Пролог. Обіцянка серед темряви
Сильні чоловічі руки раптом підхопили Аміну за плечі й витягнули з темряви. Дівчина мимоволі заплющила очі: яскраве світло боляче вдарило по зіницях. Вона кілька разів кліпнула, намагаючись звикнути до нього, а коли нарешті змогла роздивитися чоловіка, який стояв перед нею, завмерла.
Блакитні очі…
Холодні, мов зимове море. У них палала така лють, що Аміна мимоволі здригнулася.
— Аміно! Що ти тут робиш?! — різко вигукнув він.
Від знайомого голосу всередині дівчини все стиснулося. Перед нею стояв Миколай. Той самий чоловік, якого вона так відчайдушно сподівалася побачити, але вже майже не вірила, що це станеться.
Миколай відпустив її плечі й важко видихнув, намагаючись опанувати себе. Його погляд ковзнув по її виснаженому обличчю, скуйовдженому волоссю та тремтячих руках. Здавалося, він ледве стримував гнів, але зараз найважливішим було витягнути її звідси.
Аміна більше не могла триматися. Ноги підкосилися, і вона впала перед ним на коліна.
— Будь ласка… Не залишайте мене тут! — крізь ридання благала вона. — Заберіть мене звідси! Я вас благаю! Я зроблю все, що скажете! Допомагатиму вам, буду поруч, тільки не залишайте мене! Я не хочу повертатися туди! Будь ласка, Миколаю!
Сльози безперервно котилися її щоками. Вона навіть не наважувалася підвести голову й зустрітися з ним поглядом. Ще зовсім недавно Аміна намагалася здаватися сильною, переконувала себе, що зможе впоратися з усім самотужки. Вона не хотіла показувати нікому свого страху, не хотіла визнавати власної безпорадності.
Але тепер від тієї сміливої дівчини майже нічого не залишилося.
— Аміно, підведися, — твердо промовив Миколай.
Вона не ворухнулася. Її плечі здригалися від плачу, а пальці судомно стискали край одягу.
Миколай опустився перед нею навколішки й обережно взяв за плечі.
— Давай. Підведися. Я допоможу.
Він підтримав її, доки вона не випросталася на тремтячих ногах.
— Подивися на мене.
Аміна заперечно похитала головою, намагаючись стримати новий напад сліз.
— Аміно, подивися на мене, — повторив він, цього разу значно спокійніше.
Він обережно торкнувся її підборіддя й трохи підняв його, щоб вона нарешті зустрілася з ним поглядом.
— Я заберу тебе звідси. Але за двох умов.
— Я погоджуюся… На будь-які! — поспішно прошепотіла дівчина.
— Тихо. Спочатку вислухай мене.
Миколай на мить замовк, уважно вдивляючись у її заплакане обличчя.
— Перша умова: ти більше ніколи не ставатимеш перед кимось на коліна, благаючи про милість. Чуєш? Ти не річ і не чиєсь майно. Ти людина. І ти заслуговуєш на повагу. Ніхто не має права змушувати тебе принижуватися заради того, щоб отримати свободу.
Аміна затамувала подих. Вона слухала його, не відводячи очей, хоча всередині все ще тремтіло від страху.
— А друга? — ледь чутно запитала вона.
Миколай трохи міцніше стиснув її плечі й подивився просто в очі.
— Друга: більше ніколи не опускай очей, коли хтось намагається тебе принизити. Дивись прямо. Навіть якщо тобі страшно. Особливо тоді, коли тобі страшно. Не дозволяй нікому переконати тебе, що ти нічого не варта.
