Раді Вас бачити!

Наступного ранку природа змінила гнів на милість: над містом нарешті розійшлися хмари, і осіннє сонце залило вулиці яскравим, холодним світлом. Тепло було радше номінальним, бо повітря залишалося прозорим і кусючим. Не зважаючи на це, відсутність дощу вже стала маленьким святом для учнів та викладачів. Школа гула жвавіше, ніж зазвичай, наповнена шелестом сухого листя на підлозі коридорів та передчуттям ясного дня.

​Проте гарний настрій Алісії випарувався, щойно вона розблокувала телефон.

​«Аліс, вибач, я сьогодні не вийду. Підхопила знов застуду, розбита вщент. Підміниш мене на парі уроків? Буду винна каву. Обіймаю», — висвітилося коротке повідомлення від Маріси.

​Алісія кілька хвилин дивилася на екран, відчуваючи дивну надуманість і театральність від цього повідомлення. Було це збігом, чи вчорашній випадок у машині справді став причиною цієї раптової «хвороби»? Хворіти для Маріси взагалі не було рідкістю. Та й учорашній нежить під час тієї неприємної ситуації мав би тільки підтвердити її стан. Але все одно це здавалося надто підозрілим. Можливо, Марісі просто потрібен був час, щоб вигадати краще пояснення тому шраму, або ж вона не мала сил витримати погляд подруги після свого дивного зриву.

​Дівчина відчувала нестримне бажання зателефонувати й почути її голос — перевірити, чи він справді захрип від застуди, чи подруга все ж таки збрехала. Але в останню мить передумала. Занадто прямі запитання могли лише налякати Марісу ще більше. До того ж, а що як застуда справжня, і Алісія просто виставить себе неемпатичною ідіоткою?

«Звісно, не хвилюйся. Відпочивай і одужуй, на мене можна розраховувати», — відповіла вона похапцем, намагаючись надати словам якомога буденнішого вигляду. Насипала купу смайликів підтримки і одразу ж заблокувала екран, аби не піддатися спокусі переписати повідомлення.

Темне скло телефону згасло, але всередині Алісії вже розгорялася пожежа цікавості, яку неможливо було загасити жодною прохолодою осіннього ранку.

​Різкий дзвінок на урок остаточно перервав цей важкий монолог і нарешті змусив день початися.

Тиждень добігав кінця, і важке небо п’ятниці нарешті прорвалося грозовим дощем. Вода лила так нещадно, наче намагалася змити з міста весь пил і втому виснажливих буднів. Частина учнів похворіла, частина не прийшла через негоду, тож останні уроки довелося скасувати. Коли Маріса запропонувала відсвяткувати початок канікул у пабі за рогом, Алісія погодилася майже не вагаючись. Доти обидві вже відклали ситуацію з браслетом у далекий куток короткочасної пам’яті, повністю поглинуті шкільною метушнею.

Всередині закладу було гамірно й тепло. Пахло солодом, хмелем та мокрими парасолями. Дівчата замовили по келиху терпкого червоного вина, і під звуки старої джазової платівки світ навколо почав здаватися трохи м’якшим. Поки тривала розмова, непомітно пішла ще майже пляшка. Нарешті можна було видихнути й почуватися не суворими вчительками, а просто вільними дорослими жінками.

​Вони сміялися, обговорювали безглузді витівки учнів та плани на канікули. Маріса була на справжньому піднесенні — її жарти розліталися, наче іскри, і на якусь мить Алісія справді повірила, що життя нарешті повернулося у спокійне русло.

— Не хвилюйся про таксі, Джош заїде за нами, — весело кинула Маріса, допиваючи своє вино. — Моя стара «конячка» все ще в ремонті, тож він сьогодні наш персональний водій.

Коли під паб безшумно під’їхав важкий позашляховик, Алісія вже відчувала хмільну легкість у голові. Щоправда, трохи важкі ноги, здається, відмовлялися покидати заклад. Алкоголь притупив її пильність і приємно розслабив м’язи. Вони вибігли під дощ, сміючись та прикриваючи голови сумочками, і швидко пірнули в теплий, сухий затишок салону.

​Алісія плюхнулася на заднє сидіння, збираючись максимально зручно вмоститися і, можливо, навіть трохи подрімати дорогою додому. Щоб зняти втому й освіжитися, вона привідкрила вікно й скинула підбори з набряклих стоп.

​Проте щойно дівчина розвернулася вбік, потягнувшись за паском безпеки, її погляд випадково зачепився за куток за кріслом водія. Там, у напівтемряві салону, лежав відкритий пакунок.

З паперового пакета, ледь виглядав край прорезиненої тканини. Це був дощовик. Його колір — ядучо-жовтий, кислотний, такий самий відтінок. Він моментально розблокував всі спогади трирічної давнини, а тепер ще і різав очі в напівтемряві машини.

Хмільна легкість у голові змінилася глухим, пульсуючим дзвоном у скронях. Здавалося, ніби щойно її оглушило хвилею від здетонованої бомби. За частку секунди лице охопили «мурашки», і щоки загорілися полум’ям. Гаряча кров миттєво ринула до мочок вух, покинувши руки і ноги. Скроні стиснуло залізним обручем, а до долонь і кінчиків пальців приплив крижаний холод, залишивши липке відчуття заціпеніння.

​Серце в грудях зробило болючий, важкий поштовх і ніби геть затихло, збившись із ритму. Світло вуличних ліхтарів, що миготіло за вікном, раз у раз вихоплювало маслянистий блиск водовідштовхувального матеріалу. Ніби спалахом, у зіниці стріляли кадри з минулого. Алісія відчула, як до горла підступає нудота — не від вина, а від минулого жаху, який скував усе тіло. Вона навіть не змогла до кінця розпрямити пальці, які так і застрягли на холодній лямці паска безпеки.

​«Таких випадковостей не буває...» — пролунало в голові крижаним відлунням.

— Аліс, ти чого там застрягла? Закривай двері, холодно ж! — обернулася до неї Маріса.

​Алісія механічно зачинила дверцята, відчуваючи, як салон авто перетворюється на пастку її спогідів, з якої немає виходу.

​Алкоголь вивітрився миттєво, наче його змило крижаною водою. У голові, де ще хвилину тому панував теплий винний туман, тепер замиготіли сотні думок, кожна з яких була гострішою за уламки скла. Алісія відчувала, як серце калатає десь у горлі, заважаючи дихати. Решту дороги вона провела у роздумах, судомно крутячи каблучку навколо пальця — оберт за обертом, намагаючись вхопитися за цей звичний ритуал, щоб не видати себе.

​Салон машини здався їй занадто тісним. Кожен поворот керма, кожен погляд Джоша в дзеркало заднього виду тепер здавався частиною якогось незапланованого пазлу. Відчуття, що вона стоїть над прірвою, в яку от-от упаде. Ніби під її ногами крихкий кришталь, що вже тріскотів і кричав про початок кінця.

— Отже, до понеділка?! — голос Маріси, такий звичний і дзвінкий, розрізав тишу, коли позашляховик м’яко зупинився біля під’їзду Алісії.

— А... так, звісно, — поспіхом пробубніла дівчина, навіть не дивлячись на подругу. Її пальці ніяк не могли знайти ручку дверцят, наче тіло відмовлялося слухатися.

​Вона вискочила з машини так швидко, що холодне повітря боляче остудило її легені. Алісія навіть не озирнулася, не помахала рукою на прощання — вона просто прожогом помчала до вхідних дверей, чуючи лише шум власного пульсу у вухах.

​Кожен крок по мокрому асфальту відлунював у скронях. Яскраво-жовта пляма того дощовика стояла перед очима, наче засвіт від сонця. «Це не може бути випадковістю. Це доля», — пульсувало в голові.

Ця ніч пройшла для Алісії в дивному, наелектризованому пильнуванні. Вона не стулила очей, але це не було те звичне виснаження, коли думки плутаються від утоми. Навпаки — розум працював незвично чітко, вихоплюючи з тиші кожен звук дощу за вікном. Вона сиділа в кріслі, не вмикаючи світла, і її погляд був прикутий до вхідних дверей, наче вона чекала на гостя, який запізнюється вже на три роки.

​Поява того жовтого згортка в машині Джоша... це був відкат назад. В ту саму мить, той самий вечір, ті самі відчуття.

​Ще задовго до того, як сіре ранкове світло торкнулося стін кімнати, Алісія вже стояла перед дзеркалом. Вона звично нанесла макіяж, ретельно розтушовуючи тіні, щоб надати обличчю м’якого, трохи втомленого виразу, який так любили її учні та колеги. Але цього дня дівчина не йшла на роботу, в неї була інша зустріч.

​Сессія із психологинею Майлз була запланована давно, але сьогодні вона набувала особливого значення. Протягом останніх років ці сеанси були для Алісії чимось на кшталт сповіді, де вона могла бути «тією самою дівчиною з підземки».

​Викликавши таксі, вона вийшла на вулицю. Ранкове повітря було колючим. Сідаючи в машину, Алісія востаннє перевірила, чи щільно сидить каблучка на пальці. Без неї життя б розсипалося на друзки, як і самоконтроль дівчини.

Кабінет лікарки Майлз завжди зустрів м’яким світлом ламп та ледь відчутним ароматом лаванди, який мав би заспокоювати. Але сьогодні Алісія відчувала кожен звук у цій кімнаті занадто гостро: цокання настінного годинника, шурхіт блокнота, навіть власне дихання.

— Розумієте, Еміліє... я не могла переплутати. Він точно такий самий, як і той, що був на нападниці того вечора, — голос Алісії звучав тихо, майже пошепки.

Вона звично затиснула каблучку великим пальцем і мізинцем, прокручуючи її за годинниковою стрілкою. Це був жест, який Емілія вивчила напам’ять за ці три роки й записала у свою карту як «захисний механізм».

Крізь круглу оправу своїх окулярів на Алісію пильно дивилася Емілія Майлз. Доглянута, зосереджена, із бездоганною укладкою. Сьогодні вона була однією з найбільш затребуваних спеціалісток у місті, а запис до неї розтягнувся на місяці вперед. Важко було повірити, що ще три роки тому про неї майже ніхто не чув. Її кар’єра злетіла стрімко саме після того, як вона взялася за реабілітацію «тієї самої дівчини з переходу». Алісія була її головним професійним викликом, її успіхом... і, можливо, її найбільшою ілюзією.

​Початок кар’єри — і одразу ж така гучна справа. Лікування дівчини з досить відомої, але такої трагічної сім’ї принесло стрімкий розвиток і десятки нових клієнтів. Та й самій Емілії було цікаво розібратися, чому на долю такої молодої панянки випало стільки нещастя. Закрадалися думки, що саме той, хто переслідував її пацієнтку в жовтому плащі, може бути причетний і до смерті її батьків. Її думки вже злегка заполонила легка засліпленість від відчуття, що вона от-от розкриє найгучнішу справу останніх років. А можливо, й не одну. Приємне піднесення та професійна гордість за власний аналітичний розум непомітно підштовхували її до висновків, які й так напрошувалися самі собою.

Емілія злегка нахилилася вперед, і світло відбилося від її лінз, на мить сховавши очі.

— ​Алісіє, ти ж знаєш, як працює пам’ять при ПТСР, — м’яко почала лікарка, ретельно підбираючи кожне слово. — Мозок може підкидати нам знайомі образи в моменти сильної напруги. Це називається проєкцією. Ти впевнена, що це не був просто схожий колір? А можливо, це взагалі був не плащ?

​Алісія на мить завмерла. Вона дивилася на Емілію, і в глибині її горіхових очей промайнуло щось, що на секунду здалося холодним розрахунком, перш ніж знову розчинитися в звичній меланхолії.

— ​Я... я майже впевнена, — повторила вона, і кутики її губ ледь помітно здригнулися. — Я відчула це шкірою. Той самий жовтий. Той самий страх. Тільки тепер він сидів зі мною в одній машині.

​Емілія Майлз подалася вперед, і світло від настільної лампи висвітлило її занадто зосереджене обличчя. Вона була схожа на мисливця, який нарешті відчув запах здобичі.

Лікарка була втіленням тієї прохолодної, витонченої стабільності, яка так пасувала цьому кабінету. Вона сиділа навпроти, закинувши ногу на ногу, і в її позі не було жодної напруги — лише бездоганна професійна зосередженість. Її шовкова блуза кольору слонової кістки ледь помітно мерехтіла під світлом ламп, а на тонкому зап’ясті поблискував витончений годинник. Вона була молодою, але в її погляді відчувалася та залізна аналітична глибина, яка зазвичай приходить з роками.

​Її вугільно-чорне волосся було зібране у бездоганний, гладкий пучок — жодне пасмо не посміло вибитися, навіть коли вона дещо емоційно реагувала на слова пацієнтки. Але головним у її зовнішності були окуляри. Кругла, тонка рогова оправа робила її обличчя м’якшим, але за склом ховався погляд, сповнений педантичності, який не випускав жодної деталі. Тонкі пальці з бездоганним натуральним манікюром впевнено тримали авторучку, готову зафіксувати кожну зміну в голосі чи поведінці співрозмовника.

— Алісіє, я бачу, ви знову крутите перстень, — голос лікарки став нижчим, майже гіпнотичним. — Саме цей жовтий дощовик, який ви побачили у вашої колеги... він так сильно вас тривожить?

Дівчина на мить завмерла, і металеве поклацування каблучки урвалося. Її плечі дрібно здригнулися, наче від раптового крижаного протягу, але погляд лишався абсолютно нерухомим. Злегка скляні, розфокусовані очі навіть не кліпали. Вони переглядали важкі, сповільнені кадри з власного минулого, які хтось прокручував просто в голові.

— Я просто боюся, Еміліє, — нарешті кліпнувши, перервала тишу Алісія. — Всередині все наче вибухнуло. Всі ті спогади... вони накрили мене лавиною, від якої немає порятунку. А що, як це дійсно вона? Що мені тоді робити? І її поведінка в машині, коли я намагалася застібнути той браслет... це було так дивно. Вона відсахнулася, наче я побачила те, що не мала б.

Емілія зробила швидку помітку у своєму дорогому шкіряному блокноті.

— Ви маєте звернутися в поліцію, Алісіє. Негайно. Нарешті за три довгих роки у нас з’явилася хоча б якась реальна зачіпка. Вони повинні перевірити Марісу, її минуле, її алібі на той вечір.

— Але... а що, як я помиляюся? — Алісія підняла на неї погляд, повний вологого розпачу. Натягуючи рукави все нижче на кисті рук, наче ховаючи їх від холоду, вона продовжила: — Вона ж була такою доброю до мене весь цей час. Вона завжди поруч, вона постійно піклується, щоб я не пропускала наші з вами візити, щоб я не замикалася в собі...

Психологиня зняла окуляри й почала повільно протирати лінзи білою серветкою. Видих її був надто гучним і промовистим у тиші великого кабінету. Це був знак, що розмова переходить на інший етап, де все має бути очевидним.

— Вам не здається це дивним, Алісіє? — запитала вона, не піднімаючи очей. — Те, що Маріса з’явилася у вашому житті буквально одразу після тих трагічних подій? Те, що вона так наполегливо, майже агресивно допомагає? Найкращий спосіб контролювати жертву — це стати її єдиним другом. Бути настільки близько, щоб знати кожен твій крок. І кожне слово, яке ти кажеш мені тут, у цьому кабінеті.

​Поклавши серветку до футляра, вона глянула максимально прискіпливо прямо в очі дівчини.

Це питання, наче гостра голка, вже давно не давало Алісії спокою. Справді, якщо замислитися, поведінка Маріси інколи більше нагадувала виснажливий догляд за тяжкохворою, аніж звичайну дівочу дружбу. Опікаючи її, вона часто жертвувала власним життям, вечорами, планами. Дивно, що дівчина взагалі змогла налагодити своє особисте життя з такою зайнятістю. Подруга була поруч у найгірші хвилини, і саме вона, з тією своєю м’якою наполегливістю, вмовила Алісію вийти на роботу в музичну школу. «Тобі треба бути серед людей, люба», — казала вона тоді. І Алісія вірила. До вчорашнього вечора.

— Мабуть... ви маєте рацію, Еміліє, — Алісія опустила голову, відчуваючи, як очі знову наповнюються гарячими сльозами. Її голос був ледь чутним шурхотом. — Я просто не знаю... цей страх, він наче паралізує мене. Я боюся навіть дихати поряд із нею тепер. А що, як я помиляюся? А що, як це просто збіг і я зруйную життя єдиній людині, яка була до мене доброю? А якщо... якщо вона дізнається?

Вона судомно вчепилася в підлокітники крісла, і її пальці помітно зблідли. Погляд погруз у важкій дубовій підлозі. У кабінеті панувала така тиша, що було чути, як за вікном вдаряються об скло перші важкі краплі дощу.

​Емілія повільно під звелася зі свого місця. Її кроки по м’якому килиму були абсолютно безшумними, незважаючи на підбори. Вона обійшла масивний стіл, порушуючи звичну дистанцію між лікарем і пацієнтом. І рішуче перебила стурбовані роздуми Алісії, підійшовши ближче. Її голос звучав твердо, наче опора, якої Алісія так потребувала.

— Вам нема чого боятися, Алісіє. Гляньте на мене. Я сама звернуся до відділку. Як ваш лікуючий лікар, я маю підстави повідомити про нові деталі справи, щоб зберегти вашу повну анонімність. Поліція перевірить Марісу непомітно для неї самої. Її просто заберуть для надання свідчень, а ви... ви нарешті будете в безпеці. Під моїм захистом.

​Алісія заплющила очі, і одна сльоза все ж скотилася по її щоці. Вона безсило кивнула, наче з її плечей нарешті зняли нестерпний вантаж, який вона несла ці три роки. Повністю погоджуючись з пропозицією психологині, дівчина змирилася з можливими ризиками.

Після цих слів Емілії дівчина ледь не розридалася прямо в кабінеті. Полегшення було настільки гострим, що завдавало болю. Вона надто чітко уявляла, як усе може закінчитися, якщо цей хисткий план не спрацює, якщо Маріса виявиться хитрішою або швидшою. Трепет її серця в цю мить був гучнішим за механічне цокання метронома, що стояв на полиці в кабінеті, відмірюючи час її сеансу. Кожен удар пульсу віддавався в скронях: тікай, тікай, тікай.

​Дівчина розуміла: залишатися у власній квартирі тепер небезпечно. Вона не зможе дивитися Марісі в очі, не зможе вдавати, що нічого не сталося, коли та знову прийде з «дружньою» перевіркою. Їй потрібно було зникнути. Хоча б на кілька днів. Сховатися там, де її не знайдуть ні турбота подруги, ні тіні минулого.

​Вийшовши з кабінету Емілії Майлз у прохолодний вестибюль, Алісія навіть не зупинилася, щоб поправити заплаканий макіяж. Вона майже вибігла на вулицю, де дощ уже вщух і залишив після себе лише легенький розсіяний туман.