Раді Вас бачити!

 Пані Фатіма замовила дванадцять глечиків до весілля доньки й попередила, що рахуватиме особисто.

Надіра не сумнівалася. Пані Фатіма рахувала все: фініки в кошику, кроки між воротами та дверима майстерні, роки чужих доньок, яким уже час заміж. Торік вона сім разів поверталася через браковану кришку до цукорниці. Кришка щоразу була іншою, та пані Фатіма щоразу доводила, що саме ця не підходить. Урешті Салім повернув гроші, віддав цукорницю на додачу й просив більше нічого в них не замовляти.

Та коли Фатіма заговорила про весілля, Салімові довелося забути власне прохання. За дванадцять однакових глечиків з білою поливою Фатіма пообіцяла стільки, скільки майстерня заробляла за чотири звичайні базарні дні.

Надіра зробила чотирнадцять. На два більше, ніж треба. Вона навчилася обачності не з батькових порад, а з власних помилок, за які платив переважно батько.

Тепер на циновці стояло одинадцять цілих глечиків.

Дванадцятий розколовся по животу. Тринадцятий здався цілим, доки вона не налила в нього трохи води, — біля денця виступила тоненька темна сльоза. Чотирнадцятий не знайшовся взагалі.

Вона обійшла піч, хоча добре знала, що за піччю немає нічого, крім обгорілої драбинки, купи черепків і старого кота. Кіт спав на драбинці, поклавши голову на лапи. Здивований, що його розбудили, він повільно розплющив одне око.

— Ти глечика не бачив?

Кіт не став прикидатися, ніби розуміє людську мову.

У дверях з’явився Юсуф із коржем у зубах. Лівою рукою він тримав миску з медом, правою — довгу мідну гирю для терезів.

— Батько шукає гирю, — сказала Надіра.

Брат негайно заховав її за спину. Тепер він уже не міг узяти корж руками і спробував говорити так, щоб той не випав.

— Я її позичив.

— У кого?

— Навпаки.

Надіра підняла з підлоги ганчірку, витерла пальці, подивилася на брата. Він чомусь завжди вважав, що словом «позичив» можна однаково добре пояснити і зникнення грошей, і появу чужої речі.

— Поверни до того, як батько прийде.

— Він на пристані. І взагалі, де ти бачиш батька?

— Там, де буде скандал, коли він дізнається.

Юсуф відкусив іще шматок. Його очі перебігли по глечиках.

— Фатіма знову зіпсувала весілля?

— Одного бракує.

— Тоді кажи, що одинадцятий — подарунок, а дванадцятий принесе сам наречений. Подарунки від нареченого мають бути.

— Він одружується, а не вчиться гончарства.

— Тим паче. Нехай купує.

Юсуф поставив миску на край столу й зібрався зникнути. Надіра затримала його за рукав.

— Ти вночі до печі підходив?

— Навіщо?

— Міг вийняти щось, не спитавши.

— З печі? Надіро, я не зовсім дурний.

За тими словами ховалася слабка обіцянка: дурним він, звісно, бував, але не настільки, щоб лізти по гарячий посуд заради дрібної вигоди. Вона відпустила його. Юсуф ковзнув до воріт, ледь не перекинувши миску з медом, і в останню мить підхопив її ліктем.

Надіра довго розглядала порожню нижню полицю печі. Коли вона напередодні замазувала дверцята глиною, на цій полиці стояли два глечики. Тепер залишився один — тріснутий. Вона пам’ятала це точно, бо в обох були надто вузькі ручки; ліплячи їх, вона вже сердито думала про Фатіму, яка вимагала краси, але збиралася наливати в посуд по чотири кухлі води.

Чотирнадцятий не міг просто зникнути.

Вона стала навколішки, зазирнула під полицю, куди відсипався попіл, і побачила глечик.

Невеликий, темний, із вузьким горлом. Він стояв за випалювальною підпорою, куди його могла засунути тільки людина, яка знала, як влаштовано піч. Біля нього не було черепків. На боці проходила борозна, зроблена пальцем по вологій глині, а шийку закривала плоска кришечка, припасована так щільно, наче гончар ліпив обидві частини разом.

Вона витягла посудину. Це був не зниклий весільний глечик: той мав білу поливу і дві круглі ручки. Цей був холодний, хоча решта виробів іще зберігали в собі тепло. Надіра покрутила його біля світла. Хороша робота. Тонкі, рівні стінки, правильно виведене плече. Шкода, що ніхто не подбав про поверхню: її навіть не згладили мокрою шкірою.

На денці не було клейма.

Вона хотіла поставити глечик поруч із браком, коли всередині тихо стукнуло.

Надіра обережно повернула посудину набік. Щось перекотилося до горлечка — із глухим, м’яким звуком. Камінець? Під час випалу глина іноді відколювалася зсередини, але тут звук був інший. Із темного краю кришки проступила крапля води.

Вона підставила палець.

Солона.

Сіль у воді могла бути звичайною річчю. Марджан стояв біля моря, і в спеку її знаходили на стінах складів, на снастях, навіть на вусах у портових сторожів, які цілі дні дрімали біля хвилерізу. Не було нічого звичайного тільки в тому, що вода текла з глечика, який від учорашнього вечора стояв у замкненій печі.

Надіра спробувала зняти кришку. Та не піддавалася. Вона взяла тонкий дерев’яний клинець, що ним підправляла ручки, підвела під край. Кришка клацнула, зіскочила й покотилася по цеглі.

На її коліна хлюпнула вода.

Із глечика вислизнула рибина.

Вона впала Надірі на поділ, кілька разів ударила хвостом по тканині й зістрибнула на підлогу. Срібляста, завбільшки з дві долоні, з широкими темними очима. Надіра встигла відзначити три речі: рибина була жива, на її лусці не було жодного опіку, а з малої посудини вилито води більше, ніж у ній узагалі могло вміститися.

Потім вона заметушилася, намагаючись урятувати тварину.

Поки Надіра ловила її між цеглинами, кіт збіг із драбинки, переконався, що здобич не така проста, як виглядає, і з гідністю відступив до воріт. Риба вдарила Надіру хвостом по зап’ястку. Урешті їй вдалося накрити її перевернутою мискою, просунути під край дошку й перенести до широкого таза для замочування глини. Вона відлила туди воду з глечика й опустила рибину. Вода була прозора, з легким зеленкуватим відтінком.

Рибина випросталася й попливла колом, спинилася біля стінки таза, тоді рушила знову. Надіра сіла на циновку, витерла долоні об коліна й подивилася на глечик. Їй треба було вирішити, де тримати рибу, чим її годувати і звідки брати воду для таза; натомість вона могла лише дивитися, як цілком жива істота плаває посеред гончарної майстерні після ночі в замкненій печі.

Салім повернувся до майстерні саме тоді, коли Надіра ще сиділа біля таза.

Він був сердитий через мокрі до колін шаровари та через візника, який зажадав подвійну плату за доставку дров. Надіра збиралася поскаржитися на бракований випал, коли побачила, що батько помітив темний глечик.

Він не спитав, звідки той узявся. Відразу підійшов до таза.

— Де кришка?

— Он там. Батьку, подивися...

— Де саме вона лежить?

Надіра вказала на цеглу біля печі. Салім підняв кришку, оглянув її з обох боків. Довго тер нігтем вузьку смужку по краю, доки вона не почала кришитися. Під нею проступила світла риска, наче частина напису.

— Ти відкрила це сама?

— Так.

Він опустився на низький табурет. Батько погано згинав ліве коліно після давнього падіння, і зазвичай сідав із важким зітханням, бурмочучи щось про негодящих майстрів, які не вміють будувати драбин. Цього разу він сів тихо.

— Скільки там води було?

— Не знаю. Більше, ніж мало бути. Риба...

— Воду нікуди не виливала?

— Ні. Трохи пролилося, а решту я перелила в таз.

— Добре.

Він заговорив надто звичайним голосом. Так розмовляв із покупцями, коли ті хотіли повернути розбитий ними посуд: спочатку погоджувався, кивав, а тоді тихенько відсував гроші подалі від краю прилавка.

Надіра притримала таз, коли батько взявся за його ручку.

— Тільки не кажи, що хочеш викинути рибу.

— Відійди.

— Я її діставала з-під печі. Не для того, щоб ти зараз...

— Це не твоя риба.

— А чия?

Салім не відповів. Його пальці посіріли від зусилля; таз був важкий, а хвору ногу він тримав трохи набік. Надіра відпустила ручку, але не зрушила з місця.

— Ми можемо віднести її до моря, — сказала вона. — Юсуф збігає. Там поруч.

Батько поставив таз назад.

— До моря — ні.

Більше він пояснювати не збирався. Попросив шматок щільної тканини, накрив посудину й велів доньці зібрати решту весільних глечиків. На питання, навіщо, нагадав про пані Фатіму та гроші, які вже були витрачені на глину, паливо і білу поливу.

Надіра послухалася. З Фатімою все одно треба було якось домовлятися.

* * *

Коли про зіпсовану воду довідалося все місто, Надіра саме несла весільні глечики через сук Мідників.

Два глечики вони з Юсуфом зв’язали мотузкою за ручки й повісили на жердину, решту вклали в кошики з соломою. Хоч як брат умовляв, одному йому вантаж вона не довірила. У перехожих були різні причини не відступати з дороги: хтось торгувався, хтось поспішав до лазні, а хтось вважав, що поступатися мусить лише людина нижчого становища. Одного такого добродія Юсуф чемно попросив посунутися, а коли той не зрушив, уперся жердиною в його шовковий халат. Надіра дорогою вислухала про невихованість молоді, занепад ремесел та те, що за старих часів люди краще знали свої місця.

У Марджані, на думку багатьох, усі хороші речі траплялися за старих часів. Дивно, що ніхто з цих людей не збирався туди переїхати.

На розі продавець гарячого хліба сперечався з жінкою, яка вимагала віддати їй недопечений корж за половину ціни. Біля мідників товклися учні, роздмухуючи жар і розганяючи дзвоном випадкових покупців. Вулиця пахла нагрітим металом, кунжутом, рибою та людським потом. Надіра відчула, що з ранку нічого не їла, крім половини фініка.

Перший крик почувся від криниці навпроти лазні Зубайди.

— Вона гірка! Хто сипав сіль?

Коло кам’яного борту збиралися люди. Водоноси залишили коромисла з відрами й зачерпували знову, наче нова вода могла виявитися кращою. Лазник у мокрому фартусі лаявся з одним із носіїв: він уже заплатив за ранковий запас і не збирався купувати замість нього ропу.

Юсуф вирвався вперед, тягнучи Надіру за жердину.

— Не стій, — вона ледве втримала кошик на плечі. — Нам ще до Фатіми.

— Поглянь хоч.

Біля криниці мала дівчинка тримала глиняний кухлик і плакала від образи: мати не дозволяла їй пити. Жінка сердито пояснювала, що за воду вже сплачено. Надіра спершу подумала, що в криницю впав мішок солі з сусіднього складу. Тут проходили носії з пристані, і з ними часом траплялися такі речі, які потім дорого обходилися всім іншим.

Вона поставила кошик. Взяла з руки водоноса кухоль, скуштувала обережно, самими губами.

Сіль. Густий, різкий присмак моря.

Зубайда вийшла з лазні, витираючи руки об рушник. Широка, рухлива жінка з фарбованими хною долонями, вона так голосно покликала свого помічника, що перекричала всю суперечку.

— Халіде! Закрий подачу до парильні. І не лий у котел, що принесли. Вчора в мене два клієнти вже скаржилися на шкіру, третього я не переживу.

Вона помітила Надіру й без привітання запитала, чи не стоїть удома глечик питної води.

— Є один. Чому?

— У Халіда хвора мати. Як нап’ється цієї гидоти, він сам себе прокляне.

— Принесу.

— Не зараз. Ти ж ідеш до Фатіми. Зроби своє, потім принесеш. У кого є хвора мати, той і без тебе знає, що робити.

Вона знову повернулася до слуг. Зубайда могла відмахнутися від доброго наміру так, що людина виходила від неї з почуттям, ніби повинна ще й подякувати.

— Вона знає, що з водою? — прошепотів Юсуф.

— Піди спитай.

— Я не настільки хочу знати.

Надіра вже нахилилася по кошик, коли побачила батька.

Салім ішов від пристані, прихопивши під пахву невеликий згорток. Побачивши людей біля криниці, він зупинився. Потім перевів погляд на Надіру. Дочка не встигла махнути: він сам підійшов до борту, зачерпнув води, понюхав і відразу виплеснув її назад.

— Яку криницю? — запитав він.

— Що — яку? — не зрозуміла Надіра. — Оцю.

— Я знаю, що оцю. Вона сьогодні перша?

Його питання вона почула виразніше за гамір навколо. Чому перша? Хіба хтось чекав, що інші теж зіпсуються?

Салім помітив її обличчя і вилаявся собі під ніс.

До них наблизився доглядач криниці — дрібний чоловік у полотняній шапці, якого Надіра знала з дитинства. Він був такий сухий, що здавалося, його можна повісити на цвяшок разом із відрами.

— Саліме, — сказав він. — У тебе у дворі ніяких копаних ям немає? Люди кажуть, у ремісників бувають стоки.

— Моя майстерня вище за криницю.

— Це нічого не означає. Вода ходить під землею.

— Я знаю, як ходить вода. А ти знаєш, звідки в тебе цього ранку взялася морська?

Доглядач одразу образився, хоча Салім не сказав нічого про його чесність. Надіра бачила, як він відводить очі: між ними давно точилася суперечка через відро, яке сусід загубив, а потім переклав на їхній двір. Зараз стару образу згадали обоє.

На той час до криниці підійшов наглядач ринку з двома писарями та міським сторожем. Він звелів перестати черпати, поки воду не оглянуть; водоноси забурчали, бо без води їм не було чим торгувати. Один писар став записувати імена та ремесла тих, хто набирав із криниці від світанку, а другий обійшов довколишні майстерні й наказав не зливати в канави фарб та золи.

— Везіть посуд, — сказав Салім дітям. — І обійдіть цю вулицю, коли повертатиметесь.

Надіра хотіла сказати про таз. Про рибу й морську воду. Про те, що батько питає дивні речі. Натомість їй довелося піднімати кошик: Юсуф уже затиснув жердину під пахвою й чекав тільки її.

Пані Фатіма мешкала біля садів, де вулиці були чистішими, а дерева росли за високими стінами. У її дворі готували весілля: на мотузках сохла випрана тканина, служниці чистили мідні підноси, а кухар з таким обуренням вимагав додаткової цибулі, ніби від неї залежала доля наречених.

Фатіма вийшла зустрічати їх із дощечкою для записів.

— Дванадцять, — нагадала вона.

Надіра почала виставляти глечики на циновку. До одинадцятого Фатіма мовчала. Потім перерахувала всі ще раз.

— Одного немає.

— Один не витримав випалу. Ми повернемо за нього гроші. Решта готові, можете оглядати.

Юсуф поспішно нахилився над кошиком, удаючи, що там іще щось залишилося. Фатіма подивилася на нього, але не сказала ні слова. Вона взяла один глечик, перевірила вагу, легенько постукала нігтем по вінцю. Потім наступний. Надіра зауважила, що для такої прискіпливої жінки Фатіма дивовижно вправно тримає посуд: не перехоплює за ручку, не ставить на край, не дряпає поливу прикрасами.

— У молодої шість тіток, — сказала Фатіма. — І в кожної свій погляд на те, який вигляд має пристойне весілля. Якщо я поставлю одинадцять глечиків, вони потім сім років згадуватимуть, кого забули порахувати.

Надіра не знала, що на це відповісти. Фатіма мовчки провела пальцем по білій поливі й повернула глечик.

— Вода в тебе є? — несподівано спитала вона.

— У майстерні?

— А де ж іще? Тут вода вранці теж погана. Не настільки, як біля лазні, але собака пити відмовився. Мій син їздив до верхніх садів. Там нормальна. Кажуть, до вечора ціна подвоїться.

Фатіма сховала дощечку під руку. Навіть тепер вона ще думала про весілля.

— Зроби дванадцятий до завтрашнього полудня, і заплачу все. Не зробиш — заберу ці одинадцять за пів ціни. Мені ще потрібні глечики для нареченого, хай його родина не зазнається.

— За день таку поливу не випалиш, — сказала Надіра.

— А ти спробуй. Я ж не кажу, щоб ти зробила її погано.

Гірша частина таких розмов полягала в тому, що клієнтка щиро вважала себе розсудливою. Надіра могла довго сперечатися, але чула, як у дворі Фатіми дзенькала чиста мідь і як десь по той бік стіни один із синів наказував слузі запрягати віслюка. У них вдома не було зайвих дров, не було часу, та й самої білої поливи залишилося на половину маленької миски.

— До завтра зроблю, — сказала вона, перш ніж Юсуф устиг відкрити рот.

Він смикнув її за рукав уже за воротами.

— Ти ж сама сказала, що не встигнеш.

— Знаю.

— Навіщо погодилася?

Надіра не мала вдалої відповіді. Вона сподівалася, що знайде її до дому. Зазвичай це було краще за пояснення Юсуфові, які він неодмінно передавав батькові у вигідній для себе редакції.

* * *

До полудня в Марджані зіпсувалася друга криниця. Невдовзі люди заговорили й про третю, хоча та була зачинена на ремонт і ніхто не міг пояснити, хто встиг скуштувати там воду.

Надіра з Юсуфом поверталися обхідною дорогою, через провулок ткачів. Там ще не знали всіх новин, і старий продавець мотузок спокійно пропонував Юсуфові купити гарну линву «для чесної роботи». Юсуф обурився натяком і взяв дві, пообіцявши заплатити завтра. Надіра подумала про втрачену гирю й нічого не сказала.

Біля майстерні стояла Зубайда.

— Твого батька забрали до наглядача, — повідомила вона.

Надіра поставила кошик на землю. Порожній, він чомусь упав дуже голосно.

— За що?

— Яка різниця, за що? Якщо людину кличуть, вона йде. Інша річ — як її звідти випустять.

Зубайда відійшла, пропускаючи сусідського хлопчика з відром. Той ніс воду обережно, притиснувши до себе, наче відро було повне коштовностей. Зубайда перевірила пальцем край, скуштувала краплю й кивнула: годиться.

— Вони питали про гончарів, — сказала вона вже тихіше. — Про те, хто працював уночі, хто купував солі більше звичайного, чи є в кого старі труби під підлогою. Салім почав сперечатися. Ти ж знаєш його.

Надіра знала. Коли батько нервував, він чіплявся до неправильно вжитих слів і міг годину доводити, що глечик — не амфора, навіть якщо всі довкола вже забули, про що сперечалися.

— Де він зараз?

— У будинку наглядача. Не в тюрмі, якщо це тебе заспокоїть. Мені не сподобалося, як він дивився на тебе вранці, дитино. Я думала, він хоче сказати щось, але не посмів при людях. Іди, приберіть у майстерні. Я потім навідаюся.

— Навіщо прибирати?

— Бо якщо шукатимуть щось, то все одно знайдуть, а на брудній підлозі ще й послизнуться. Не дай їм приводу сваритися.

Зубайда пішла до лазні, забравши хлопчика з відром. Юсуф дивився їй услід, ніби сподівався, що вона повернеться і пояснить, як діяти.

— Я піду до батька, — сказав він.

— Спершу допоможи мені відсунути таз.

— З рибою?

Надіра насторожилася.

— Ти звідки знаєш?

— Я заглядав. Батько спершу сказав її не чіпати, а потім — щоб я за нею стежив.

— Коли?

— Поки ти готувала кошики. Хіба це важливо?

Їй раптом стало прикро, що батько довірив дивну рибу Юсуфові, а з нею не захотів говорити. Безглузде почуття, і вона розсердилася ще дужче від того, що впізнала його.

Майстерня була порожня, як вони її залишили. Тільки кіт встиг перебратися з драбинки до тіні під столом. Таз стояв за піччю, накритий тканиною. Надіра зняла її й побачила, що вода в тазі опустилася десь на два пальці, хоч сонце сюди не діставало.

Рибина плавала біля дна. Коли Надіра простягла руку, вона не втекла. Навпаки, повільно піднялася й торкнулася її пальця носом.

— Треба віднести її до пристані, — сказала Надіра.

— Батько заборонив.

— Батько тепер у наглядача. А якщо її тут знайдуть, то посадять і нас.

Юсуф не став сперечатися. Із страхом він поводився практичніше, ніж із чужими грошима.

Вони підібрали широкий полив’яний глек, із якого зазвичай поїли мула сусіда, перелили туди воду й пустили рибину. Надіра прикрила шийку сіткою, щоб риба не вистрибнула, і підсунула під глек невеликий кошик. Для стороннього ока це був би посуд із мокрою глиною: з такою ношею гончарі часто ходили вулицями.

Юсуф приніс із кімнати батька чисту тканину. Разом вони обмотали кошик.

— А якщо запитають?

— Скажеш, несемо замовлення на пристань.

— Кому?

— Будь-кому, хто знає тебе настільки погано, що повірить.

Юсуф обурено зітхнув, але цього разу мовчки підхопив кошик.

Коли вони рушили до виходу, на порозі з’явився чоловік у темному дорожньому плащі.

Він був запорошений до колін, мав вузький шрам над лівою бровою й тримав складену навпіл шкіряну торбу, яка здавалася майже порожньою. Надіра ніколи раніше його не бачила. Проте чоловік подивився не на неї та не на Юсуфа — на кошик.

— Салім тут? — запитав він.

— Немає, — відповіла Надіра.

Чоловік кивнув, ніби так і думав.

— Я шукав його від учора. Скажіть, що прийшов Ідріс із південного каравану. Він зрозуміє.

Надіра не знала, чи варто запрошувати його до двору. Ідріс не виглядав багатим покупцем, однак на таких людях трималося чимало торгівлі: вони знаходили загублену поклажу, домовлялися з охороною на гірських дорогах і знали, де в чужому місті можна заночувати без неприємностей.

— Ми поспішаємо, — сказала вона. — Поверніться ввечері.

Ідріс не зрушив із порога.

— Уже немає потреби, — промовив він. — Я приніс те, за чим мене посилали. Тільки спізнився.

Він обережно поклав торбу на поріг, відступив і, навіть не назвавши ціни за дорогу, пішов до воріт. Надіра покликала його, але чоловік лише махнув рукою. За хвилину на вулиці загуркотів віз, хтось закричав на осла, і Ідріс зник серед звичайного міського галасу.

Юсуф поставив кошик.

— Він забув торбу.

— Не забув. Бачив, як залишив.

Надіра розв’язала ремінець. Усередині лежала невелика дерев’яна дощечка, загорнута в полотно. На ній було вирізано сім кружечків — шість однакових і один більший, збоку. Посередині кожного кружечка стирчав тонкий металевий цвяшок. У шостому не було капелюшка; його хтось відламав.

Вона не розуміла, що це таке. Може, гра. Може, старий пристрій для відміток. Під дошкою лежав шматок паперу з кількома словами, написаними поспіхом.

Надіра впізнала батьків почерк не відразу: зазвичай Салім виводив великі літери рівно, а тут наче писав на коліні.

*«Ідрісе, знайди її раніше, ніж відкриють сьому. Води не давай».*

Підпису не було.

— Кого «її»? — спитав Юсуф.

Надіра не відповіла. Вона глянула на кошик.

Із-під тканини виступила волога пляма. Коли вона торкнулася її, на пальцях залишилася сіль.

Десь неподалік знову закричали водоноси. Деякі несли повні відра від верхніх садів, інші йшли порожні, перестрибуючи через калюжі, що висихали просто на камені.

Юсуф обережно притис кошик долонею.

— Надіро. Ти чула, що я питаю?

Вона склала папір і сховала під край пояса, де носила маленький ніж для підрізання глини.

— Чула. Тільки не знаю відповіді.

На пристань вони того дня так і не пішли. Спочатку довелося знайти, кому довірити торбу та рибину, а ще вирішити, чи йти до батька з тим, що він, мабуть, хотів від них приховати. Надіра довго стояла посеред майстерні, дивлячись на одинадцять порожніх місць, де вранці стояли весільні глечики. Увесь день її найбільше мучила думка про завтрашню поливу: гроші Фатіми вже майже виручили їх, а тепер вона сама пообіцяла неможливе.

Поки Юсуф шукав у дворі чистий кухоль, Надіра поставила торбу в комору й замкнула двері. Їй знадобиться батькова порада. На цей раз вона вирішила не чекати, доки він сам наважиться говорити.