дозволила страху перемогти цікавість.
Полотно під пальцями виявилося несподівано твердим — воно дійсно задубіло чи то від десятиліть спокою, чи то від неприродного холоду, що віяв із глибини. З глухим, сухим звуком відсунувши край, дівчина змогла просковзнути всередину зали.
Перед нею постав величезний напівпорожній відділ, де все потопало в молочному тумані з пилу. Видно було лише розмиті обриси та громіздкі силуети стелажів, що височіли, наче велетні в очікуванні. Скоріше за все, цю частину бібліотеки колись почали переробляти під магазин одягу, бо біля самого входу в ряди вишикувалися десятки металевих стійок та рейлів. Але вони стояли голі. Ані інструментів майстрів, ані самих речей не було — лише порожні холодні рами, що нагадували печеру в цьому туманному мареві.
Алісія зробила крок углиб, і білий брезент за її спиною помалу ставав на місце, відрізаючи останню смужку світла з коридору.
Різкий, пронизливий скрегіт від чиркання металевого коліщатка об бетонну підлогу розірвав тишу, наче лезо — тонку тканину. Зблідла до синяви, Алісія мало не знепритомніла на місці; вона миттю заклякла на місці, переставши дихати, наче сподівалася стати невидимою для самої темряви. У голові за частку секунди пронеслися сотні думок, кожна з яких була страшнішою за попередню, повністю відключаючи її від реального світу.
«Може, все ж таки здалося?!» — майнула рятівна думка, за яку вона вчепилася, як потопельник за уламок човна. Але ні. Реальність була невблаганною.
Прямо перед нею одна зі стійок для одягу, що до цього здавалася нерухомим об’єктом, повільно відсунулася вбік. За нею, у тьмяному зеленкуватому світлі, що пробивалося крізь пил, виднівся ще один слід. І цього разу це не був випадковий патьок на стіні. Це була невеличка калюжа багряної рідини, що розтікалася по підлозі, заповнюючи тріщини в бетоні. Навіть у цьому молочному мареві напівтемряви не залишалося сумнівів — це була кров. Свіжа, густа, вона виглядала чорною в тіні стелажів, і Алісія відчула, як холодний піт стікає вздовж хребта.
Стійка не могла відкотитися сама. Хтось її штовхнув. Подих перехопило. Здалося, що легені працюють всього на десять відсотків, та і до тих кисень ледь доходив. Хтось, хто ховався за цими стелажами всього в кількох кроках від неї.
Найрозумніше, що можна було зробити в цю мить — це тікати. Бігти вперед, не розбираючи дороги, не озираючись, хай би що там відбувалося за спиною. Саме цей первісний інстинкт самозбереження і штовхнув Алісію в спину.
Спочатку вона діяла обережно, але доволі впевнено, наче сапер на мінному полі: помаленьку задкуючи, майже бездиханно, щоб не видати себе жодним зайвим звуком, дівчина почала відступати назад до виходу. Кожен сантиметр підлоги здавався нескінченним. Щойно вона пролинула повз білий брезент на вході – з’явилося мінімальне полегшення. Алісія відчайдушно, що є сили, замружила очі, наче це могло стерти побачену кров із пам’яті, і з максимальною рішучістю рвонула до виходу.
Здавалося, навіть професійні спринтери не здатні розвинути таку швидкість, яку видала дівчина ту хвилину. Вона не бігла — вона летіла, ледь торкаючись носками холодної підлоги. Повітря розривало легені, серце гатило в ребра, як оскаженілий бик на кориді, а в скронях пульсувало лише одне слово: «Швидше! Швидше!». Тіні стелажів проносилися на периферії химерними плямами, але вона не зважала на них.
Тільки коли вдалині замаячили масивні силуети величезних вхідних дверей бібліотеки, її шалений біг почав стишуватися. Щойно вони потрапили їй на очі — ці реальні, знайомі двері виходу з цього кошмару — до Алісії почав потроху повертатися реальний світ. Разом із киснем у голову хлинули й перші усвідомлені думки, хоча коліна все ще зрадницьки тремтіли, погрожуючи підкоситися прямо посеред вестибюля.
Перше, що вдарило по нервах сильніше за втому, була абсолютно неприродна відсутність людей. Так, у закинутому крилі їх і не мало бути, але тут, у головних галереях та переходах, життя зазвичай вирувало до пізнього вечора. Куди ж могли в одну мить зникнути всі відвідувачі величезного торгового центру?
Але хай би відвідувачі — де подівся персонал? Куди міг випаруватися цілий штат працівників у розпал робочого дня? Алісія розгублено вертілася на всі боки, шукаючи очима хоча б ту милу дівчину-консультантку, яка всього кілька хвилин тому так приязно допомагала їй із флешкою. Але її магазинчик тепер стояв зачинений, темний, наче пустка. Поруч не світилася жодна вітрина, не миготіла жодна неонова вивіска.
Більше того, загальне освітлення центру було повністю вимкнено. Залишилися лише поодинокі аварійні ліхтарики під стелею — ті самі, що зазвичай лишають горіти після завершення зміни, коли будівля зачиняється. Та і вони, здавалося, працювали на останньому подиху, світячи в пів сили, наче напруга в мережі танула з кожною секундою, залишаючи після себе лише кволий, хворобливо-жовтий туман.
Раптом один із цих ліхтарів видав сухий, різкий хрускіт — наче щось усередині нього клацнуло чи перегоріло. Цей короткий постріл змусив Алісію завмерти на місці. Долі секунди її свідомість вагалася між реальністю та вигадкою. Можливо, мозок просто не витримав тих вражень і лякає її. Спрацьовує як запобіжник. Вона стояла посеред величезного вестибюля, маленька і беззахисна, оглядаючи пусті коридори та скляні лиця магазинів. Ступор накотив важкою хвилею: мозок відмовлявся приймати цю нову реальність, де величезна будівля перетворилася на гігантський склеп із бетону та скла.
Прямо перед вхідними дверима, де мав бути рятівний вихід, замаячіла темна, непевна тінь. Марево, що заполонило погляд і закрутило коліщатка розуму в подвійному темпі. Спочатку зір, затуманений панікою, схибив: велетенський сміттєвий пакет, забутий прибиральниками. Але «пакет» ворухнувся.
Алісія добре знала — це єдиний вихід. Точніше, єдиний працюючий, через який можна було вирватися на волю. Вибору не залишалося, окрім як продовжувати свій шлях уперед, прямо в обійми цієї невідомої загрози. Крізь вакуумну тишу вестибюля, яка, здавалося, поглинала звук її власного дихання, дівчина рушила вперед. Ноги були в такій напрузі, як натягнуті струни, а серце видавало швидкотактну симфонію, не інакше. Кроки були повільними, але відчайдушно впевненими — так ідуть назустріч неминучому.
Підійшовши майже впритул до величезних різьблених дверей, які дивом збереглися ще з часів старої бібліотеки, Алісія нарешті змогла розгледіти силует чоловіка. Він скукожився біля самого порогу майже навприсядки, повернувшись спиною до неї та обличчям до виходу. Саме через цю дивну, ламану позу в напівтемряві його було так легко сплутати з безформною купою сміття.
«Нарешті людина, нарешті ще хтось тут є. Але чи добре це?» — її думки загуділи, як рій. І все більше вели її в напрямку, що це поганий знак. Так і не визначившись до кінця, дівчина все ж не припиняла крокувати до виходу. Проте якесь липке передчуття трохи виводило з рівноваги впевненість ходи.
Чи то незнайомець був надто поглинутий своєю справою, чи то Алісія після свого спринту навчилася пересуватися тихіше за тінь, але чоловік не помічав її до останнього моменту. Він щось повсякчас бурмотів собі під ніс — незв’язний, бубонячий шепіт, від якого холонуло в животі. Його руки хаотично рухалися, він старанно, майже з маніакальною прискіпливістю щось відтирав від великих кованих ручок. Стара бронза відливала тьмяним золотом при тому мізерному освітленні, що ще жевріло під стелею, і в цьому відблиску рухи чоловіка здавалися особливо зловісними.
Алісія завмерла за крок від нього. Запах заліза, який переслідував її біля колони, тут знову нагадав про себе. Він так само стрімко заполонив ніздрі терпким металевим ароматом, як і голову — потоком думок. Від цього густого духу в роті стало терпко, а на язику з’явився виразний присмак міді, наче розбита губа потекла кров’ю, змішаною з слиною.
Коли між Алісією та виходом залишалося всього якихось пару метрів — та мізерна дистанція, яку можна подолати одним стрибком, — чоловік різко, майже конвульсивно розвернувся. Його погляд миттєво зачепився за неї. Пустинно-скляні очі вп’ялися в неї так ціпко, як зуби хижака у свою здобич. Темно-карі, вони виблискували в сірині залу і кололи дівчину майже фізичним контактом. Цей погляд навіював образ когось не зовсім живого або абсолютно позбавленого емпатії. Наче там, за зіницями, порожнеча. Випроставшись у повний зріст, чоловік заповнив собою весь дверний проріз, перетворюючись на живу перепону.
Його поведінка була дивною, майже абсурдною: лице дихало неприхованою ворожістю, але водночас він нагадував школяра, якого застукали за ганебним вчинком. Він наче намагався власним тілом затулити «шкоду», яку щойно скоїв. Чим довше їхні очі впивалися одне в одного, скануючи кожен рух, тим більше його погляд втрачав людську теплоту, перетворюючись на сканер.
Руки чоловіка були заведені за спину, але Алісія бачила, як напружені його плечі. Він щось нервово мусолив у пальцях — швидкий рух, ледь вловиме шелестіння. Коли між його кулаками на мить мигнув клаптик замизганої білої тканини, останні сумніви розвіялися: він справді замітав сліди, люто відтираючи бронзу ручок. Прямо біля його важкого черевика на підлозі зблиснула самотня крапля. У цьому вбогому світлі вона здавалася просто темною цяткою, але її вологий відблиск кричав про те, що це не вода. Що це було насправді — залишилося таємницею, яку Лісс не хотіла розгадувати.
Вони стояли в повному мовчанні. Повітря між ними стало настільки густим та наеклектризованим, що відчувалося тягарем в грудях. Без жодного слова було зрозуміло: Алісія стала свідком того, що не призначалося для чужих очей.
«Головне — ігноруй його. Дивись крізь нього. Ти зможеш!» — циклічно проносилося в її голові, наче мантра, самонавіювання.
Їй було байдуже до його планів, до того, що він ховає в зімкнутій руці чи до секретів, які він так ретельно приховує стираючи сліди. Єдина мета, що пульсувала в скронях — вийти з цього кошмарного маріння.
Мабуть, цей її незворушний вираз обличчя, ця застигла маска «бетонної» рішучості і стала її щитом. Вона не відвела погляду, не збилася з кроку. Охоронець — якщо це був він — зреагував із запізненням. Він зробив незграбний крок назустріч, його рука сіпнулася вгору, майже торкнувшись її плеча. Здавалося, він хотів схопити її, зупинити чи хоча б зачепити, але його рухи були розгубленими, позбавленими координації. Він так і не визначився до кінця, хто він зараз: вбивця, що прибирає за собою, чи просто наляканий свідок.
Цієї секунди вагання вистачило. Алісія прослизнула повз нього, наче протяг, і як тільки прохолодне нічне повітря вулиці вдарило їй в обличчя, постать чоловіка за спиною ніби перестала існувати. Його силует розчинився в тиші пустого залу. Він більше не намагався її наздогнати. Він залишився там, у напівтемряві, наодинці зі своєю білою ганчіркою та багряними слідами.
Щойно висковзнувши на двір, Алісія відчула, як її легені жадібно, до болю, втягнули величезну дозу свіжого, настояного дощем повітря. Цей вдих був як рятівний кисень для водолаза, у якого закінчився запас у балонах: він миттєво розправив груди, витісняючи звідти затхлий пил закинутого крила, і нарешті отрезвив затьмарений панікою розум.
Те, що дівчина пережила лише кілька хвилин тому, тепер здавалося їй важким дурманом або ж химерною галюцинацією, породженою втомою та напівтемрявою. Адже тут, за порогом торгового центру, світ залишався незмінним, затишним і зрозумілим. Люди, як і завжди, кудись поспішали, їхні кроки глухо відбивалися від вогкого асфальту. Зі слизьких гілок дерев все ще ліниво скапували останні краплі — залишки нещодавньої зливи, що розбивалися об землю беззвучно та майже непомітно.
