Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Ерміне прокинулася від незвичного шуму.
Десь далеко, за горами, долинали глухі звуки.
Вона підійшла до вікна й насторожено прислухалася.
Село ще тільки прокидалося. Біля будинків ходили люди, хтось поспішав до господарства, з церкви на пагорбі долинав ранковий дзвін.
Але в повітрі було щось тривожне.
Ерміне не могла пояснити, що саме.
Вона одягнулася й вийшла на подвір'я.
— Мамо, ти чула?
Мати саме несла відро з водою.
— Що?
— Ніби десь стріляли.
Жінка завмерла.
— Не вигадуй.
— Я справді чула.
Мати подивилася в бік гір.
— Мабуть, здалося.
Але через кілька хвилин по селу вже почали ходити чоловіки.
Люди говорили пошепки.
Хтось казав, що неподалік помітили озброєну групу.
Хтось чув, що на сусідній дорозі сталася сутичка.
А потім пролунав перший гучний вибух.
Ерміне здригнулася.
— Боже...
Мати схопила її за руку.
— До будинку. Негайно.
Тим часом Олександр навіть не встиг поснідати.
Його телефон задзвонив рано-вранці.
На екрані висвітився номер командира.
— Слухаю.
— Олександре, ти маєш негайно прибути до частини.
Він одразу відчув, що щось сталося.
— Що трапилося?
— Ситуація біля одного з гірських сіл загострилася. Є загроза нападу. Потрібна наша група.
Олександр підвівся.
— Зрозумів.
Він не став ставити зайвих питань.
За кілька хвилин уже був у формі.
Коли прибув до своїх товаришів, побачив напружені обличчя військових.
— Ситуація серйозна, — сказав командир. — Озброєні люди намагаються пройти до населеного пункту. Наше завдання — не допустити захоплення села та вивести цивільних із небезпечної зони.
Олександр слухав, але раптом почув назву.
Назву того самого села.
Його серце стислося.
— Ви сказали... Гюнешлі?
— Так.
Олександр на секунду заплющив очі.
Перед ним одразу постала Ерміне.
Її усмішка.
Її будинок.
Її голос.
«Приходьте завтра. Я покажу вам ще цікавіше місце».
Він стиснув щелепи.
— Там живуть цивільні.
— Саме тому ми й вирушаємо.
У селі почалася паніка.
Люди поспішали сховатися у будинках. Чоловіки допомагали жінкам і дітям спускатися до безпечнішої частини поселення.
Ерміне стояла біля дверей і не могла перестати думати про Олександра.
Він мав приїхати сьогодні.
Вона навіть встигла приготувати для нього невеликий кошик із домашньою випічкою.
А тепер не знала, де він.
— Ерміне!
Вона озирнулася.
До неї підбіг сусід.
— Ти повинна йти до укриття.
— А що відбувається?
— Небезпечно.
— А військові?
— Вони вже неподалік.
Ерміне раптом подумала про Олександра.
Він же військовий.
Можливо, він теж там.
— Ні...
Дівчина зблідла.
— Що?
— Нічого.
Вона схопила телефон і набрала його номер.
Довгі гудки.
Ніхто не відповів.
Ще раз.
Нічого.
— Олександре...
Вона притиснула телефон до грудей.
Гуркіт пострілів долинав із гір.
Олександр разом зі своїми товаришами рухався вперед.
Він намагався не думати про те, що десь там, за кількома кілометрами, знаходиться Ерміне.
Зараз перед ним було лише завдання.
Захистити людей.
Не допустити, щоб нападники дісталися села.
Група просувалася обережно.
Час від часу лунали постріли.
Олександр разом із товаришами зайняв позицію біля кам'яного схилу.
— Вони наближаються, — почувся голос поруч.
Олександр подивився вперед.
— Не дати їм пройти.
Почалася коротка, але напружена сутичка.
Кулі вдарялися об каміння.
Люди кричали один одному накази.
Олександр прикривав своїх товаришів і допомагав відтіснити нападників від дороги до села.
А потім почув різкий звук.
Він навіть не одразу зрозумів, що сталося.
Сильний біль пронизав плече.
Олександр похитнувся.
— Олександре!
Один із товаришів підхопив його.
— Ти поранений!
— Нічого страшного...
— У тебе кров!
Олександр притиснув руку до плеча.
Поранення було болючим, але він залишався при свідомості.
— Спочатку виведіть людей.
— А ти?
— Я сам.
— Не дурій!
— Виконуй наказ!
Його товариш побіг далі.
Олександр спробував підвестися.
Але ноги раптом стали важкими.
Він сперся рукою на камінь.
Перед очима на мить потемніло.
Ерміне не могла залишатися в будинку.
Вона знала, що це небезпечно.
Але думка про Олександра була сильнішою за страх.
Якщо він справді тут...
Якщо він поранений...
Дівчина вибігла з будинку.
— Ерміне! Куди ти?!
Вона не відповіла.
Дівчина бігла до околиці села.
Вона сама не знала, що шукала.
Можливо, просто хотіла переконатися, що він живий.
А потім побачила кількох військових.
Один із них щось говорив товаришеві.
— Там ще один наш!
Ерміне зупинилася.
— Де?
Військовий подивився на неї.
— Вам сюди не можна.
— Де він?
— Дівчино, поверніться в село.
— Я питаю, де поранений!
Чоловік показав у бік кам'янистого схилу.
Ерміне побігла.
І побачила його.
Олександр сидів біля великого каменя.
Його військова форма була забруднена, одна рука притискала поранене плече.
— Олександре!
Він підняв голову.
На його обличчі з'явилося здивування.
— Ерміне?
Вона опустилася поруч.
— Що ти тут робиш?!
— Я могла б запитати те саме.
— Тут небезпечно.
— Мені байдуже.
Вона побачила кров.
— Ти поранений.
— Нічого серйозного.
— Не кажи так!
Ерміне швидко зняла зі своєї шиї легку хустку.
— Треба зупинити кров.
— Ерміне...
— Мовчи.
Вона обережно притиснула тканину до його плеча.
Олександр дивився на неї.
Вона була налякана.
Її руки тремтіли.
Але вона не відходила.
— Ти повинна була залишатися в селі.
— А ти повинен був приїхати до мене сьогодні.
Він замовк.
— Я хотів.
— Я чекала.
Ці слова прозвучали тихо.
Але Олександр відчув їх сильніше, ніж біль у плечі.
— Я теж хотів тебе побачити.
Ерміне підняла очі.
Їхні погляди зустрілися.
Навколо все ще було неспокійно.
Лунали далекі звуки пострілів.
Але в цю мить вони ніби перестали їх чути.
— Ти мене налякав, — прошепотіла Ерміне.
— Пробач.
— Я думала, що...
Вона не договорила.
— Що?
— Що можу тебе втратити.
Олександр подивився на неї дуже уважно.
Потім обережно накрив її руку своєю.
— Ти мене не втратиш.
Ерміне відчула, як серце забилося сильніше.
Вона не знала, що сказати.
Олександр теж мовчав.
Він раптом зрозумів, що ця дівчина стала для нього набагато важливішою, ніж він хотів собі зізнатися.
Через деякий час до них дісталися військові.
— Олександре!
— Я тут.
— Треба евакуювати поранених.
— Добре.
Ерміне підвелася.
— Я піду з тобою.
— Ні.
— Чому?
— Бо це небезпечно.
— Я вже тут.
Він подивився на неї.
— Ти неймовірна.
— Це комплімент?
— Найщиріший.
Ерміне вперше за весь час усміхнулася.
Коли небезпека минула, село поступово почало повертатися до звичного життя.
Олександра доправили до невеликого медичного пункту.
Поранення виявилося не надто важким.
Ерміне залишалася поруч.
Вона сиділа біля його ліжка, тримаючи чашку води.
— Ти повинен відпочивати, — сказала вона.
— А ти?
— Я теж.
— Але не йдеш.
— Не хочу.
Олександр усміхнувся.
— Чому?
Ерміне опустила очі.
— Бо боюся залишити тебе самого.
Він простягнув руку.
Дівчина обережно взяла її.
Їхні пальці переплелися.
Жоден із них не сказав слова «кохання».
Ще було зарано.
Але вони обоє вже знали, що між ними народилося щось більше, ніж звичайна симпатія.
Щось, що почалося з випадкової зустрічі на гірській дорозі.
Щось, що стало сильнішим після страху втратити одне одного.
Олександр дивився на Ерміне й думав лише про одне.
Він приїхав у ці гори, щоб на кілька днів забути про своє життя.
А натомість знайшов людину, без якої вже не хотів уявляти майбутнє.
А Ерміне, сидячи поруч із ним, ще не знала, що чоловік, якого вона покохала, — не просто військовий.
Він був спадкоємцем величезного статку.
І зовсім скоро їхнім почуттям доведеться зустрітися з його родиною.
Але зараз вони просто сиділи поруч.
Він тримав її за руку.
Вона не відпускала його.
І цього було достатньо.
Бо іноді кохання починається не зі зізнання.
А зі страху втратити людину, яка ще вчора була для тебе незнайомою.
