Спочатку:
На сторінку книги
Гори завжди зустрічали ранок першими.
Щойно над вершинами з'являлися перші золоті промені сонця, вони ковзали по кам'янистих схилах, торкалися старих дахів, виноградників і невеликих будинків, притиснутих один до одного вузькими вуличками.
Десь унизу вже прокидалося село.
З димарів піднімався тонкий дим, біля дворів чулося мекання кіз, а з маленької церкви на пагорбі долинав тихий дзвін.
Це було село, де всі знали одне одного.
Тут не було висотних будинків, дорогих ресторанів чи розкішних автомобілів. Люди жили просто, вирощували виноград, абрикоси, овочі, тримали невеликі господарства й берегли традиції, які передавалися з покоління в покоління.
Саме тут жила Ерміне.
Вона прокинулася ще до світанку.
Дівчина тихо вийшла з дому, щоб не розбудити батьків, накинула на плечі теплу кофту й попрямувала до саду.
Осінній ранок у горах був прохолодним.
Ерміне поправила довге темне волосся, яке вибилося з коси, і підняла очі до неба.
— Яка ж сьогодні краса...
Вона любила ці ранки.
Любила запах землі після нічної прохолоди, свіжий гірський вітер і тишу, яку порушували лише птахи.
Для когось таке життя могло здатися нудним.
Для Ерміне воно було домом.
Вона не мріяла про розкіш.
Не уявляла себе в дорогих сукнях на світських вечірках.
Їй хотілося зовсім простого: мати сім'ю, будинок, сад і людину, поруч із якою можна було б прокидатися щоранку.
Ерміне взяла кошик і почала збирати стиглі абрикоси, які залишилися на деревах.
— Ерміне!
Дівчина озирнулася.
Біля хвіртки стояла її мати.
— Ти знову встала раніше за всіх?
— А хіба це погано? — усміхнулася Ерміне.
— Погано буде, якщо ти зовсім не відпочиватимеш.
Мати підійшла ближче й поправила доньці кофту.
— Сьогодні до нас має зайти тітка Анаїт. Не забудь допомогти мені накрити стіл.
— Не забуду.
— І ще...
Жінка подивилася на доньку уважніше.
— Ти знову замислилася.
Ерміне засміялася.
— Просто дивилася на гори.
— Ти все життя на них дивишся.
— Бо вони красиві.
Мати похитала головою.
— Іноді мені здається, що ти ніколи не захочеш залишити це село.
Ерміне на мить замислилася.
— А навіщо мені кудись їхати?
Вона сказала це щиро.
Дівчина навіть не підозрювала, наскільки скоро її життя зміниться.
За кілька десятків кілометрів від села дорогою через гори рухався чорний позашляховик.
За кермом сидів Олександр.
Він їхав мовчки, час від часу поглядаючи на дорогу, що звивалася між скелями.
Після кількох місяців служби він нарешті повертався додому.
Але замість того, щоб одразу їхати до столиці, вирішив зробити невеликий об'їзд.
Йому хотілося побути наодинці.
Телефон раз у раз сповіщав про пропущені дзвінки.
Батько.
Секретар.
Знову батько.
Олександр вимкнув звук.
Він знав, що на нього чекають справи.
Компанія.
Зустрічі.
Документи.
Родина.
І нескінченні розмови про майбутнє.
Усі давно вирішили, яким має бути його життя.
Усі, крім нього самого.
Олександр був спадкоємцем величезної бізнес-імперії. Його батько Армен побудував компанію, яка давно вийшла далеко за межі Вірменії.
Олександр мав стати наступним керівником.
Але зараз йому хотілося лише одного — тиші.
Він відкрив вікно автомобіля.
У салон одразу увірвався прохолодний гірський вітер.
Олександр усміхнувся.
— Ось за цим я й скучив.
Та раптом попереду на дорогу вибігла дівчина.
Олександр різко натиснув на гальма.
Позашляховик зупинився за кілька метрів від неї.
Дівчина завмерла.
В одній руці вона тримала кошик, а другою притискала до грудей невелику сумку.
Олександр швидко вийшов із машини.
— Ви не постраждали?
Дівчина підняла на нього очі.
— Ні...
Вона була налякана, але не розгубилася.
— Вибачте. Я не побачила машину.
— Це я маю перепросити. Я їхав занадто швидко.
Олександр поглянув на її кошик.
Кілька абрикосів розсипалися просто на дорозі.
Він нахилився й почав їх збирати.
— Не потрібно, я сама.
— Я вже почав.
Дівчина здивовано подивилася на нього.
Чоловік у дорогому одязі, який щойно вийшов із величезного автомобіля, сидів просто на дорозі й збирав її абрикоси.
— Дякую.
— Будь ласка.
Олександр простягнув їй кошик.
Їхні пальці випадково торкнулися.
На мить обоє замовкли.
— Ви тут живете? — запитав він.
— Так. У селі за пагорбом.
— Давно?
Дівчина усміхнулася.
— Все життя.
— Тоді ви, мабуть, знаєте ці дороги краще за мене.
— Безперечно.
Олександр уперше за довгий час щиро засміявся.
— Тоді, можливо, ви врятуєте мене від того, щоб я заблукав.
— Ви вже заблукали?
— Можливо.
Дівчина подивилася на нього з легкою усмішкою.
— Тоді вам треба їхати прямо, а на роздоріжжі повернути ліворуч.
— А якщо я знову заблукаю?
— Тоді запитайте когось із місцевих.
— Наприклад, вас?
Ерміне трохи розгубилася.
— Можливо.
Олександр дивився їй услід, коли вона вже почала йти.
— Як вас звати?
Дівчина обернулася.
— Ерміне.
Він повторив її ім'я подумки.
Ерміне.
Йому сподобалося, як воно звучало.
— А вас?
— Олександр.
Вона кивнула.
— Приємно познайомитися, Олександре.
— Мені теж.
Ерміне пішла далі.
Олександр залишився біля автомобіля.
Він сам не розумів, чому досі дивиться їй услід.
Звичайна дівчина.
Проста сукня.
Кошик із фруктами.
Жодних прикрас, дорогого макіяжу чи бажання справити враження.
І все ж у її погляді було щось таке, чого він давно не зустрічав у людях.
Щирість.
Того ж вечора Олександр приїхав до невеликого готелю в сусідньому містечку.
Він поставив телефон на стіл.
Екран одразу засвітився.
Десятки повідомлень.
«Коли ти повернешся?»
«Батько чекає.»
«Завтра о дев'ятій зустріч.»
Олександр подивився на них і відклав телефон.
Чомусь думки знову повернулися до дівчини з дороги.
До її усмішки.
До голосу.
До імені.
Ерміне.
Він не знав, що ця випадкова зустріч стане початком історії, яка змінить усе його життя.
Не знав, що незабаром ця проста дівчина з гір стане його найбільшим коханням.
І не знав, що заради неї йому доведеться піти проти власної родини.
А Ерміне тієї ночі сиділа біля вікна свого маленького будинку й дивилася на зорі.
Вона теж думала про незнайомця.
Про його очі.
Про його усмішку.
І про дивне відчуття, яке з'явилося в її серці після їхньої зустрічі.
Вона ще не знала, що доля вже зробила свій перший крок.
Їхня історія тільки починалася.
