Раді Вас бачити!

Ранок у селі почався так само, як і всі попередні.

Сонце повільно піднімалося над горами, золотило верхівки дерев і кам'яні дахи будинків. У садах уже чулися голоси людей, десь гавкав собака, а з маленької церкви на пагорбі долинув передзвін.

Ерміне прокинулася рано.

Вона вийшла у двір, набрала води й почала поливати квіти.

Але сьогодні все було інакше.

Вона постійно ловила себе на тому, що усміхається.

Перед очима знову стояв Олександр.

«Я залишуся».

Він сказав це так просто.

Ніби залишитися поруч із нею було найприроднішим рішенням у світі.

Ерміне торкнулася пальцями пелюсток троянди.

Їй хотілося вірити, що це може бути початком чогось справжнього.

Але саме тоді вона почула голоси за воротами.

— Ерміне!

Вона підняла голову.

До двору зайшли дві жінки із сусідньої вулиці.

— Доброго ранку, — привіталася Ерміне.

— Доброго, дитино.

Жінки переглянулися.

Було видно, що вони прийшли не просто так.

— Щось сталося? — запитала Ерміне.

Одна з них зітхнула.

— Ми хотіли тебе запитати...

— Про що?

— Про того чоловіка.

Серце Ерміне одразу здригнулося.

— Про Олександра?

Жінки знову переглянулися.

— Так.

— А що з ним?

— Ти справді не знаєш, хто він?

Ерміне насупилася.

— Знаю. Він Олександр.

Жінка похитала головою.

— Не тільки.

Ерміне відчула незрозумілу тривогу.

— Що ви маєте на увазі?

— Його прізвище тобі нічого не говорить?

— Ні.

— А родина?

— Він майже нічого про неї не розповідав.

Жінка тихо сказала:

— Мабуть, він не хотів.

Ці слова прозвучали дивно.

— Не хотів чого?

— Щоб ти знала, наскільки він багатий.

Ерміне завмерла.

— Що?

— Ерміне, цей чоловік не звичайний мандрівник.

Інша жінка додала:

— Його родина володіє величезною компанією. Їх знають далеко за межами нашого краю.

Ерміне мовчала.

Вона не могла зрозуміти.

— Ви впевнені?

— Так.

— Звідки ви знаєте?

— Учора до села приїжджали люди з міста. Вони питали про нього.

Ерміне відчула, як холонуть руки.

— Хто?

— Люди з його служби безпеки.

Вона відступила на крок.

— Служби безпеки?..

— Так.

Жінка поклала руку їй на плече.

— Ми не хочемо тебе лякати. Просто ти повинна знати правду.

Але Ерміне вже майже не чула.

Величезна компанія.

Багатство.

Охорона.

Впливова родина.

Перед її очима почали з'являтися всі моменти останніх днів.

Його дорогий автомобіль.

Телефон, який постійно дзвонив.

Люди, які шукали його.

Те, як він говорив про свою роботу.

І те, як легко він міг дозволити собі залишити все й просто поїхати в гори.

Тепер усе ставало зрозумілим.

Після того як жінки пішли, Ерміне ще довго стояла посеред двору.

Вона не знала, що робити.

Їй хотілося одразу знайти Олександра.

Запитати, чому він приховав правду.

Але водночас їй було страшно його побачити.

Бо тепер він здавався зовсім іншим.

Не тим чоловіком, із яким вона сиділа біля церкви.

Не тим, хто сміявся разом із нею в саду.

Не тим, хто сказав, що залишиться.

Тепер перед нею поставав спадкоємець величезної бізнес-імперії.

Чоловік із зовсім іншого світу.

І вона не знала, чи має право навіть мріяти про нього.

До обіду Ерміне вирішила піти до старійшини села.

Старійшина Арташес знав історію майже кожної родини в окрузі.

Він жив у старому кам'яному будинку неподалік церкви й користувався великою повагою серед людей.

Коли Ерміне прийшла, він саме сидів у дворі.

— Заходь, дитино.

— Можна я вас дещо запитаю?

Старійшина уважно подивився на неї.

— Звичайно.

Ерміне сіла навпроти.

— Ви знаєте Олександра?

Арташес не здивувався.

— Знаю його родину.

— Наскільки добре?

Старійшина зітхнув.

— Достатньо, щоб розуміти, чому ти прийшла.

Ерміне опустила очі.

— Я тільки сьогодні дізналася, хто він.

— Ти не знала?

Вона похитала головою.

— Він не сказав.

Арташес кілька секунд мовчав.

— Можливо, хотів, щоб ти спочатку побачила його самого.

— А тепер я бачу тільки те, що він приховував.

— Не поспішай судити його.

Ерміне підняла очі.

— Я не суджу. Я просто... не розумію.

— Тоді я поясню.

Старійшина сперся руками на палицю.

— Батько Олександра — Армен. Його родина багато років розвивала бізнес. Вони мають великі підприємства, нерухомість, інвестиції. Це дуже заможні люди.

Ерміне слухала мовчки.

— Олександр — їхній спадкоємець.

Ці слова боляче вдарили.

— Спадкоємець...

— Так.

— І одного дня він успадкує все це?

— Якщо сам цього захоче. Але його батько розраховує саме на нього.

Ерміне стиснула руки.

— А я?

Старійшина подивився на неї.

— А ти — дівчина з нашого села.

У цих словах не було образи.

Лише факт.

Але Ерміне від цього стало ще болючіше.

— Ось саме.

Вона опустила голову.

— Я не зможу бути поруч із ним.

— Чому?

— Бо я не належу до його світу.

— А хто сказав, що любов питає про світ?

— Життя питає.

Арташес задумливо подивився на неї.

— Ти вже його покохала?

Ерміне завмерла.

Вона не відповіла.

І цієї мовчанки було достатньо.

Старійшина м'яко сказав:

— Тоді тобі буде важко втекти.

— Я не хочу втекти.

— Тоді що хочеш?

— Не зруйнувати його життя.

Коли Ерміне повернулася додому, Олександр уже чекав біля воріт.

Він усміхнувся, побачивши її.

— Де ти була?

— У старійшини.

— Все гаразд?

— Так.

Він одразу зрозумів, що щось не так.

— Ерміне...

— Мені потрібно дещо запитати.

— Питай.

Вона довго дивилася на нього.

— Чому ти не сказав мені, хто ти?

Його усмішка зникла.

— Хто я?

— Не прикидайся.

Олександр зрозумів.

Він тихо видихнув.

— Ти дізналася.

— Так.

— Я хотів сам тобі розповісти.

— Коли?

Він не відповів одразу.

— Коли зрозумів би, що ти бачиш у мені саме мене, а не моє прізвище.

— А тепер?

— Тепер я бачу, що ти боїшся.

Ерміне відвела погляд.

— Я не боюся.

— Боїшся.

— Так.

Вона нарешті подивилася на нього.

— Я боюся, що між нами надто велика різниця.

— Яка?

— У всьому.

Вона нервово усміхнулася.

— Подивись на мене, Олександре. Я дівчина з маленького села. Я виросла в простому будинку. Я знаю, як працювати в саду, доглядати за тваринами, пекти хліб. Але я не знаю, як жити у світі мільйонів.

— Тобі й не потрібно знати.

— А твоїй родині?

Олександр замовк.

Цього разу йому нічого було відповісти.

— Ти маєш рацію, — тихо сказала Ерміне.

— Щодо чого?

— У тебе є родина. Є компанія. Є майбутнє. Є люди, які очікують від тебе певних рішень.

— А ти думаєш, що я хочу прожити життя за їхнім планом?

— Я не знаю.

— А якщо не хочу?

Вона похитала головою.

— Ти зараз так говориш, бо ми тут. Серед цих гір.

— І що зміниться, коли я поїду?

— Все.

Олександр підійшов ближче.

— Для мене — ні.

Ерміне зробила крок назад.

— Не треба.

— Чого?

— Не говори зі мною так.

— Як?

— Так, ніби між нами все можливо.

Він подивився їй просто в очі.

— А хіба не можливо?

Ерміне відчула, як до очей підступають сльози.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

— Я боюся одного дня опинитися у твоєму величезному будинку й зрозуміти, що я там чужа.

Олександр мовчав.

— Я боюся, що твої батьки подивляться на мене й побачать тільки бідну сільську дівчину.

— Я не дозволю їм...

— Ти не можеш знати цього наперед!

Її голос здригнувся.

— Ти не можеш знати, як усе буде.

Олександр хотів обійняти її.

Але Ерміне не дозволила.

— Мені потрібно подумати.

— Ерміне...

— Будь ласка.

Він зупинився.

— Добре.

Вона розвернулася й пішла до будинку.

А Олександр залишився біля воріт.

Наступні два дні Ерміне почала уникати його.

Якщо раніше вона сама приходила до нього вранці, тепер знаходила причини залишитися вдома.

Якщо він пропонував прогулятися, вона казала, що має роботу.

Якщо приходив до її батьківського будинку, вона швидко поверталася в сад.

Олександр бачив це.

І не розумів, як кілька слів про його родину змогли звести між ними таку високу стіну.

Одного вечора він знайшов її біля виноградника.

— Ти тікаєш від мене.

Ерміне не обернулася.

— Я просто зайнята.

— Ні.

Вона продовжила працювати.

— Олександре...

— Подивися на мене.

Вона завмерла.

— Я не хочу втрачати тебе через те, що мій батько багатий.

— А я не хочу, щоб ти одного дня зненавидів мене через те, що я не така, як твої знайомі.

— Я ніколи...

— Ти не можеш цього обіцяти.

Він підійшов ближче.

— Тоді дозволь мені хоча б спробувати.

Ерміне заплющила очі.

Їй хотілося сказати «так».

Хотілося підійти до нього.

Хотілося знову повірити його словам.

Але страх був сильнішим.

— Нам потрібно тримати дистанцію.

Олександр ніби отримав удар.

— Ти цього хочеш?

Вона довго мовчала.

— Ні.

— Тоді чому?

Ерміне витерла сльозу.

— Бо я вже почала мріяти про тебе.

Він завмер.

— І саме тому я повинна зупинитися.

Вона подивилася на нього.

— Поки ще не пізно.

Олександр тихо сказав:

— Для мене вже пізно.

Ерміне відвела погляд.

— Не кажи так.

— Це правда.

Вона нічого не відповіла.

Між ними повисла тиша.

Та цього разу вона була зовсім не такою, як раніше.

Раніше тиша зближувала їх.

Тепер вона розділяла.

Тієї ночі Олександр сидів біля вікна й дивився на гори.

Він думав про Ерміне.

Про її страх.

Про те, що вона не бачила в ньому чоловіка, якого можна просто покохати.

Вона бачила спадкоємця.

Його родину.

Його гроші.

Його майбутнє.

І вперше Олександр зрозумів, наскільки сильно його багатство може заважати тому, чого він насправді хоче.

А в сусідньому будинку Ерміне лежала без сну.

Вона притискала до грудей ковдру й намагалася переконати себе, що правильно зробила.

Вона мала тримати дистанцію.

Так буде краще.

Так буде безпечніше.

Так вона не дозволить собі повірити в казку, яка все одно закінчиться боляче.

Але серце вперто повторювало зовсім інше.

Вона вже закохалася.

І тепер відстань не могла змусити її перестати любити.

Вона лише робила біль сильнішим.

А десь далеко, у великому місті, люди, які знали Олександра краще за всіх, ще навіть не здогадувалися, що спадкоємець їхньої величезної імперії вже зробив свій перший вибір.

І цей вибір зовсім не сподобався б його родині.