Раді Вас бачити!

Щойно приїхавши додому, Алісія заходилася збирати речі. Здавалося, у її голові є чіткий список того, що потрібно брати. Такі дії не робляться хаотично — це чіткий план, що визріває роками. Хоча в таких здібних людей це може зайняти й урази менше часу. А Алісія якраз мала талант до планування. В її голові схеми складалися якнайвдаліше. Всі дрібнички прораховувалися з ювелірною точністю.

​За вікном почало сіріти, і маленький, ледь помітний дощик почав вкотре нагадувати той вечір трирічної давності. Ще кілька нюансів — і можна вирушати звідси. Перед цим потрібно зробити лише одне — маленьку дрібничку, яку Алісія мала зробити вже давно.

​Взявши рідину для розпалювання та сірники, вона вийшла на задній двір. Мряка вже перейшла в хороший дощ, але це аж ніяк не заважало дівчині. Навпаки, вона вважала це досить символічним збігом. Саме цей дощ має змити те, що останні три роки постійно мучило її.

​Розкривши чорний запилений пакет, Алісія вкинула в бак для сміття дощовик. Яскраво-жовта ґума спалахнула, як шматок паперу.

​Так, це був він.

​Нічне повітря було вогким, але вогонь у старому залізному баку створював ілюзію тепла. Жаринки з тріскотом розліталися довкола і майже миттєво гасли від крапель дощу. Аліс стояла надто близько до полум’я — так, що шкіру обличчя почало неприємно стягувати, але вона не відступала. Відчуття палаючих щік тільки додавало драматизму та настрою цьому процесу. Жовтий дощовик, згорнутий у тугий вузол, поволі переплавлявся на чорну безформну масу, що випускала в небо цівку чорного диму.

​Вона витягла з кишені два бейджики. Дешевий пластик, металеві затискачі — такі дрібні речі, а в них було затиснуто найгірший рік її життя.

Алісія провела великим пальцем по одному з них. «Елен Рід». Це ім’я вона чула щоранку на обході. Під цим ім’ям вона ковтала пігулки, від яких язик ставав ватним. Батько власноруч вигадав його, викресливши «Алісію» з усіх медичних карток, щоб жодна тінь не впала на сімейне дерево. Він завжди казав, що це для її ж безпеки, але вона знала правду: він просто хотів, щоб Алісія зникла, а замість неї з’явилася зручна, тиха і — головне — анонімна пацієнтка.

​Було трохи незвично та ніяково відгукуватися на іншу особу, але дівчина швидко прийняла «правила гри». Адже чим менше ти опираєшся, тим швидше до тебе втрачається пильність. Прикидатися хорошою та слухняною означало збільшити шанси на швидке «звільнення» від терапії, яку Алісія ненавиділа. Вона вважала даром, а не хворобою відсутність емпатії. Її лицемірство інколи було настільки вдалим, що навіть батьки не могли уявити весь масштаб фальшивості рідної доньки.

Поруч у долоні лежав бейдж «Трейсі Гейтс». На ньому зберігся слід від пальця — можливо, останній дотик дівчини, яка стала для неї і тінню, і дзеркалом.

— ​Більше ніяких згадок, — прошепотіла Алісія, і її голос розчинився в тріскоті вогню.

​Вона кинула пластик прямо в серце полум’я. Іменні бейджі не хотіли здаватися одразу: вони спочатку вигнулися, наче в агонії, а потім літери почали плавитися. Чорнило стікало вниз брудною сльозою, поки не зникло зовсім. Разом із ним зникала й остання можливість для поліції пов’язати втікачку з психіатричної лікарні з непомітною дівчиною, яка завтра вранці спокійно питиме каву десь на іншому краю світу.

​Вона була вільною. Не просто від стін клініки, а від самого факту існування тієї іншої дівчини. Тепер вона була єдиним автором своєї історії.

Алісія підняла з землі довгу гілку і поштрикала вугілля в глибині бака, переконуючись, що навіть найдрібніший шматочок затискача запікся в попелі.

Важкі великі краплі, що ще хвилину тому дражнили шкіру, злилися у гарний дощ. Але Алісії було байдуже. Вона стояла посеред подвір’я, та споглядала як розчиняється у вогні те, що останні кілька рокі було її найстрашнішим секретом.

Повітря навколо все більше отруювалося солодкуватим, задушливим смородом горілого пластику. Вогонь потроху згасав, більше переходячи в тління залишків. Запах гарі сприймався дівчиною як запах свободи. Зникненню останніх доказів її подвійного життя передував початок нового шляху. Яскраво-жовтий колір, який так довго мучив її в нічних жахах, нарешті було стерто з життя.

​Алісія дивилася на це полум’я, і в її погляді не було ні краплі жалю чи страху. Тільки крижаний спокій людини, яка нарешті прибирає за собою.

— Ось бачиш, це не так і складно, – прошепотіла вона, звертаючись до того, хто існував лише в її пам’яті. Стовп чорного диму піднімався вгору, розчиняючись у сірому небі. — Якби ти не ліз не в свої справи, то все було б зовсім інакше...

Алісію охопило легке розчарування — те саме холодне, сухе почуття, яке зазвичай передує великому прибиранню. Для Алекса ж воно стало фатальним.

Ще тоді, під час їхньої останньої телефонної розмови, вона відчула, як у його голосі з’явилася та сама небезпечна вібрація. Він щось знав. Його нервовий тон, ці нескінченні паузи між словами... Алекс ніколи не вмів брехати так витончено, як вона. Можливо, їхня дружба мала вичерпати себе набагато раніше — і тоді він залишився б живим, знімаючи свої безнадійні короткометражки десь на околиці міста. Можна було поставити крапку ще до закінчення школи, щоб не тягти в доросле життя наївні мрії шкільного друга. Але ж ні — йому дуже хотілося «все обговорити».

​Дівчину завжди до нудоти дратувала ця його риса — намагатися врятувати те, що давно згнило. Він був слабкодухим у своїй доброті, нав’язливим у бажанні повернутися до тих наївних стосунків, які вони мали до її лікування. Для Алісії ж було простіше спалити мости, ніж латати на них дірки. Вони давно виросли в різні боки: він залишився мрійником без копійки в кишені, а вона зрозуміла головне правило цього світу. Потрібні люди. Потрібний час. Потрібна жертва.

Цю теорію дуже добре підтвердила її втеча з психіатричної клініки. Це було місце, де час застрягав у стерильній, сліпучо-білій тиші, а стіни щодня тиснули на скроні, висмоктуючи останні залишки індивідуальності. Сама вона навряд чи вирвалася б з того білого пекла. Але з правильним підходом навіть така пастка була їй під силу. Лише чергова задача на виживання, яка вимагала правильного інструменту.

​Таким інструментом стала Трейсі. Дівчина, чий бейдж Алісія кинула в бак. З золотавими дрібненькими кучерями, що вічно пружинили при кожному русі, та посмішкою, яка, здавалося, осяювала весь квартал, її не можна було не помітити серед сірих облич пацієнтів. Трейсі була живою іскрою в місці, де панувала тиша.

Спочатку Аліс навіть не могла зрозуміти, чому така життєрадісна та оптимістична людина, взагалі потрапила до психлікарні. На перший погляд, вона здавалася цілком адекватною, ба навіть надто здоровою для цього місця. Здавалося, Трейсі й не лікується зовсім, а просто прийшла в гості до когось із пацієнтів та, розважившись, вирішила зостатися тут ще на трохи — суто заради компанії. В її очах не було того скляного блиску, а в рухах — тієї важкої загальмованості, що таврувала решту мешканців коридорів.

Алісія надто захопилася цією вірою в її нормальність. Це був один із небагатьох випадків, коли дівчина хибно прорахувала людину. Зазвичай вона майже миттєво бачила, хто перед нею. Цього разу ж пощастило менше. Можливо, Аліс просто втомилася і хотіла видати бажане за дійсне — знайти хоч якісь лазівки, щоб вирватися з психлікарні. Сліпо вірячи у відсутність загрози, Алісія навіть розкрила себе, назвавши своє справжнє ім’я.

Але дуже швидко вона поплатилася за таку свою наївність. Вкотре підтвердивши для себе думку: або використовуєш ти, або тебе. Дівчина виявила, наскільки оманливою може бути подібна поведінка. Те, що вона прийняла за легкість характеру, виявилося чимось значно небезпечнішим — фанатичною, майже хворобливою прив’язаністю, яка не знала кордонів. Трейсі не просто була «світлою», вона була сліпучою, і це світло почало випалювати особистий простір Алісії, перетворюючи рятівницю на тягар.

Проте саме Трейсі забезпечила можливість дістатися волі. Допоміг її колишній однокласник, який працював у цьому закладі й знав специфіку його роботи зсередини. Домовившись про достойний гонорар, хлопець підготував усе заздалегідь: забезпечив порожній коридор і розрахував правильний час, коли зміна охорони йде на обхід.

​Тієї хвилини все здавалося надто тихим — лише глухі кроки по лінолеуму та гудіння аварійних ламп на стелі. Вони прослизнули повз кабінет чергового, на секунду завмерши в тіні дверей, поки за стіною пролунав дзенькіт ключа. Усе вирішували секунди. Нарешті важкі залізні двері безшумно подалися вперед, випустивши їх назовні. Трейсі впевнено провела Алісію крізь службовий вихід, і вони одразу розчинилися у вогкій, пронизливій нічній прохолоді, залишаючи липкий жах клініки за спиною.

Після втечі дівчата на деякий час залягли на дно. Вони ховалися в тісному орендованому помешканні, де кожен шурхіт за дверима змушував серце завмирати. Алісія розуміла, що її навряд чи хтось активно шукатиме: батьків вона нещодавно втратила в автокатастрофі, а Алекс навіть не знав про її перебування в клініці. Проте могли шукати Трейсі, а вона, на жаль, знала занадто багато. Навіть уявляти Алісії було боляче, що могла вибовкати ця кучерявка. Якби хтось довідався, що Алісія була в психлікарні, а тим більше втекла звідти, то репутація її сім’ї вмить зазнала б краху. А вона сама не отримала б ні копійки спадку після такого скандалу. Заздрівників та недругів у її батьків вистачало — варто було їм лише свиснути в необхідному напрямку, і вони б перетворили подальше життя Аліс на злидні.

Алісія планувала максимально делікатно та дружньо розійтися з Трейсі. Це б дало їй максимум вигоди одразу з двох сторін: з однієї — завжди тримати поблизу людину, яка знає її темні таємниці; з іншої — мати під рукою зв’язки в психлікарні, що могло виявитися доволі корисно. Але недооцінювати свою співмешканку, здається, уже ввійшло в звичку для Аліс. Трейсі постійно схиляла її до втечі за кордон, фантазувала про спільне майбутнє й категорично відкидала будь-які думки про розставання чи повернення до колишнього життя.

​Одержимість Трейсі почала проявлятися ще з того вечора в їхньому сховищі, коли Алісія, зціпивши зуби, намагалася завершити ту саму кляту розмову з Алексом.

— Яка тобі в біса різниця, в якому корпусі я навчаюся? — рявкнула в трубку Аліс. — Ти все одно не зможеш оплатити поїздку до мене, Алексе. А хоч би й зміг, у чому я сумніваюся, то ти ж без мене навіть паспорта свого забудеш. Все, я не збираюся витрачати на це час, мені потрібно готуватися до занять.

​Очі Аліс блищали, як у пораненого звіра, від злості й недоречності питань від старого друга. В голові роїлося забагато різних думок і катастрофічно бракувало часу на вирішення проблем. Лише дивом дівчина стримала себе, щоб не розбити смартфон. Вона терпіти не могла, коли її ставлять у незручні становища, а тим більше на очах в інших людей. Лиш такі ситуації могли похитнути її холодний, розрахунковий мозок. Трейсі не просто була поруч — вона буквально всотувала кожне слово, застигнувши в дверях із двома горнятками чаю. Її очі лихоманково горіли від ревнощів: вона не могла змиритися, що хтось інший здатен викликати в Алісії таку лють. Для неї це теж було проявом пристрасті, до якої її не допустили.

Тієї ж ночі, коли Алісія нарешті заснула важким сном, Трейсі зробила свій вибір. Вона потайки витягла смартфон з-під подушки подруги й майже безшумно вислизнула в іншу кімнату, щоб ненароком не збудити Аліс. Її пальці впевнено пройшлися по журналу викликів, зупинившись на імені «Алекс». На обличчі з’явилася гримаса відрази, коли вона помітила смайлик біля його імені. Трейсі не просто переписала номер у свій затертий блокнот — вона прочитала їхні останні смс, ковтаючи кожне слово, наче отруту. Дівчину розривало на частини від розуміння, що з Алексом Алісія буває зовсім іншою — м’якшою та більш відкритою. А ще більше її дратувало те, що до самої Трейсі вона так не ставиться — навіть для виду.

Саме тоді вона вирішила «допомогти». В її хворобливій уяві це виглядало як рятувальна операція: вона напише цьому хлопцю, пояснить, що Алісія зараз «не в собі» через лікування, і попросить його не турбувати її. Вона хотіла стати єдиним каналом зв’язку Алісії зі світом. Трейсі надіялася, що хлопець взагалі перестане з нею спілкуватися коли дізнається, скільки брехні в їхніх стосунках.

Алісії ж не терпілося повернутися додому, до звичних речей і свого справжнього життя, яке вона так поспішно залишила. Відвідати могилу батьків, вирішити питання зі спадщиною — бо ж навіть на похорон її з лікарні не випускали. Саме це і спонукало її до втечі. Хоч як сильно вона ображалася на батьків за лікування, але смерті їм не бажала. У глибині душі Аліс залишалася тією татковою принцесою, навіть після всього, що він зробив. Дівчина мріяла залишити позаду все, що було, і почати з чистого аркуша свою музичну справу вдома. А Трейсі, яка по вуха закохалася і бачила в цій втечі початок їхньої спільної романтичної історії, наполягала не висовуватися. Вона готова була роками сидіти в чотирьох стінах, аби тільки Алісія була поруч.

Одного дня дівчата сильно посварилися через це. Кімната стала занадто тісною для двох протилежних бажань, і здавалося, їхнім дивним стосункам прийшов кінець. Трейсі плакала, доводячи свою правоту, але Алісія навіть відчула полегшення. Вона нарешті видихнула, бо ж тепер не потрібно було вдавати вдячність та терпіти цей обтяжливий баласт, який так її обмежував своєю надмірною опікою й страхами. Здавалося, сварка нарешті витіснила той страх перед викриттям правди. Аліс навіть зраділа, що з дрібниці все переросло в розпечений скандал, який вивільнив полум’я агресії на волю. Хтозна, скільки ще довелося б вигадувати способів, як спекатися Трейсі. Вже краще мати свободу з туманним майбутнім, аніж жити під одним дахом із цією ненормальною. Зібравши речі, вона грюкнула дверима прямісінько перед носом у Трейсі.

Що ж до її супутниці, то тут усе було зовсім інакше. Дівчина, яка жила емоціями, хотіла якнайшвидше помиритися. Трейсі була одержима ідеєю спільного майбутнього й хворобливо сприймала будь-які відхилення від свого плану. Вона щиро вважала, що це просто маленька сварка, як і в усіх закоханих парах, — лише випадковий спалах, який скоро згасне. Навіть відсутність реальних романтичних натяків чи взаємності з боку Алісії не зупиняла її. Навпаки, Трейсі вбачала в цьому випробування істинності почуттів — мовляв, просто потрібно трохи підштовхнути Аліс. Проте її настирливість у нескінченних дзвінках та відчайдушному бажанні повернути спілкування почала викликати в Алісії лише глухе роздратування. Кожен новий сигнал телефону сприймався як вторгнення в особистий простір, який вона так старанно відвойовувала.

А коли Трейсі дізналася, що Алісія все ж таки повертається до свого рідного міста, то, не вагаючись, купила і собі квиток. Наївно вважаючи цю подію ідеальною можливістю для зародження стосунків: адже у фільмах завжди так було — після епічної сварки йде не менш епічне возз’єднання на межі розриву. Вона не могла допустити думки, що на пероні їхні шляхи розійдуться назавжди, і готова була їхати за своєю «коханою» хоч на край світу, аби тільки не втратити її остаточно. У своїх переконаннях Трейсі була непохитною — ніхто і ніщо не стане на заваді її щастю.

​Всіма правдами й неправдами, через сотні повідомлень та благань, їй таки вдалося вмовити Алісію на останню зустріч. В очах Трейсі це мало стати приємним сюрпризом, яскравим жестом, яким вона мала намір раз і назавжди довести силу своєї любові та відданості. Але для Алісії, чий розум уже працював над новими схемами виживання, це романтичне поривання давно перетворилося на виснажливе переслідування. Вона згодилася побачитися лише з однією метою — холоднокровно і чітко дати зрозуміти, що це кінець. Їй потрібно було закрити ці двері, навіть якщо для цього довелося б штовхнути Трейсі у прірву розчарування.