Раді Вас бачити!

Надіра відчинила ворота, і батько спершу простягнув їй згорток.

— Тримай. Тільки рівно, там череп’яна проба.

Він стояв на одній нозі, другу трохи відставивши, й намагався розв’язати ремінець сандалі. Від ходіння по місту ліва нога так набрякла, що вузол затягнувся намертво. Надіра поклала згорток на лаву, присіла й розплутала ремінець. Батько терпляче дивився поверх її голови на вулицю, ніби вони обоє займалися справою, про яку не варто говорити.

— Тебе ж мали відпустити раніше.

— Відпустили. Потім каменяр захотів побачити старий план лазні. Абу Наср вирішив, що план має бути в нього. Ніхто не знав, де план. Оце й ходили.

— Знайшли?

— Коли всі вже втомилися шукати, виявилося, що він висить на стіні в кімнаті писарів. Під килимком. Щоб пилом не припадав.

Надіра зняла другий сандаль. Батькова ступня була бліда, з червоними смугами від ремінців. Вона не торкнулася коліна — знала, що він цього не любить. Підвелася й забрала згорток, поки Салім, кульгаючи, переходив двір.

Надіра поклала загорнуті матеріали для поливи на верхню полицю в майстерні, подалі від вологи. Юсуф зустрів батька так, наче цілий день займався винятково чесною торгівлею. Повідомив про повернуту гирю, зароблені монети, принесену морську воду й кількість прибраних черепків. Про мотузки згадав тільки після того, як батько помітив їх біля дверей.

— Завтра заплачу, — сказав Юсуф.

— Чим?

— Заробив.

— То чого ж не заплатив сьогодні?

Юсуф подивився на сестру, шукаючи підтримки. Надіра пригадала, як удень несла половину родинного запасу води до Халідової матері, і вирішила не ставати суддею чужої ощадливості.

— Торговець мотузками вже зачинився, — відповіла вона.

— Ага, — сказав Салім і, похитнувшись, сперся долонею на косяк. — Отже, завтра.

Він побачив монети на полиці. Не взяв. Надіра помітила, що братові від цього стало трохи легше, хоча той удав, ніби нічого не сталося.

Увечері вони вечеряли черствим хлібом, оливками й розтертими з олією нутовими зернами, які залишилися від учора. Надіра поставила питний глек так, щоб усі бачили, скільки води ще є, і розлила кожному потроху. Салім допив свій до половини й повернув решту назад у глек; Надіра насупилася, але батько тільки знизав плечима. У майстерні жила родина гончаря, а вже починали шкодувати воду навіть на миття рук.

Юсуф розповідав, як вантажив бурдюки для Аббаса. Він уперше помітив, що однакові на вигляд шкури важать по-різному, а люди, котрі платять за воду, можуть довго торгуватися над повним бурдюком, поки їхні діти стоять із порожніми кухлями. Розповідь мала б завершитися висновком про людську жадібність, проте Юсуф дійшов лише до того, що Аббасові треба полагодити віз: задня вісь небезпечно хитається.

Салім вислухав, попросив показати долоні. На них були червоні натерті смуги. Він дістав із маленької скриньки старе полотно, відрізав вузьку стрічку й подав синові.

— На ніч перев’яжи. Якщо завтра знову мотузки тягатимеш, шкіра злізе.

— Я вже не збираюся до Аббаса.

— Місто маленьке, — сказав батько. — А борги в тебе люблять ходити великим колом.

Юсуф відповів не одразу. Він розглядав свої руки, потім поклав стрічку біля тарілки. Надіра бачила, що він хоче пожартувати, та цього разу не знаходить нічого слушного.

Після вечері Салім пішов до печі. Темний глечик стояв там, де Надіра його залишила. Кришка лежала на цеглині під нижньою полицею; ніхто за день її не зачепив. Батько підняв кришку, повернув до світла, яке ще залишалося з боку двору. Вузька риска під обсипаною смугою здавалася звичайною подряпиною. Він потер великим пальцем край і поклав назад.

— Звідки ти знав, що треба дати рибі морської води? — запитала Надіра.

— Вона морська.

— Ти її раніше бачив?

— Не цю.

Відповідь пролунала надто швидко, щоб її можна було вважати випадковою. Салім узяв кришку ще раз, хоча нічого нового на ній за хвилину не з’явилося. Надіра відчула під поясом складений папір. Вона носила його цілий день, і край уже натер шкіру біля стегна.

— А глечик чий?

— Не наш.

— Звідки він опинився в моїй печі?

Салім поставив кришку поряд із глечиком. Обережно, без звичного постукування, яким він перевіряв кожну готову річ.

— Я не знаю, хто його туди поклав.

Принаймні цього разу він сказав щось певне. Надіра хотіла запитати ще, та батько поглянув на Юсуфа. Той сидів на порозі й намагався зав’язати полотно одним вузлом, використовуючи лише здорові пальці другої руки. Салім підвівся й допоміг йому.

Вона не стала діставати записку. Замість того прибрала кухоль зі столу, щоб кіт не перекинув його вночі. Зробити це було легше, ніж пояснити, чому вона теж приховувала від батька річ, написану його рукою.

Потім вони перевірили рибу. Надіра зняла сітку з широкого полив’яного глека. Срібляста спина повільно промайнула під поверхнею. У кутку пахло солоною водою й вологою циновкою. Салім довго дивився на рибину, але не простягнув до неї руки.

— На ніч лиши тут, — сказав він. — Від дверей далі. І кришку на морську воду добре притисніть.

— Щоб не випарувалася?

— Щоб Юсуф спросоння не напився.

— Я не настільки... — почав Юсуф і згадав ранішню розмову про піч. — Добре, я зрозумів.

Коли над дахами стемніло, до них прийшла Зубайда. Вона несла власний ліхтар, а під пахвою — дощечку з обліком лазні. Не сідала, хоча Салім посунув їй табурет. Поки він підводився, вона сказала, що в паливні пахне сирістю. Халід прибрав дрова, а під ними виявилася мокра смуга, якої вранці не було. Каменярі нічого не розкопали, тільки принесли заступи й відсунули стару скриню, але тепер Зубайда побоювалася, що підлога просяде сама.

— Якщо вночі щось упаде, хто мені платитиме? — запитала вона.

— Спершу треба побачити, що там, — відповів Салім.

— Завтра після світанку, як домовилися. До того я не дам їм навіть поріг підмести, якщо вони знову прийдуть із молотками.

Салім попросив показати пальцем на плані місце мокрої смуги. Зубайда розгорнула свою дощечку, де були намальовані дві кімнати й невеличкий дворик. Малювала вона не надто вправно: паливня вийшла більшою за весь хамам, а задні двері — розміром із міську браму. Проте вона точно знала, скільки кроків від печі до скрині з паливом, і змусила Саліма двічі перепитати, чи смуга була ближче до стіни, чи до порога.

Надіра слухала, як сперечаються двоє людей, кожен із яких звик керувати своєю справою і не дуже любив чужу допомогу. Зубайда вимагала, щоб при огляді не зачепили теплових ходів під гарячою кімнатою. Салім відповідав, що вони йдуть перевіряти воду, а не топку. Та наполягала, що майстри не розрізняють однієї труби від іншої, доки не вдарять по обох.

— Візьми Надіру, — сказала нарешті Зубайда. — Вона глиняний шов від вапняного відрізнить.

Батько глянув на доньку.

— Їй до Фатіми.

— До полудня встигне. А якщо ваш каменяр розіб’є мою підлогу, я потім до вас усіх ходитиму аж до наступного літа.

Надіра сказала, що піде. Не через погрозу — їй самій потрібно було побачити, що батько збирався показати каменяреві. Салім заперечувати не став. Зубайда, задоволена, нарешті присіла на табурет, перелічила, кому ще заборонила приходити в лазню, й пішла додому, забравши свій перекошений план.

Батько залишився біля печі. Надіра підійшла, щоб допомогти йому запалити невелику лампу. Він не попросив. Але коли вона простягнула кресало, узяв його, не сперечаючись.

— Пам’ятаєш пожежу в Зубайдиній лазні? — спитала вона.

— Тебе тоді ще не було.

— Знаю. Ти казав, що закладав підлогу після пожежі.

— Закладав.

Він запалив гніт, підкрутив його й поставив лампу на стіл.

— А чому той хід замурували?

— Тоді його визнали непотрібним.

— Хто?

Салім потер коліно долонею. Випростав ногу, відразу скривився й повернув назад.

— Люди, які мали право вирішувати, — сказав він.

Надіра зрозуміла, що більше зараз не почує. І ще зрозуміла, що батько, здається, щиро вважає цю відповідь достатньою.

⁂

До лазні вони прийшли, коли сонце тільки починало фарбувати верхні стіни будинків. Сук іще не прокинувся повністю, але водоноси вже ходили вулицями. Біля однієї з криниць двоє чоловіків стояли з відрами, хоч наглядач заборонив черпати там воду. Сторож пояснював, що заборона стосується всіх. Чоловіки наполягали, що їм потрібно тільки для худоби. Сторож відповідав: худоба теж має господарів, які потім сваритимуться з ним.

Зубайда відчинила задні двері з таким виглядом, ніби нічого гіршого за гостей у ранню годину ще не траплялося. Біля стіни паливні стояли два заступи. Халід відсунув штабель сухих дров і тепер збирав дрібні тріски, щоб їх не затоптали в багнюку. Надіра відчула вогкий запах старої штукатурки, теплого попелу та вчорашнього мила. Від печі тягнуло слабким теплом; на ніч її не розпалювали, бо воду для лазні все одно не мали звідки взяти.

Абу Наср прийшов із писарем і каменярем. Каменяр звався Мунзір. Він мав широкі пальці, на яких застигала вапняна крихта, й одразу попросив прибрати з кімнати всіх, хто не збирався працювати.

— Я тут працюю, — сказала Зубайда.

— Тоді принаймні не стійте там, де я копатиму.

Він провів крейдою риску на підлозі поблизу задньої стіни. Надіра помітила, що риску проведено навскіс через стару плитку. Та була грубіша від решти: поверхня потемніла від тепла, край просів, а у шві стирчав шматочок вугілля. Не схоже на водостічний лоток. Такі місця лишалися біля печей, де через підлогу пропускали гаряче повітря. Якщо розбити перекриття навмання, можна було втратити теплий хід, а тоді лазню доведеться закривати ще надовше.

— Тут не копайте, — сказала вона.

Мунзір озирнувся. Він не спитав чому. Спершу подивився на Саліма — мовляв, заберіть доньку.

Надіра опустилася на коліна, показала пальцем на темний шов.

— Тут старий тепловий хід. Дивіться: глина обпалена з цього боку, а вапно покладене пізніше. Якщо бити посередині, трісне вся плитка до дверей.

Мунзір присів поруч. Зішкріб ножем трохи розчину, понюхав, потер між пальцями. Потім мовчки стер крейдяну лінію долонею і провів нову ближче до стіни.

— Де ж тоді водовід? — спитав Абу Наср.

Салім відміряв від стіни три короткі кроки й указав на місце, де цегла мала інший колір. Зубайда відразу сказала, що там стояла скриня для дров, отже, жодної мокрої смуги вона не могла побачити. Халід пояснив, що скриню відсунули ще вчора, і поклав перед господинею два вологі поліна як доказ. Зубайда доторкнулася до них. На мить зніяковіла, але тільки попросила винести дрова надвір, щоб не набралися вологи.

Поки Мунзір підважував першу цеглину, Надіра стояла біля дверей із кошиком для уламків. Їй доручили складати цілі шматки окремо від битого, а вона не заперечувала: ніхто не давав їй наказу менше дивитися. Цегла знімалася важко. Старий розчин виявився напрочуд міцним. Під ним відкрився вузький жолоб, викладений обпаленими глиняними секціями. У ньому було сухо.

Абу Наср звелів принести світло. Писар тримав лампу, Мунзір очищав від бруду край однієї секції. Надіра побачила, що глина всередині темна й гладенька, а ззовні місцями зберігся білий наліт. Старий жолоб міг вести воду; міг колись відводити її після миття підлоги. З одного короткого отвору не вгадаєш.

— Далі куди? — запитав наглядач у Саліма.

Той показав у бік старої стіни, за якою починалася гаряча кімната.

— Там був поворот. Після пожежі заклали цеглою.

— Хто закладав?

— Я допомагав. Головував майстер Рашид. Він давно помер.

Надіра вперше почула ім’я. Запам’ятала. Батько міг стільки років говорити про пожежу, не назвавши майстра, під керівництвом якого працював. У цьому не було нічого дивного; вона сама навряд чи згадувала імена всіх, хто допомагав їй при випалі. Проте тепер це ім’я чомусь здавалося важливішим за знайдену цеглу.

Вони зняли ще дві секції, дісталися старої заглушки. Вона складалася з коротких цеглин, поставлених поперек ходу й замазаних розчином. Мунзір постукав по ній тупим кінцем зубила.

— Триматиме.

— Нам треба знати, що по той бік, — сказав Абу Наср.

— І кому доведеться платити, якщо завалиться стіна, — додала Зубайда.

Каменяр закріпив вузьку підпору під край відкритої плитки. Працював довго, не кваплячись, і весь цей час Юсуфового бажання зазирнути в кожну щілину Надірі бракувало чи не більше за його допомогу: хоч було б з ким пошепки обговорювати роботу. Втім, брат залишився вдома дивитися за рибою й віднести гроші за мотузки, щойно відчиниться крамниця.

Під заглушкою проступала свіжа волога. Мунзір доторкнувся до неї кінчиком пальця, а тоді обережно зняв верхню цеглину. Розчин на одному боці був старий, сірий і крихкий. Нижче трапився щільніший, рожевий. Він відділявся інакше, залишав на зубилі м’яку плівку.

Надіра попросила показати уламок.

— Це нове, — сказала вона.

— Скільки нове? — спитав Абу Наср.

Вона не збиралася називати вік розчину наосліп. У вологій паливні навіть старий матеріал іноді тримав воду місяцями. Надіра поклала уламок на цеглу, розрізала його ножем для глини, який принесла з дому. Зовнішня шкірка вже трималася, серцевина мазалася по лезу.

— Цей шов переробляли пізніше за решту. Коли саме — я не скажу. Майстер, який клав, мав би знати.

Мунзір спробував розтерти рожеву масу між пальцями. Розсипав на долоню трохи піску, зауважив, що туди намішано червоний черепок. Тоді повернувся до Саліма.

— Ти кажеш, заклали після пожежі. А чого цей шов так тримається?

Салім дивився не на розчин, а на отвір під цеглою. Надіра бачила, як у нього поволі побіліла смуга над верхньою губою. Зрештою він сказав:

— Я не знаю, хто тут працював після мене.

Абу Наср наказав писареві записати це слово в слово. Салім глянув на нього, але не заперечив. Було неприємно стояти тут, слухаючи, як батькове незнання перетворюють на окремий рядок у чужому списку. Надіра навіть подумала сказати, що майстри різних поколінь використовують різний розчин, і це нічого не доводить. Утрималася. Вона сама попросила показати уламок.

Мунзір зняв трохи розчину й підвів лампу до щілини. За кладкою, всупереч їхнім побоюванням, нічого не хлюпало: там лежав сухий дрібний пісок, із якого виступала вузька смужка деревини. Каменяр спробував підчепити її гачком, проте шматок не зрушив, наче його закріпили глибше, ніж сягав розібраний шар цегли.

— Далі без опори не розбиратиму, — вирішив Мунзір. — Стіна тут несуча, й під неї лізти з одним зубилом дурна справа.

Абу Наср був незадоволений. Зубайда — задоволена надто помітно. Вона одразу наказала накрити отвір дошками, щоб ніхто не провалився. Коли Мунзір поклав першу, Надіра звернула увагу на дерев’яну смужку, що виднілася у щілині: вона була тонкою, світлою, наче недавно стесаною. На відміну від старих обвуглених трісок поруч.

Вона могла помилитися. Світло лампи падало збоку, деревина мала вологи менше, ніж навколишній розчин. Та думка, що хтось відкривав заглушку після пожежі й знову замуровував її, відчутно змінила простір паливні. Вона вже не дивилася на покинуту трубу. Тепер це було місце, де хтось працював так, щоб інші не дізналися.

— Я поставлю сюди сторожа, — сказав Абу Наср. — Доки не з’ясуємо, як відкрити безпечно. І список майстрів треба переглянути.

Він звернувся до Саліма:

— Ти залишишся до полудня. Розкажеш писареві все, що пам’ятаєш про пожежу і стару кладку.

Надіра глянула на сонце, що вже вибралося над сусіднім дахом. До Фатіми треба було встигнути до полудня, а глечика в них досі не було. Поруч із мокрим швом лежало кілька цілих старих цеглин; Мунзір складав їх рівним стосом. Салім підняв одну, оцінив вагу й поклав назад. На думку Надіри, він радо взявся б до важкої роботи, аби не говорити з писарем.

— Я піду до Фатіми, — сказала вона.

Батько кивнув. Нічого не попросив передати додому, не велів приходити за ним. Тільки нагадав, щоб Юсуф не забув заплатити за мотузки. Надіра вийшла через задні двері паливні, ще відчуваючи на пальцях рожевий розчин.

⁂

У дворі Фатіми готували воду для ранкового вмивання гостей. Два наймані водоноси сперечалися, в який кут ставити повні бурдюки, аби ніхто з дітей не проколов їх випадково шпилькою. Кухар, якого Надіра пам’ятала за вчорашньою вимогою цибулі, тепер вимагав додаткової солі. Його було важко слухати після двох солоних криниць, та він мав слушність: у казані варилося зовсім інше, ніж у міських колодязях, і сіль тут поки що залишалася дешевшою за воду.

Надіра попросила покликати господиню. Служниця провела її в затінок біля внутрішнього дворика. На циновці стояли одинадцять білих глечиків. Їх виставили рівними рядами й прикрили чистою тканиною. Побачивши власну роботу чужими очима, Надіра мимоволі відчула гордість. Вони були гарні. Особливо два передніх, з тонким вигином шийки, який вона відточувала цілу зиму. Якби їх не бракувало до повної дюжини, вона дивилася б довше.

Пані Фатіма вийшла з дощечкою для записів. Біля неї стояла молода жінка у світлому домашньому вбранні, з недошитою каймою на рукаві. Ту, певно, й називали нареченою. Надіра пам’ятала, як дівчина торкалася блакитної поливи навесні, та ім’я її забулося в нескінченних перемовинах із матір’ю.

— Дванадцятий? — запитала Фатіма.

— Я не принесла.

Господиня подивилася на порожні руки Надіри. Можливо, ще сподівалася, що посуд стоїть біля воріт у носіїв.

— Тоді про що розмовляти?

— Ви сказали: або всі дванадцять, або половина ціни. Я хочу запропонувати інше. Одинадцять ви вже прийняли. Заплатіть за них, як домовлялися, а останній я зроблю за кілька днів. Пізніше й дешевше.

— Дешевше наскільки?

Оце запитання Надіра обмірковувала дорогою. За шматом сухого хліба можна було звести весь заробіток до нуля, якщо не знати, коли зупинитися. Вона назвала суму, що залишала їм прибуток, але скромніший за обіцяний. Фатіма одразу запропонувала вдвічі менше.

Розмова перейшла у звичне русло. Надіра знала, як тримати посуд під час огляду, як доводити якість поливи, як пояснювати покупцеві різницю між тріщиною і слідом від підпори. Але вона погано вміла торгуватися, коли сама винна. Фатіма вміла чудово — ще й так, щоб винуватець увесь час це пам’ятав.

Молода жінка стояла осторонь, розглядаючи подол власного рукава. Коли Фатіма втретє повторила, що в замовленні було дванадцять, та попросила дозволу вставити слово.

— Мамо, у нас є великий мідний глек. Тітка Рабіа його вчора привезла.

— Він для іншого.

— Він стоїть порожній.

— Тому що для іншого.

Надіра опустила очі. Чула цей тон у майстерні, коли батько пояснював Юсуфові, чому той не має права продавати речі, яких ще не купив. Молода жінка спробувала ще раз, спокійніше.

— Якщо поставимо його між білими, різницю буде видно. Але хіба це погано? Тітка ж сама хотіла, щоб усі пам’ятали її подарунок.

Фатіма притисла дощечку до боку. Її погляд перескочив від доньки до глечиків, потім до кухаря, який саме кричав, що йому заважають носії. За хвилину вона веліла служниці принести мідний глек.

Той виявився високим, із накривкою на ланцюжку, начищений так, що від нього на стіні стрибало світло. Поруч з одинадцятьма білими глиняними посудинами він виглядав надто пишним, проте саме це, здається, задовольнило господиню.

— Рабіа буде щаслива, — пробурмотіла Фатіма. — Вона і так хотіла, щоб її подарунок усі побачили.

Донька ледь помітно усміхнулася. Надіра вперше розгледіла її уважно: на пальцях були дрібні уколи від голки, біля скроні неслухняно вибилася темна пасма. Вона трималася обережно, але не боялася виявити власну думку. Здавалося, Фатіма підозрювала її в майбутньому чоловіковому домі набагато менше, ніж у власному.

— Як тебе звати? — спитала Надіра, коли мати відвернулася до рахунків.

— Сафа.

— Я Надіра.

— Знаю. Ти принесла мені того разу блакитні зразки.

Отже, пам’ятала.

Фатіма тим часом обраховувала суму на пальцях. Замість узяти всі гроші за неповне замовлення, Надіра погодилася на оплату одинадцяти глечиків за звичною ціною та невелике відрахування за запізнення. Дванадцятий білий вона зробить разом із наступною партією, не марнуючи дров заради однієї речі. Фатіма зможе купити його за домовленою зниженою ціною, якщо схоче. Неприємно. Проте краще, ніж віддати одинадцять за пів ціни. Вона повторила умови вголос, щоб обидві запам’ятали, і Фатіма записала на дощечці нову суму.

— Гроші віддам, коли перенесуть посуд до зали, — сказала вона. — Якщо ж бодай один розіб’ють, вирахую з тебе.

— Ви їх учора прийняли. За ваших носіїв я відповідати не можу.

— То перенеси сама.

Надіра подивилася на одинадцять глечиків. Вона вже цілий ранок носилася між чужими клопотами, а тепер їй пропонували заплатити власною спиною за чотири кроки від двору до зали. Проте монети досі були в Фатіми. Надіра попросила тільки, щоб служниці допомогли й щоб ніхто не поспішав. Господиня погодилася, звелівши спочатку прибрати килимок із порога.

Сафа взяла один глечик із заднього ряду. Надіра притримала його за денце. Вони перенесли посуд до зали, де чоловіки вже розстеляли чисті килимки. Перший поставили біля низького столу, другий — поруч. Мідний глек Рабіа, блискучий і трохи недоречний, зайняв місце посередині. Сафа попросила не ставити його близько до дверей, бо тітка, заходячи, неодмінно зачепить ланцюжок на кришці.

Надіра не знала Рабіа, але легко повірила, що така людина існує.

Коли з останнім глечиком було покінчено, Фатіма відрахувала гроші. Перерахувала ще раз. Її губи рухалися беззвучно, доки Надіра не сховала монети у внутрішню кишеню пояса.

Сафа вийшла провести її до воріт. Дорогою вони пройшли повз невелику кімнату, де на лаві лежала біла тканина з незакінченою каймою. Сафа зупинилася, поправила її край, хоча той не зрушив від ранку.

— А блакитна полива у вас ще є? — тихо спитала вона.

— Є зразки. Готового майже нічого не залишилося.

— Коли закінчиться все це з водою, я прийду. Хочу замовити собі чашу. Маленьку. Щоб можна було самій вирішити колір.

Вона сказала це буденно, як говорять про річ, яку збираються купити після весілля, коли матимуть власну комору й знатимуть, де стоїть запас рису. Надіра відповіла, що зробить. Не стала питати, чи чоловік дозволить, і Сафа за це, схоже, була вдячна.

На вулиці вже стояла денна спека. Крамниці відчинилися, вдалині хтось продавав дешевий ячмінь, а дві жінки біля воріт обговорювали воду зі старих садових колодязів. Надіра спинилася, щоб перекласти гроші в сухішу кишеню. На пальцях усе ще залишався блідо-рожевий пил із заглушки. Вона почала витирати його об поділ, потім передумала й згорнула руки в кулаки.

Треба було повертатися до майстерні. Юсуф мав віднести мотузковому продавцеві гроші, піч стояла холодна, а батько лишився біля наглядачевого писаря. Коли Надіра уявила, що розкаже йому про угоду з Фатімою, їй уперше за день стало хоч трохи легше. Вона розуміла: він перевірить кожну монету, потім скаже, що можна було виторгувати більше. Мабуть, матиме рацію.

Вона купила на розі два теплі пласкі коржі й попросила продавця загорнути один окремо. Салім нічого не їв із ранку, якщо не рахувати торішнього нуту, як той сам назвав учорашню вечерю. Надіра не знала, чи його вже відпустили від писарів, але корж від цього не ставав зайвим.