Раді Вас бачити!

Вже через чотири дні вони вперше з’явилися разом публічно.

Подія — благодійний вечір у Лондонській національній галереї на підтримку молодих акторів. Ідеальне місце.

Коли Маргарита вийшла з чорного мейбаху, тримаючись за руку Тайлера Самерса, спалахи камер замиготіли так сильно, що вона на мить осліпла. Тайлер поклав руку їй на талію — жест, який виглядав одночасно захисним і володарським.

Вона була в темно-бордовому вечірньому платті з глибоким декольте, яке ідеально підкреслювало її фігуру. Він — у бездоганному чорному смокінгу. Вони виглядали приголомшливо разом.

— Усміхнися, — тихо сказав Тайлер, нахиляючись до її вуха. — Ти маєш виглядати щасливою, а не так, ніби йдеш на страту.

— Я посміхаюся, — крізь зуби відповіла Маргарита, міцніше стискаючи його руку.

Всередині залу до них одразу підійшли журналісти з найгучніших видань.

— Пане Самерсе, це правда, що ви заручені з Маргаритою Колтон?

Тайлер навіть не моргнув. Він підняв їхні сплетені руки і легко поцілував тильну сторону її долоні — жест, від якого у Маргарити по шкірі пробігли мурашки.

— Так, — спокійно відповів він. — Маргарита зробила мене найщасливішим чоловіком у світі, коли погодилася одружитися зі мною.

Вона ледь стрималася, щоб не закотити очі. Але коли Тайлер повернувся до неї і подивився прямо в очі, у його погляді на мить промайнуло щось на диво справжнє і погляд здався лише на мить теплим.

— Ти чудово виглядаєш сьогодні, — сказав він достатньо голосно, щоб почули навколо.

Маргарита підняла підборіддя і відповіла з легкою, майже небезпечною посмішкою:

— Хіба тільки сьогодні, коханий? 

Вони простояли так кілька секунд, дивлячись один одному в очі, поки навколо них спалахували камери. Між ними, здавалася могло бути щось набагато сильніше, ніж просто угода.

Пізніше, коли вони на мить залишилися наодинці біля вікна, Тайлер тихо сказав:

— Ти добре тримаєшся.

— Я ж професійна акторка, — відповіла вона. — Я всього лише граю свою роль.

Маргарита залишилася в нього тієї ночі. Не тому, що дуже того хотіла. Після першого спільного виходу папараці вже чергували, а повертатися додому означало дати їм ще один привід. Тайлер сказав це коротко, майже між іншим, коли вони сідали в машину:

— У мене є вільна кімната. Залишайся.

І все.

Його пентхаус виявився не таким, як вона уявляла. Не холодним скляним кубом. Так, вікна від підлоги до стелі, Лондон унизу. Але на кухні стояла стара кавова машина з подряпаними кнопками. На дивані лежала зім’ята газета. У коридорі валялися кросівки, які він скинув і навіть не поставив рівно.

Кімната, яку він їй відвів, була на другому рівні. Велике ліжко, свіжа білизна, майже порожня шафа. На тумбочці — вода і склянка.

— Якщо щось треба — гукни, — сказав він з дверей. — Я в кінці коридору.

І пішов.

Вона чула, як він ходить. Спочатку на кухні — брязкіт, потім тихе «чорт». Потім у ванній. Перед сном перевіряв вікна. Клац. Клац. Клац. Навіть на двадцятому поверсі.

Маргарита лежала і слухала. Дивно було. Не погано. Просто дивно.

Зранку вона прокинулася від запаху кави. Вийшла на кухню босоніж. Тайлер уже стояв біля кавомашини в домашніх штанях і чорній футболці. Волосся ще вологе, на щоці ледь помітний слід від подушки. Він виглядав… звичайним. І це збивало з пантелику більше, ніж смокінг учора.

— Доброго ранку, — сказала вона.

Він кивнув і посунув до неї чашку.

— Цукор там. Молоко в холодильнику. Якщо хочеш щось іще — не шукай. Я вмію тільки це. Замовив столик у ресторані, щоб поснідати, уе біля каналу. Там затишно.

Маргарита сіла, взяла чашку. Кава була міцна, майже гірка.

Вони пили мовчки. Лондон за вікном уже світлів сірим.

Раптом Тайлер підняв погляд і сказав зовсім серйозно:

— Ти вночі ходила на кухню.

Маргарита підняла брови.

— Ні.

— Тоді хто випив половину соку з холодильника?

Вона кліпнула.

— Можливо, ти сам?

Тайлер нахмурився, ніби це була серйозна проблема.

— Я не п’ю сік. І точно не о третій ночі.

Маргарита повільно поставила чашку.

— Тайлере… у тебе вдома більше нікого немає.

Він кілька секунд дивився на неї, потім зітхнув і пробурмотів:

— Значить, я почав ходити уві сні. Чудово.

І вперше за весь ранок вона засміялася по-справжньому. Він навіть не посміхнувся у відповідь, тільки знизав плечима, ніби це була звичайна побутова незручність.

Тайлер раптом сказав:

— Одягайся. Я замовив столик. Чвс збиратися.

У її кімнаті на ліжку вже лежала сукня. Проста, світло-рожева, з м’якої тканини, трохи нижче колін. Кежуал, але з того ґатунку, який коштує як оренда невеликої квартири. Поруч — білі кеди і тонкий светр на випадок, якщо буде вітер.

Маргарита постояла кілька секунд, дивлячись на це все. Потім знизала плечима і одягла. Сукня сіла ідеально. Звісно, сіла. Він же, мабуть, запам’ятав розміри ще з першого вечора.

Вони приїхали до невеликого ресторану біля каналу. Місце було тихе, майже сховане між деревами. Столики на терасі, у вода поруч ледь чутно плескалися качки. Ніяких спалахів, тільки запах свіжої випічки і кави.

Тайлер обрав столик у самому кутку, спиною до входу. Як завжди.

Маргарита сіла навпроти і тільки зараз зрозуміла, що вперше за останні дні може нормально видихнути.

— Тут немає папараці, — сказала вона майже з подивом.

— Я знаю, — коротко відповів він. — Тому ми тут.

Офіціант приніс меню, але Тайлер навіть не відкрив його.

— Два англійські сніданки. Кава та лате.

Потім глянув на неї:

— Чи ти хочеш щось інше? 

Маргарита похитала головою. Їй було все одно. Просто сидіти тут, у цій сукні, яку він вибрав, і не грати перед камерами — уже було приємно.

— Як ти знаєш, що я люблю лате?

— Бо я маю знати тебе добре, щоб грати свою роль. Рекомендую тобі зробити те саме. Я попрошу мою помічницю зробити анкету про мене і надіслати тобі на пошту.

Вони мовчали, поки не принесли їжу. Тайлер їв повільно. Маргарита ловила себе на тому, що розглядає його руки. Без годинника, без перснів.

— Ти завжди такий мовчазний зранку? — врешті запитала вона.

Він підняв очі.

— Ні. Просто не бачу сенсу говорити, якщо немає що сказати.

— А вчора ввечері перед камерами в тебе раптом з’явилося що сказати.

Кутик його рота ледь смикнувся.

— То була робота.

Маргарита відкусила тост і злегка посміхнулася.

— А це що тоді? Відпочинок?

Тайлер відклав виделку і кілька секунд просто дивився на неї. Не холодно. Не оцінюючи. Просто дивився.

— Це спроба зрозуміти, чи ти вмієш мовчати так само добре, як грати.

Вона підняла брову.

— І який вердикт?

Він знову взявся за їжу.

— Поки що непогано.

Маргарита засміялася тихо, майже собі під ніс. Вода в каналі плескалася зовсім поруч від човна, який щойно проїхав. Десь далеко радісно гавкав, прогулюючись зі своєю хазяйкою, пес. А між ними вперше за весь цей час не було ні камер, ні чужих очей. Тільки стіл, сніданок і таке дивне відчуття, що ось зараз можна сказати щось зайве. Але вона промовчала. І він теж.

***

Того ж вечора Маргарита повернулася додому пізно. Скинула туфлі прямо в передпокої і тихенько застогнала — ноги гуділи.

У вітальні панував звичний хаос. Рейчел сиділа на дивані з телефоном, Міллі лежала на килимі, Лючія крутилася в кріслі, а Емма малювала щось за столом. Гвен вийшла з кухні з чашкою чаю.

— Ну?! — Рейчел одразу підскочила. — Як воно? Ви там просто вогонь на фото!

Маргарита плюхнулася в крісло і почала шукати пластир.

— Як на Оскар номінували. Тайлер навіть руку мені поцілував перед камерами. Я ледь не тріснула від сміху.

— А ти? — Міллі підняла голову. — Не закохалася випадково?

— В кого? — Маргарита кинула на неї погляд. — Дуже смішно.

Гвен сіла поруч і тихенько сказала:

— А в мене сьогодні перше нормальне замовлення. Музика для короткого метру. Грошей майже немає, але хоч щось.

— Гвен! — Маргарита одразу посміхнулася. — Це ж супер.

Міллі гучно застогнала в килим:

— А мене знову кинули. Сказали, контент «занадто хаотичний». Тепер думаю запустити блог типу «як я знову все просрала». Може, хоч на цьому зароблю.

Лючія крутнулася в кріслі:

— А я вчора познайомилася з одним хлопцем. Каже, працює в продюсерській. Може, цього разу пощастить.

— Лючія, — Рейчел зітхнула. — Тільки не знову.

— Та я ж сама обережність!

Усі одночасно глянули на неї. Лючія тільки знизала плечима і засміялася.

Емма не піднімаючи голови сказала:

— А я вчора продала ескіз. За сорок фунтів. Мама вже назвала це «початком великого шляху».

Маргарита дивилася на них і раптом відчула, як відпускає. Ось вони. Гучні, різні, трохи божевільні. І такі рідні.

Вона відкинулася на спинку крісла і тихо сказала:

— Ну хоч хтось сьогодні нормально поспав?

У відповідь пролунав дружний сміх.