Раді Вас бачити!

Крижаний дощ хльоскав по бруківці Сохо, перетворюючи тротуари на слизькі дзеркала, де розпливалися неонові вивіски. Маргарита бігла, не відчуваючи ніг. Легені палали, кросівки ковзали, а серце калатало так голосно, що, здавалося, його чути на всій вулиці.

Знову. Через Джейка. Через те, що вона посміялася йому в обличчя, коли він запропонував знятися в його жалюгідному реаліті-шоу. Нікчема вирішив помститися — «злив» пресі її місцезнаходження, як робив уже не раз. Завтра весь інтернет буде ласувати її сльозами й розмазаним макіяжем.

Попереду блиснув тьмяний неон «The Quiet Drop». Вона не роздумуючи штовхнула важкі дерев’яні двері й ввалилася всередину.

У барі панував напівморок. Грубі цегляні стіни, темне дерево, низька стеля. Майже порожньо. Лише десь у кутку тихо грала «Play The Game» Queen. Повітря пахло деревом, дорогим тютюном і чимось солодкувато-гірким — можливо, старим віскі.

— Закрито, — пролунав низький, оксамитовий голос з-за стійки. Спокійний. Абсолютно спокійний.

Маргарита різко обернулася, притискаючись спиною до дверей. За баром стояв високий, широкоплечий чоловік у чорній тканинній масці, що закривала верхню половину обличчя. Чорна сорочка з закатаними рукавами. З-під манжетів визирали темні татуювання, що обвивали сильні передпліччя. Очі — холодні, сіро-зелені, схожі на уламки льоду — дивилися на неї без жодного подиву.

Вона ковтнула повітря.

— Будь ласка… — голос зірвався. — Там, на вулиці, папараці. Якщо вони мене знайдуть, завтра весь інтернет буде розглядати, як я реву. Я… я дам гроші. Що завгодно зроблю. Просто дозвольте пересидіти тут кілька годин. Будь ласка.

Чоловік мовчки вивчав її кілька секунд. Потім ледь помітно кивнув у бік маленьких дверей за своєю спиною.

— Добре. Але не за просто так. Моя помічниця захворіла. Мити посуд, прибирати столи, допомагати. Без скарг і зайвих питань. Домовились?

За дверима вже чулися кроки й приглушені голоси. Маргарита не мала часу вагатися.

— Домовились.

Вона швидко обійшла стійку, прошмигнувши повз нього. Від нього пахло дорогим тютюном і мускатним парфюмом. Чоловік, навіть не обертаючись, кинув їй важкий чорний фартух. Рух був точним, майже ледачим.

— Ім’я? — запитав він, протираючи кришталевий келих білосніжним рушником.

— Маргарита.

Він лише хмикнув у маску.

Наступні дві години розтягнулися нескінченно.

Вона милила келихи в гарячій воді, що швидко почервоніла від її рук. Кожного разу, коли за вікном проходила чиясь постать, серце завмирало. Вона притискалася до стійки, намагаючись стати меншою. Він не коментував. Просто працював — змішував напої з такою вивіреною грацією, ніби народився за цією стійкою. Рукави сорочки були закатані, і татуювання на його передпліччях рухалися разом із м’язами. Вона ловили себе на тому, що дивиться довше, ніж слід.

Коли вона несла важкий пакет зі сміттям, він раптом опинився поруч і забрав його в неї одним рухом.

— Я сам, — тихо сказав. Їхні пальці торкнулися. Його шкіра була теплою й сухою. Вона смикнула руку, ніби обпеклася. Він не звернув уваги. Просто виніс пакет і повернувся, ніби нічого не сталося.

Ближче до третьої ночі останній клієнт допив віскі й вийшов. Двері зачинилися з тихим дзвоном.

Маргарита видихнула всім тілом і опустилася на високий стілець біля стійки. Руки нили, волосся прилипло до скронь, а макіяж давно перетворився на чорні розводи під очима.

— Дякую, — тихо сказала вона, дивлячись на почервонілі долоні. — Ти мене врятував. Справді.

Чоловік відклав рушник. Підняв руки й одним плавним рухом зняв маску разом із капюшоном.

Світло барної лампи лягло на його обличчя.

Високі вилиці. Чітка лінія щелепи з темною щетиною. Гострий, пронизливий погляд сіро-зелених очей, у яких уже не було крижаної байдужості медійного образу. Просто втома й щось живе, що вона не могла одразу назвати.

Маргарита завмерла. Подих зірвався.

Тайлер Самерс.

Той самий Тайлер Самерс, якого весь бізнес- і світський Лондон знав як холодного тех-мільярдера, спадкоємця імперії Summers Capital. Людину, яку преса малювала бездушним роботом у костюмах за тисячі фунтів.

А зараз він стояв перед нею в простій полинялій чорній футболці, з щетиною й слідами від маски на шкірі.

— Ти… — прошепотіла вона.

— Так. Я, — спокійно відповів він, спираючись руками об мармурову стійку. — І я б дуже просив тебе, Маргарито, ніколи й нікому про це не розповідати.

Вона кліпнула кілька разів, намагаючись зіставити два образи.

— Ти… ти маскуєшся і працюєш звичайним барменом у власному барі? Навіщо?

— Так, — ледь помітно знизав він плечима. — Мій маленький приватний секрет. Тут я можу бути просто кимось іншим. Без мільярдних зобов’язань і без того, щоб кожен мій крок розбирали аналітики на біржах.

Він повільно витер руки рушником і вперше за весь вечір подивився на неї по-справжньому — глибоко, оцінююче, ніби намагався зазирнути під шкіру.

— А ти, Маргарито Колтон… акторка, яка весь час змушена тікати від камер.

Вона, попри втому, розпатлане волосся й розмазану туш, гордо підняла підборіддя й зустріла його погляд своїм фірмовим непокірним поглядом.

— А ти — шалено багатий дивак, який вечорами грає в «звичайного хлопця». Що ж, це ще цікавіше.

Кутик його губ ледь помітно здригнувся — перша посмішка за весь вечір. Коротка, майже невловима, ніби він сам злякався своєї раптової щирості.

— Зараз цей шалено багатий дивак пригостить тебе улюбленим коктейлем. Що п’єш?

— Маргариту, — без вагань відповіла вона.

— Маргариту для Маргарити, — посміхнувся він і почав готувати. — А ти взагалі знаєш історію цього напою?

— Ні. Мама просто назвала мене на честь свого улюбленого коктейлю.

— Ти жартуєш?

— Якби.

Він поставив келих перед нею. Сіль на краю виблискувала.

— Знаєш, чому його так називають? Існує кілька версій. Моя улюблена — про акторку. У сорокових один мексиканський бармен був закоханий у голлівудську красуню Маргариту Кансіно. Пізніше світ дізнався її як Ріту Гейворт. Вона не могла пити багато міцного алкоголю, тож для неї створили цей напій: текіла, апельсиновий лікер і свіжий лайм. Простий, яскравий і водночас небезпечний. Як сама Маргарита.

Вона провела пальцем по краю келиха.

— Романтична легенда.

— Саме тому вона мені подобається. Інші версії кажуть, що коктейль вигадали для жінки на ім’я Маргарита Самес у її віллі в Акапулько. Або що це був випадковий експеримент у прикордонному містечку. Але в усіх історіях є щось спільне.

— Що саме? — тихо запитала вона.

— У центрі завжди жінка.

Між ними запанувала тиша. Лише дзвін льоду в келихах та тиха музика.

— І яка ж тоді мораль? — нарешті запитала Маргарита.

Тайлер подивився їй прямо в очі.

— Найкращі історії починаються з жінки, яку чоловік не може забути.

Вона усміхнулася й зробила ковток. Напій виявився оманливо м’яким: спочатку прохолода лайма, потім солодкість лікеру, а за мить — тепле текільне полум’я, що повільно розлилося всередині.

Майже як це знайомство. Спочатку нічого особливого. А потім стаєш залежним від думок про людину, яку зустрів лише кілька годин тому.

— Закриваймо, — сказав він, повертаючись до каси. — Ти вільна. Роботу виконала чесно. Але якщо знову побачиш тих стерв’ятників з камерами біля себе… двері «The Quiet Drop» завжди відчинені. За умови, що так само добре митимеш посуд і прибиратимеш.

Маргарита піднялася, повільно розв’язала лямки фартуха й акуратно поклала його на стійку.

— Що ж, дякую, пане Самерс, — з легкою іронією сказала вона.

Вона вже зробила кілька кроків до виходу, коли за спиною пролунав його низький голос:

— Тайлер. Можна просто Тайлер.

Вона озирнулася через плече. Він уже знову натягував маску, ховаючи обличчя від зовнішнього світу.

— Добре… Просто Тайлер.

Маргарита штовхнула двері й вийшла на вулицю. Дощ майже припинився. Вона вдихнула прохолодне нічне повітря Сохо й раптом зрозуміла, що вперше за багато місяців у голові стояла не тиша тривоги, а щось інше. Наче хтось кинув камінчик у гладь її внутрішнього майже спокою, і кола від нього почали розходилися все далі й далі.