Спочатку:
На сторінку книги
Після того дня Олександр уже не хотів їхати з села.
Його плече ще боліло, коли він рухав рукою, а лікар наполягав, що кілька днів йому необхідний спокій. Але для Олександра справжньою причиною залишитися було зовсім не поранення.
Ерміне.
Вона щодня приходила до нього.
І щоразу, коли він чув її кроки біля дверей невеликого будинку, де йому дозволили відпочити, на душі ставало легше.
— Ти знову нічого не їв, — дорікнула вона одного ранку, поставивши на стіл кошик із домашньою їжею.
— Я чекав на тебе.
Ерміне зніяковіло опустила очі.
— Не вигадуй.
— Я серйозно.
— Тоді ти дуже дивний.
— Можливо.
Вона усміхнулася.
І Олександр знову подумав, що заради цієї усмішки готовий залишатися тут стільки, скільки буде потрібно.
Вони почали проводити разом майже весь день.
Вранці Ерміне допомагала батькам по господарству, а потім приходила до Олександра. Іноді вони просто сиділи біля старої кам'яної огорожі та дивилися на гори.
Іноді гуляли вузькими стежками.
Одного разу Ерміне повела його до саду, де вже достигали абрикоси.
— Обережно, — сказала вона, коли Олександр спробував дістати плід із верхньої гілки. — Ти після поранення.
— У мене здорові ноги.
— А голова?
— З головою все гаразд.
— Не впевнена.
Олександр розсміявся.
Він давно так не сміявся.
Без охорони.
Без ділових зустрічей.
Без людей, які постійно чекали від нього правильних слів і правильних рішень.
Тут він міг бути просто Олександром.
І поруч із Ерміне йому це подобалося.
Через кілька днів він уже майже забув, що повинен був давно повернутися до свого звичного життя.
Телефон постійно нагадував про себе.
Десятки пропущених дзвінків.
Повідомлення від секретаря.
Листи від батька.
Але Олександр дедалі рідше дивився на екран.
Одного вечора Ерміне побачила, як він поклав телефон на лавку, навіть не прочитавши нового повідомлення.
— Ти не відповіси?
— Ні.
— Може, це важливо.
— Важливо.
— Тоді чому не відповідаєш?
Олександр подивився на неї.
— Бо зараз важливіше бути тут.
Ерміне завмерла.
— Тут?
— Поруч із тобою.
Вона відвела погляд.
Їй хотілося усміхнутися.
Але замість цього в грудях з'явилося дивне відчуття тривоги.
— Не кажи так.
— Чому?
— Тому що...
Вона не договорила.
Олександр уважно подивився на неї.
— Тому що?
Ерміне стиснула пальці.
— Тому що я можу повірити.
Він кілька секунд мовчав.
— А якщо я хочу, щоб ти повірила?
Вона похитала головою.
— Не можна.
— Чому?
— Ти не знаєш мене.
— Я знаю достатньо.
— Ні, Олександре. Ти знаєш мене тут. У моєму селі. Серед цих гір.
Вона озирнулася.
— А твоє життя зовсім інше.
Олександр нічого не відповів.
Вона ще не знала, наскільки інше.
Не знала про його родину.
Про величезну компанію.
Про гроші.
Про будинок, у якому одна лише вітальня була більшою за половину її сільського будинку.
Вона просто бачила в ньому чоловіка, який отримав поранення, якого вона боялася втратити.
А він бачив у ній жінку, про яку думав щоранку.
Наступного дня вони пішли до маленької церкви на пагорбі.
Сонце вже хилилося до заходу.
Навколо було тихо.
Вітер ворушив траву, а далеко внизу виднілися дахи будинків.
Ерміне сіла на кам'яну лавку.
Олександр опустився поруч.
— Красиво, — сказав він.
— Я тут виросла.
— І ніколи не хотіла поїхати?
Ерміне замислилася.
— Колись хотіла.
— А зараз?
— Зараз не знаю.
Вона усміхнулася.
— Мені подобається моє життя.
— Навіть таке просте?
— Особливо таке просте.
Вона подивилася на долину.
— Я хочу колись мати свій будинок. Невеликий. Щоб біля нього був сад. Щоб уранці пахло свіжим хлібом. Щоб діти бігали подвір'ям.
Олександр слухав її, не перебиваючи.
— І щоб чоловік повертався додому, — тихо додала вона.
— Щодня?
— Якщо зможе.
— А якщо не зможе?
Ерміне подивилася на нього.
— Тоді я чекатиму.
Від цих слів щось змінилося в його погляді.
Він раптом дуже чітко уявив те, про що вона говорила.
Їхній будинок.
Її усмішка вранці.
Дитячий сміх.
Її рука в його руці.
І вперше в житті майбутнє, яке раніше здавалося йому лише набором обов'язків, стало чимось теплим.
Чимось справжнім.
— Ти про що думаєш? — запитала Ерміне.
— Про тебе.
Вона засміялася.
— Це небезпечно.
— Чому?
— Бо ти можеш звикнути.
Олександр подивився їй просто в очі.
— Я вже звик.
Її усмішка зникла.
— Олександре...
Він хотів сказати їй правду.
Що кожного ранку шукає її погляд.
Що хоче чути її голос.
Що починає ревнувати навіть до думки про чоловіка, який колись може з'явитися в її житті.
Що його серце вперше за багато років поводиться не так, як наказує розум.
Але замість цього він лише сказав:
— Мені добре з тобою.
Ерміне опустила очі.
— Мені теж.
Цих двох слів було достатньо.
Того вечора Олександр довго не міг заснути.
Він лежав у темній кімнаті й дивився у стелю.
Перед очима знову з'являлася Ерміне.
Її усмішка.
Її руки, які тремтіли, коли вона перев'язувала йому рану.
Її голос.
Її мрії.
І тоді він нарешті визнав те, від чого кілька днів намагався втекти.
Він закохався.
По-справжньому.
Не через красу.
Не через випадкову романтику.
Не тому, що вона була іншою.
Він закохався в те, якою вона була.
Щирою.
Доброю.
Сміливою.
І дивовижно живою.
Олександр заплющив очі.
Він знав, що попереду буде складно.
Але вперше в житті його це не лякало.
Бо він уже знав, чого хоче.
Ерміне.
А Ерміне цієї ночі стояла біля вікна свого будинку.
Вона дивилася на темні гори.
На небі світилися зорі.
Мати вже давно спала, батько теж.
А вона не могла заснути.
Вона думала про Олександра.
Про те, як він дивився на неї.
Про його слова.
Про їхні прогулянки.
Про те, як легко їй стало поруч із ним.
І від цього було страшно.
Бо Ерміне починала мріяти.
А мріяти про нього було небезпечно.
Вона знала, що він не такий, як вона.
Він був освіченим.
Упевненим.
Зовсім не схожим на чоловіків із її села.
Вона ще не знала, наскільки багатим він був.
Але вже відчувала, що між їхніми світами є велика відстань.
— Не закохуйся, — прошепотіла вона сама собі.
Та серце не слухалося.
Воно вже зробило свій вибір.
Наступного ранку Олександр прийшов до її будинку.
Ерміне саме поливала квіти.
— Доброго ранку.
Вона обернулася.
— Ти вже одужав?
— Майже.
— Тоді навіщо прийшов?
Він усміхнувся.
— Хотів тебе побачити.
Ерміне завмерла.
Вона хотіла відповісти щось жартівливе.
Але не змогла.
Олександр підійшов ближче.
— Ерміне...
— Що?
— Я не хочу поспішати.
Вона уважно подивилася на нього.
— Але?
— Але я більше не хочу робити вигляд, що ти для мене просто дівчина, яку я випадково зустрів у горах.
Її серце забилося швидше.
— А хто я для тебе?
Олександр зробив паузу.
— Людина, яку я хочу бачити поруч.
Ерміне опустила очі.
На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Тоді залишайся.
Олександр усміхнувся у відповідь.
— Залишуся.
І в ту мить вони ще не знали, що ці прості слова незабаром змінять усе їхнє життя.
Бо між ними вже народжувалося кохання.
Тихе.
Щире.
Несподіване.
Кохання, якому ще доведеться пройти випробування зовсім іншим світом.
Світом, де Олександра вже чекала його родина.
І де Ерміне ще не знала, ким насправді був чоловік, якого вона почала любити.
