Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Розділ 1. Дівчина зі Сходу

Чотири місяців тому

Ранок у квартирі родини аль-Хатиб починався раніше, ніж Аміна хотіла б.

За вікном повільно прокидалося місто. На дорогах уже з'являлися перші автомобілі, у сусідньому дворі хтось вигулював собаку, а сонячні промені пробивалися крізь легкі фіранки, золотячи підвіконня її кімнати.

Аміна лежала в ліжку, загорнувшись у ковдру, і дивилася на стелю. Сьогодні на неї чекали лекції в університеті, кілька непрочитаних повідомлень від одногрупників і, можливо, зустріч із подругою, якщо батько не вирішить, що після занять їй потрібно одразу повертатися додому.

Дівчина усміхнулася власним думкам.

Їй було дев'ятнадцять. Вік, коли хочеться відкривати світ, знайомитися з новими людьми, закохуватися, будувати плани й робити перші самостійні кроки. Аміна теж мріяла про це. Вона хотіла закінчити університет, знайти цікаву роботу, подорожувати й одного дня створити власну родину.

Але було одне «але».

Вона народилася в родині, де слово батька мало особливу вагу, а думка старших братів часто вважалася важливішою за бажання молодшої сестри.

Аміна любила свою родину. Щиро й по-справжньому. Вона поважала батьків, шанувала традиції, знала родинні звичаї та ніколи не хотіла завдавати близьким болю. Проте іноді їй здавалося, що любов у їхньому домі надто часто плутають із контролем.

Вона підвелася, підійшла до дзеркала й поправила довге темне волосся. Великі карі очі дивилися на неї трохи сонно, але в них уже прокидалася звична рішучість.

Сьогодні вона хотіла вдягнути світлу блузку й темні джинси. Нічого незвичайного, просто зручний одяг для університету.

Аміна швидко зібрала волосся в низький хвіст, нанесла трохи блиску на губи, взяла сумку й вийшла з кімнати.

— Доброго ранку, — привіталася вона, заходячи на кухню.

Мати саме розкладала сніданок по тарілках.

— Доброго ранку, доню. Ти вже прокинулася? Сідай, я приготувала тобі омлет.

— Дякую, мамо.

Саміра усміхнулася й поставила перед донькою тарілку.

— Як спала?

— Добре. Сьогодні в нас важлива лекція, тому не хочу запізнюватися.

— Ти знову збираєшся провести весь день в університеті? — запитала мати, сідаючи навпроти.

— У мене заняття до другої, а потім потрібно попрацювати над завданням із групою.

— Гаразд. Тільки не затримуйся.

Аміна кивнула й узялася за сніданок. Вона вже звикла до подібних нагадувань. Навіть звичайний день у її родині мав свої правила.

За кілька хвилин на кухню зайшов батько.

Халед аль-Хатиб був чоловіком п'ятдесяти років, із серйозним поглядом і стриманими манерами. Він володів невеликою торговою компанією, багато працював і звик, щоб у домі все відбувалося за встановленим порядком.

— Доброго ранку, — привітався він.

— Доброго ранку, тату, — відповіла Аміна.

Халед налив собі кави, сів за стіл і поглянув на доньку.

— Куди збираєшся?

— До університету.

— Я знаю, що до університету. Я запитую, чи маєш після занять якісь плани.

Аміна на мить затримала виделку над тарілкою.

— Можливо, трохи попрацюю з одногрупниками над проєктом.

— Де саме?

— У бібліотеці.

— Хто ще буде?

Дівчина ледь помітно зітхнула.

— Тату, мої одногрупники. Ми ж разом навчаємося.

Халед відклав чашку.

— Я хочу знати, з ким проводить час моя донька. У цьому немає нічого дивного.

— Я розумію, — тихо відповіла Аміна. — Але я вже не дитина.

На кухні запала коротка тиша.

Саміра поглянула на доньку, ніби без слів просячи її не сперечатися з батьком.

— Ти ще молода, Аміно, — нарешті промовив Халед. — Іноді тобі здається, що ти знаєш, як краще. Але батьки мають більше життєвого досвіду.

— Я не заперечую, тату. Просто хочу, щоб ти також довіряв мені.

Чоловік уважно подивився на неї.

— Довіра не означає, що ти можеш робити все, що заманеться.

Аміна опустила погляд до тарілки. Вона не хотіла починати день із чергової суперечки.

— Я не збираюся робити нічого поганого.

— Сподіваюся.

До кухні зайшов Юсуф. Старший брат уже був одягнений для роботи. Він узяв зі столу яблуко й, помітивши сестру, усміхнувся.

— Наша студентка знову кудись поспішає?

— На пари, Юсуфе.

— Тоді не забудь повернутися вчасно. Не хочу, щоб батько хвилювався.

— Я вмію стежити за часом, — відповіла вона.

— Ми просто піклуємося про тебе, маленька сестричко.

Аміна нічого не сказала. Їй хотілося нагадати братові, що вона вже доросла й не потребує постійних перевірок. Але вона знала: Юсуф сприйме це як невдячність.

Невдовзі на кухню заглянув Амір. Він коротко привітався з усіма, перевірив повідомлення на телефоні й запитав матір, чи готовий його сніданок.

Лейла, яка сиділа поруч із ним, мовчки наливала чай. На її обличчі була звична спокійна усмішка, хоча Аміна помітила втому в її очах.

— Аміре, ти сьогодні повернешся рано? — запитала Лейла.

— Не знаю. У мене справи.

— Але ми ж домовлялися…

— Потім поговоримо, — перебив він, навіть не підвівши голови.

Лейла замовкла.

Аміна мимоволі подивилася на невістку. Їй було шкода її. Лейла намагалася бути доброю дружиною, підтримувала чоловіка, допомагала родині, але між ними дедалі частіше виникала холодна тиша.

Дівчина не розуміла, чому Амір так поводиться з жінкою, яка явно його любить. Іноді вона хотіла запитати Лейлу, чи щаслива та у своєму шлюбі, але боялася зробити їй боляче.

Саме тоді Аміна знову подумала про власне майбутнє.

Вона не хотіла такого шлюбу.

Не хотіла прокидатися поруч із людиною, якій байдуже до її почуттів. Не хотіла мовчати, коли їй боляче, і вдавати щасливу лише тому, що так потрібно родині.

Вона мріяла про чоловіка, який дивитиметься на неї не як на власність, а як на рівну собі людину. Про того, хто вислухає, підтримає, розсмішить і дозволить бути собою.

Але чи зрозуміє це її батько?

— Аміно, ти вже запізнюєшся, — нагадала Саміра, коли донька нарешті підвелася з-за столу.

— Так, мамо. Я побігла.

Дівчина поцілувала матір у щоку, попрощалася з усіма й вийшла з квартири.

На вулиці вона глибоко вдихнула прохолодне повітря. Тут, за межами батьківського дому, їй завжди ставало трохи легше.

Вона йшла до зупинки, слухаючи музику в навушниках. Місто жило своїм звичайним життям: люди поспішали на роботу, студенти сміялися біля кав'ярні, хтось розмовляв телефоном.

Аміна дивилася на них і думала, що теж хоче колись жити без постійного відчуття, ніби за кожним її кроком хтось спостерігає.

Їй не потрібна була свобода від родини. Вона хотіла свободи бути собою поруч із нею.

Діставшись університету, дівчина зняла навушники й поправила ремінець сумки на плечі. Попереду був новий навчальний день, нові завдання й, можливо, знайомства.

Вона ще не знала, що зовсім скоро в її житті з'явиться людина, яка змінить її уявлення про кохання.

Людина з блакитними очима, які одного дня стануть для неї і найбільшим страхом, і найбільшою надією.

Але поки що Миколай Пустовой був лише незнайомцем, про якого Аміна нічого не знала.

Вона поправила волосся, усміхнулася власним думкам і попрямувала до корпусу університету.

Попереду на неї чекало життя, до якого вона ще не була готова.

І перша зустріч, після якої вже нічого не залишиться таким, як раніше.

Кінець першого розділу.

Віккі Грант
Східна таємниця мого серця

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!