Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку Олександр прокинувся раніше, ніж планував.
За вікном тільки-но починало світати. Гори поступово набували золотистого відтінку, а над долиною висів легкий серпанок.
Він лежав на ліжку й дивився в стелю.
У голові знову з'явилася одна й та сама думка.
Ерміне.
Олександр сам не розумів, чому згадує її.
Вони познайомилися лише вчора.
Кілька хвилин розмови.
Кілька усмішок.
Звичайна випадкова зустріч на гірській дорозі.
І все ж її образ не виходив із голови.
Він узяв телефон.
На екрані знову були повідомлення від батька.
«Олександре, ти сьогодні будеш у Єревані?»
«Нам потрібно поговорити про компанію.»
«Не забувай, що через два тижні рада директорів.»
Олександр вимкнув екран.
— Сьогодні не буду, — тихо сказав він.
Він сам ще не знав, куди поїде.
Але через годину вже знову сидів за кермом.
Його автомобіль повільно піднімався гірською дорогою.
Ерміне саме поверталася із сільської крамниці.
У руках вона несла пакет із хлібом, сиром та кількома продуктами для матері.
Вона йшла вузькою вуличкою, коли почула звук автомобіля.
Дівчина озирнулася.
Перед нею зупинився той самий чорний позашляховик.
Ерміне завмерла.
Дверцята відчинилися.
З машини вийшов Олександр.
— Знову ви?
На обличчі дівчини з'явилася усмішка.
— Схоже, ви все-таки не заблукали.
— Ні.
Він усміхнувся.
— Але, здається, я знову знайшов правильну дорогу.
Ерміне похитала головою.
— Ви дивний.
— Мені це часто говорять.
— Це добре чи погано?
— Поки що не знаю.
Дівчина засміялася.
Олександр дивився на неї й раптом відчув, що йому подобається чути її сміх.
— Ви кудись поспішаєте?
— Додому.
— Можна пройти з вами?
Ерміне здивовано подивилася на нього.
— Ви хочете просто прогулятися?
— Саме так.
— У нас тут нічого особливого немає.
— А якщо я скажу, що саме цього й хочу?
Вона трохи помовчала, а потім кивнула.
— Добре.
Вони рушили разом.
Ерміне показувала йому село.
Ось маленька крамниця, де продавчиня знала всіх мешканців.
Ось старий кам'яний будинок, якому, за словами Ерміне, було понад сто років.
Ось дорога до виноградників.
А трохи далі — невелика церква на пагорбі.
Олександр слухав її й майже не перебивав.
Йому подобалося, як вона говорила про рідне місце.
Без пафосу.
Без бажання щось прикрасити.
Просто тому, що вона його любила.
— Ви ніколи не хотіли звідси поїхати? — запитав він.
Ерміне задумалася.
— Звичайно, я бувала в інших містах. Але жити десь надовго...
Вона похитала головою.
— Не знаю. Мені тут добре.
— А мрії?
— Мрії?
— У кожної людини вони є.
Ерміне усміхнулася.
— У мене прості мрії.
— Які?
Вона подивилася на гори.
— Мати хороший будинок. Щоб у ньому завжди було тепло. Щоб поруч були рідні люди. Мати дітей.
Олександр несподівано замовк.
— І все?
— А хіба цього мало?
Він усміхнувся.
— Ні. Напевно, це найважливіше.
Ерміне повернула голову до нього.
— А у вас які мрії?
Олександр на мить розгубився.
Йому ніхто давно не ставив цього питання.
Зазвичай люди запитували про його компанію, гроші, кар'єру, майбутнє.
А вона запитала про мрію.
— Не знаю, — відповів він чесно.
— Як це?
— Напевно, я давно забув, як мріяти.
Ерміне подивилася на нього уважніше.
— Тоді вам потрібно залишитися тут хоча б на кілька днів.
— Чому?
— У нас люди швидше згадують, чого хочуть від життя.
Олександр усміхнувся.
— Можливо, ви маєте рацію.
Вони дійшли до будинку Ерміне.
Дівчина зупинилася біля хвіртки.
— Ось тут я живу.
Олександр поглянув на невеликий кам'яний будинок.
Він був простий, але доглянутий.
Біля нього росли виноградна лоза, кілька фруктових дерев і квіти.
— Гарно.
— Вам подобається?
— Так.
— А ви де живете?
Олександр замислився.
Він міг би сказати правду.
Про величезний будинок родини.
Про десятки кімнат.
Про персонал.
Про охорону.
Про дорогі автомобілі.
Про компанію батька.
Про те, що його сім'я має нерухомість у різних країнах.
Але чомусь не захотів.
— У місті.
— У Єревані?
— Так.
— У вас велика родина?
— Досить велика.
Ерміне кивнула.
Вона навіть не здогадувалася, наскільки багатим був цей чоловік.
Для неї Олександр залишався просто молодим чоловіком, який приїхав у гори.
І, мабуть, саме це йому подобалося.
Поруч із нею він не був спадкоємцем.
Не був сином Армена.
Не був майбутнім керівником величезної компанії.
Він просто був Олександром.
— Дякую за прогулянку, — сказала Ерміне.
— Це мені дякувати.
— За що?
— За те, що показали мені своє село.
Вона усміхнулася.
— Тоді приходьте завтра. Я покажу вам ще цікавіше місце.
Олександр підняв брови.
— Завтра?
— Якщо ви не зайняті.
— Я вільний.
— Тоді домовилися.
Вона вже хотіла зайти у двір, але Олександр раптом покликав:
— Ерміне.
Вона обернулася.
— Так?
— Я радий, що вчора не проїхав повз.
Дівчина нічого не відповіла.
Лише усміхнулася.
А потім зникла за хвірткою.
Олександр повернувся до автомобіля.
Він сів за кермо, але не поспішав заводити двигун.
Перед очима стояла її усмішка.
Йому здавалося дивним, що звичайна прогулянка маленьким селом принесла більше задоволення, ніж десятки дорогих вечірок, на яких він бував раніше.
А Ерміне, зайшовши до будинку, притулилася спиною до дверей.
— Що зі мною відбувається?.. — прошепотіла вона.
Вона не знала відповіді.
Але знала одне.
Їй хотілося, щоб завтра настав якомога швидше.
