Раді Вас бачити!

Юсуф знайшов кухоль, але він виявився щербатим.

Він довго крутив його перед очима, намагаючись вирішити, чи можна назвати тріщину прикрасою. Надіра забрала кухоль і поставила на полицю до посуду, з якого нікому не дозволялося пити. На полиці вже стояли три миски, дві чашки й маленький зелений глечик, який Юсуф торік намагався продати як старовинний. Старовинним він став лише після падіння зі столу.

— Візьми наш, із кухні.

— Ти сказала знайти чистий.

— Наш чистий.

— А чого ж ти одразу не сказала?

Суперечку довелося відкласти: з-під тканини на кошику з рибою сочилася вода. За час, поки вони переносили речі, біля ніжки столу набігла калюжа. Надіра розмотала вузол, зняла сітку з горла широкого полив’яного глека й заглянула всередину. Перевірила денце: воно було ціле. Вода стікала з тканини, якою вони похапцем обмотали кошик. Рибина плавала біля стінки, торкаючись її сріблястим боком. Колись, на рибному ринку, Надіра бачила, як так тримаються в тісних посудинах морські риби, привезені живими для багатих покупців. Тільки тих риб продавці не ховали від денного світла й не виносили з печі.

Вона долила води з таза, де залишилося трохи солоної. Хлюпнути надто різко було страшно: глек уже мав стару щербинку на вінці, а нової посудини для цієї мешканки в них не було. Рибина спустилася до дна. На поверхні лишилося кілька дрібних пухирців. Надіра знову натягнула сітку на горло.

— Їй замало місця, — сказав Юсуф.

— І води.

— Може, принести з моря?

Батько заборонив відносити рибу до моря. Про морську воду нічого не казав. Різниця, на яку ще вранці Надіра не звернула б уваги, тепер здавалася важливою.

— Принесеш, — вирішила вона. — З боку рибальських човнів, де вода чистіша, а не там, де промивають сіті. І візьми посуд із кришкою.

— Зараз?

— Після того, як повернеш гирю.

Юсуф подивився у двір, немов сподівався, що міська стіна за їхніми воротами раптом відсунеться й відкриє йому шлях до пристані, де ніхто не ставитиме зайвих запитань.

— Вона в мене тимчасово.

— У кого ти її взяв?

— У Аббаса.

Продавець прянощів Аббас мав крамницю біля суку Шкіряників і не прощав двох речей: неправильного зважування й жартів про свою лисину. Надіра подумала, що братові можна було обрати безпечнішого кредитора — наприклад, розбійника з великих доріг. Той бодай не знав би, де вони живуть.

— До нього й понесеш. Тепер.

— А до моря хто?

— Встигнеш. Я піду до наглядача.

Юсуф перестав перекладати глек із руки в руку.

— Сама?

Вона не знала, чого брат боїться більше: того, що її не пустять до батька, чи того, що пустять і вона довідається про щось, чого Юсуф іще не знає.

— Саме тому й прошу тебе побути тут, — сказала вона. — Хтось має наглядати за піччю.

Він глянув на холодну піч. Але не став ловити її на брехні.

Замість того вийняв із-за пояса мідну гирю, поклав на долоню, і Надіра вперше роздивилася на ній невелике різьблене клеймо Аббасової крамниці. Тоненька смужка міді біля основи була свіжо потерта — власник щойно підганяв вагу. Гиря могла дорого коштувати.

— Чому ти взагалі її взяв?

— Хотів перевірити свої терези.

— У тебе немає терезів.

— Тим-то й справа. Хотів купити. Перед купівлею треба перевіряти товар.

Навіть намагання бути обачним у Юсуфа виходило якось дорого.

Він уже простягнувся до дверей, коли хтось постукав у ворота. Не тричі, як пристойні люди, а коротко й двічі поспіль. Так стукала Зубайда, якщо вважала, що людині соромно змушувати її чекати.

— Воду знайшли? — спитала вона, тільки-но Юсуф відчинив.

Надіра згадала про свою обіцянку біля криниці. У кутку кухні стояв великий глек питної води, накритий чистою тканиною. Із нього вистачило б на вечір усій родині, якби пити обережно. Вона довго набирала повний кухоль, притримуючи пальцем край, щоб не вихлюпнути ні краплі.

— Для Халідової матері, — сказала Надіра.

Зубайда глянула на кухоль. Потім — на неї.

— А до вечора ти що їй принесеш? Запах води?

— У нас тільки один глек. Сама бачила, що робиться на ринку.

— Тоді я візьму половину, а другу залишиш собі. Не ображайся, це не прохання.

Говорила вона, як завжди, наче керувала лазнею навіть за межами її стін. Надіра хотіла заперечити, що нічого не винна Зубайді, але згадала, як та цієї весни тягала воду до майстерні, коли батько три дні не міг підвестися з ліжка через коліно. За воду Зубайда тоді не взяла грошей. Зате забрала три миски, які давно їй подобалися, і так жодного разу за них не заплатила. У їхньому місті добрі вчинки рідко траплялися без попередньої історії.

Вони перелили половину питної води в малий глек. Зубайда заткнула його чистою ганчіркою й перевірила, чи не пропускає біля горла. Тільки після цього помітила темну посудину біля печі.

— Ось це нове?

Надіра встигла відповісти раніше, ніж брат:

— Невдала робота. Залишу для зразка.

Зубайда провела по темному боці пальцем.

— Твій батько вчив тебе не ставити на видноті те, що не збираєшся продавати. Особливо коли по дворах ходять писарі.

Вона не допитувалася. Зазирнула до таза, побачила сітку на горлі глека й відвела очі. Надіра не зрозуміла, чи знає Зубайда більше, ніж говорить, чи просто вважає чужі дива менш важливими за хвору жінку, якій нічого пити.

— Я йду до батька, — сказала Надіра.

— То ходімо разом. Мені до Халіда. Його мати неподалік від будинку наглядача.

Вони вийшли, лишивши Юсуфа з наказом дістати морської води, повернути гирю й не кидати майстерню надовго. На останнє він погодився так швидко, що Надіра майже напевне знала: доведеться повернутися раніше, ніж обіцяв.

⁂

На вулиці вода вже мала ціну, якої ще вчора не мала.

Біля криниці шикувалася черга з порожніми посудинами. Водоноси, котрі вранці сварилися через спробу продати їм солону воду, тепер сперечалися з покупцями за право пройти першими. Біля садового кварталу стояв осел із двома повними бурдюками; господар відхиляв пропозиції купити все одразу й відміряв воду кружкою. Йому було вигідніше продавати потроху. Він пояснював це турботою про кожну родину.

Зубайда, проходячи повз нього, не стала навіть торгуватися. Просто назвала ціну, за яку вчора можна було купити пів бурдюка. Водонос пирхнув.

— Хіба не бачиш, що місто без води?

— Бачу. Тому й кажу: не кричи так голосно. Люди почують, скільки ти береш.

Він провів їх похмурим поглядом, але ціну для наступного покупця знизив. Ненадовго, мабуть: за ними вже піднімалася інша черга.

Надіра несла половину води у невеликому глеку. Його вага нагадувала їй про те, що вони залишили вдома: батька немає, Юсуф непевно виконує доручення, а завтрашнє весілля досі чекає дванадцятого білого глечика. Вона намагалася обміркувати, де позичити готовий посуд, який не відрізнятиметься від одинадцяти, і весь час поверталася до одного прикрого висновку: навіть якби хтось погодився продати свій глечик, Фатіма впізнала б чужу руку з першого дотику.

— Ти пішла б до Мансура? — спитала Зубайда.

— До кого?

— До гончаря на Північній вулиці. Він працює білою поливою.

Надіра здивувалася, що Зубайда вгадала її думки. Та вказала на вузол у неї на рукаві.

— Коли ти злишся, усе зав’язуєш. Учора в лазні дві жінки розповідали про весільне замовлення Фатіми. Мансур має готовий посуд, хоч дорогий.

— Не такий.

— Я бачила ці глечики? Ні. Ти бачила його товар? Так. Тоді тобі видніше.

Зубайда сказала це без роздратування. Вона не мала звички переконувати людей у тому, в чому сама не розумілася. Зате там, де розумілася, могла добитися свого навіть від наглядача.

Біля мечеті кілька чоловіків сперечалися про причину солоної води. Один звинувачував рибалок, що вивантажували сіль на пристані. Другий твердив, що так карають за обман на вагах. Третій знав людину, в якої брат бачив над криницею синій вогонь, але не міг пояснити, чому вогонь не помітив сам доглядач.

— До вечора там уже буде іфрит, — сказала Зубайда. — А до ранку знайдуть того, хто з ним розмовляв.

— Ти не віриш в іфритів?

— Я вірю в людей, які надто добре знають, що робив чужий сусід уночі. З ними клопоту більше.

Вулиця звузилася. Над лавкою кушніра висіли шкури, у вузькому проході між крамницями росла шовковиця, коріння якої підняло каміння. Зубайда притримала Надіру за лікоть, коли та спіткнулася. Глек не впав, однак трохи води бризнуло на пальці. Надіра з досадою побачила, як на запиленій шкірі лишилися темні краплі. І подумала, що могла б нести це двома руками.

Халідова мати жила за внутрішнім подвір’ям будинку, де внизу продавався папір. Двері до кімнати відчинила молода жінка з немовлям на руках. Надіра передала Зубайді глек. Та, не питаючи дозволу, пройшла до низького ліжка біля вікна й поставила воду на табурет. Халідова мати мала дуже тонкі зап’ястки і дивилася на гостю сердито.

— Я ж казала, не треба витрачатися.

— Ти й учора казала. Від учора нічого не змінилося, хіба з водою стало гірше.

— Халідові й так не платять за половину дня, що він сюди бігає.

— Платять. Я сама рахувала. Вставай і пий.

Стара хотіла ще щось сказати, але Зубайда подала їй кухоль. Надіра стояла біля дверей, ніяково притискаючи до грудей порожню сумку. Халідова мати пила маленькими ковтками, відпочиваючи між ними. Коли вона закінчила, подивилася на Надіру й подякувала. Без довгих благословень, яких Надіра побоювалася, бо тоді не знала, куди подіти руки.

Жінка з немовлям винесла їм по маленькому шматку сушеного інжиру. Надіра відмовилася, Зубайда взяла один і звеліла їй узяти другий. Поки стара розповідала щось про біль у спині, Зубайда перевірила їй подушку, підсунула табурет ближче до ліжка та посварила молоду жінку за те, що глек стояв просто на сонці. Звичайний клопіт, для якого не потрібно було ні чужих таємниць, ні риб, що виживали в печі.

На виході Зубайда розгорнула вузол зі своїми грішми. Поклала на долоню невістки Халіда дві монети й сказала купити крупи, якщо вдасться, а решту сховати на завтра. Та хотіла віддати одну назад. Обидві сперечалися пошепки, щоб хвора не чула. Надіра вийшла на подвір’я й дала їм час.

Невеличкий хлопчик сидів навпочіпки біля стіни, креслячи паличкою доріжки для мурах. Він проклав їм сім кіл і двічі сердився, що мурахи не хотіли рухатися, як належить. Надіра майже засміялася: цього дня їй уже почало ввижатися число сім скрізь. На дошці, у записці, у мимовільних дитячих забавках.

Хлопчик підвів очі.

— Вони обходять шосте.

І справді, мурахи минали одне з кіл, огинаючи розлиту там темну цятку меду. Інші кружечки були сухі. Надіра хотіла сказати, що мурахи мають на те цілком зрозумілу причину, але не стала. Хлопчик знайшов заняття, яке відволікало його від хвороби бабусі. Нехай.

Зубайда вийшла невдовзі. Пахла ліками, нагрітою білизною і тим домашнім повітрям, що його не впізнаєш, поки не проживеш десь багато років.

— Тепер до наглядача, — сказала вона. — Тільки не починай сварки з порога. Він і без того сьогодні вислухав стільки, що мав би отримувати платню за кожне чуже слово.

⁂

У дворі наглядача пахло чорнилом, пилом і мокрою соломою. Біля входу лежали дві мідні мірки для зерна, які сюди принесли на перевірку: хтось із мірошників продавав борошно за неправильною мірою. Поряд стояв візок із порожніми бурдюками. Власник візка пояснював писарю, що він не змішував солону воду з питною, а сам писар уперто повертався до питання, чому вода в чотирьох бурдюках була солоніша, ніж у решті.

Надіра притримала біля пояса складений листок. Батькові слова, передані Ідрісом, боляче дряпали шкіру. Вона могла просто показати їх — і тоді, можливо, швидше дізналася б правду. Але в листку було те, чого ніхто сторонній поки не знав. Віддати його писарям означало вже не мати права вирішити, кому він дістанеться далі.

Салім сидів у затіненій галереї разом із двома водоносами. Він поклав хвору ногу на невисокий поріжок і тримав на колінах згорток, з яким Надіра бачила його біля криниці. Від коліна й до пояса в нього тягнулася смуга сухої глини. Здавалося, він десь присів на землю, не дивлячись, чи там чисто. Побачивши доньку, Салім спочатку глянув на її руки.

— Ти без води?

— Принесла Халідовій матері. Їй потрібніше.

Він кивнув. Надіра роздратувалася: він не спитав про рибу й навіть не поцікавився, навіщо вона прийшла. А вона добиралася сюди через пів міста, пильнувала глек, поступалася водоносам дорогою, тоді ще й мусила доводити вартовому, що доньки мають право бачити своїх батьків, якщо тих не посадили до в’язниці.

Зубайда тим часом уже розмовляла з наглядачем. Чоловік мав сиву смужку в бороді й чорнильну пляму біля основи великого пальця. Його називали Абу Насром, хоча більшість ремісників згадувала ім’я тільки тоді, коли отримувала штраф. Він вислухав Зубайду, не перебиваючи. Потім подивився на Надіру.

— Це Салімова донька? Гончарка?

— Так, — відповіла вона.

— Ходімо.

Він провів їх до кімнати, де писар розкладав на низькому столі зразки води в трьох неглибоких чашках. Поряд лежали дощечки з позначками: «Лазня», «Сади», «Південна брама». Зразок із садів був прозоріший від решти. Той, що з криниці біля лазні, мав біля краю світлий осад.

Абу Наср запропонував Надірі понюхати чашку. Вона не брала її до рота. Їй здавалося, що цього ранку вже досить скуштувала чужої води.

— Ви робили випал уночі? — запитав наглядач.

— Так. Весільний посуд.

— Сіль використовували?

— Для поливи — не так, як ви думаєте. І не в такій кількості, щоб зіпсувати криницю. Наша піч не має стоку в підземний водозбір.

Абу Наср поклав долоню на край столу.

— Я не казав, що ви винні.

— А чому батько тут?

— Бо він знає, де під старими дворами проходить закритий водовід. Принаймні так стверджує доглядач криниці. Ми хочемо перевірити його слова.

Надіра повернулася до Саліма. Він обережно поклав згорток на коліно. Тільки тепер вона побачила в щілині тканини білий порошок: батько купив на пристані складники для їхньої поливи, перш ніж усе це почалося. Від такої дрібниці їй зненацька защеміло в горлі. Батько думав про завтрашнє весілля, поки вона думала, що для нього існує тільки загадкова риба.

— Ти ніколи не казав, що знаєш старі водоводи, — промовила вона.

— Бо я гончар.

— Тут теж є гончарі, — зауважив Абу Наср. — І більшість із них не питає, яка криниця зіпсувалася першою. Ваш батько питав.

Салім знову подивився у двір. Туди вели дві галереї; в одній писарі приймали скарги, в другій чекали люди з невеличкими глиняними глечиками — принесли зразки води зі своїх вулиць. Чужі голоси лунали крізь вікно безупинно. Ніхто не заглушав їх, бо ніде було розмістити всіх окремо.

— Під лазнею є засипаний хід, — сказав Салім. — Старий. Я бачив його, коли закладали підлогу після пожежі. На схід він не йде, так що садова вода йому ні до чого.

— Оце ми й перевіримо, — сказав Абу Наср. — Якщо ви покажете його нашому каменяреві.

— Покажу.

Надіра не чекала від батька такої швидкої згоди. Вранці він приховував навіть те, кому належить риба, а тепер спокійно обіцяв чужим людям провести їх до старого ходу. Може, це й справді все, що знав батько? Може, вона змарнувала пів дня, придумуючи найгірше?

Абу Наср звірив дві дощечки.

— Сьогодні ходити туди запізно. До вечора маємо розібратися з продажем води зі садів. На ніч засипаний хід не чіпатимемо. Завтра після світанку каменярі зберуться біля лазні. Місто не може чекати, поки кожен домовиться зі своїми страхами.

Він говорив не суворо, навіть трохи втомлено. Зубайда, яка не любила, коли про її лазню розпоряджалися без неї, одразу запропонувала, щоб оглядали підлогу через старі двері паливні, а не виламували поріг у передній залі.

— У мене жінки там проходять, — додала вона. — Виламаєте поріг — хто впаде, той із вас гроші вимагатиме.

Абу Наср зітхнув і попросив писаря зробити позначку. Вони ще якийсь час домовлялися про ключі та про те, хто відповідатиме за майстрів. Надіра помітила, як батько поволі розтискає пальці на коліні, ніби відпускає невидиму річ. Здавалося, йому стало легше від рішення, яке її зовсім не заспокоювало.

Коли вони вийшли з кімнати, Надіра затримала його в затінку галереї.

— Ідріс приходив.

Батько спинився. Тепер вона була певна, що він знає ім’я.

— Коли?

— Після того, як тебе забрали. Залишив торбу.

Салім узяв її за зап’ясток. Стиснув не сильно, та пальці були жорсткі від роботи, і вона відчула кожен.

— Де торба?

— У коморі. Замкнена.

— Не відкривай більше.

— Я вже відкрила.

Він подивився на неї з таким виразом, що Надіра мало не розповіла все: про дощечку, цвяхи, записку і про те, як зранку торкнулася пальцем солоної води. Але батько сам урвав розмову. Поправив згорток, перевірив, чи не просипалася полива, і сказав:

— Не тримай рибу без води. Юсуф хай дістане свіжої морської. Тільки не випускайте її.

Вона повільно вдихнула. Отже, можна було принести воду з моря. Вона й сама так вирішила, і раптом через цю дрібницю захотілося ще дужче сперечатися.

— А хто вона така?

Салім глянув через плече, туди, де писар сварився з водоносом. Той стверджував, що його вода не солона, просто на смак «міцніша», а це велика різниця. Салім дочекався, коли писар повернеться до столу.

— У нас є час до ранку, — сказав він.

— На що?

— На те, щоб нічого більше не зіпсувати.

Це було дуже по-батьковому. Надіра майже сказала, що час для пояснень настав ще до ранку, але подумала про записку під поясом. Їй теж було що приховувати. Вона витягла руку з його пальців.

— Я пообіцяла Фатімі дванадцятий глечик до завтра.

Тепер уже він розсердився по-справжньому.

— Ти ж бачила, скільки треба часу для поливи!

— Бачила.

— То навіщо?

Вона хотіла відповісти, що батько сам так часто змушував її рятувати чужі домовленості, що цього разу вона погодилася раніше, ніж устигла подумати. Натомість сказала:

— За одинадцять вона заплатить тільки половину.

Салім розгорнув свій пакунок. Усередині лежали порошок для поливи й маленький згорток із розбитою череп’яною пробою — він, очевидно, купив її, щоб звірити колір. Поглянув на тонкий білий край черепка, знову загорнув.

— Із сирої глини не зробиш готового посуду за одну ніч. Ти ж не хочеш спалити всю піч через одну жінку.

— Ні.

Вони помовчали. Десь поруч хтось упустив дерев’яну кришку, і вона довго котилася кам’яними плитами. Салім підняв пакунок.

— Я повернуся до темряви. Маю ще пояснити каменяреві, де він завтра працюватиме. А ти спитай у Фатіми, чи можна замість дванадцятого поставити іншу річ. Не кривдила ж вона тебе досі так, щоб не можна було говорити.

Надіра мало не засміялася. Вона знала, що можна було говорити з Фатімою. Проблема завжди полягала в тому, що Фатіма теж говорила.

Салім рушив до писарів. Вона провела його поглядом, поки він не спинився біля дверей і не попросив когось допомогти перенести стілець ближче до столу. Через коліно. Він не просив, поки можна було терпіти, але не дозволяв собі дурниць, коли було треба працювати.

Надіра вийшла у двір і тільки там згадала, що так і не спитала його, хто поклав темний глечик у піч.

⁂

Коли вона повернулася до майстерні, Юсуф сидів на порозі з мокрими рукавами. Біля нього стояв закритий глек із морською водою. Поряд лежали дві мотузки, ті самі, які він узяв у борг дорогою від Фатіми. На обличчі брата був вигляд людини, яка дуже хоче розповісти про зроблене добро, але спершу мусить з’ясувати, чи про погане вже довідалися.

— Гирю повернув? — запитала Надіра.

— Повернув.

— І?

— Аббас був не в гуморі.

— Як це незвично.

— Він сказав, що міг би покликати сторожу. А потім наказав допомогти розвантажити бурдюки. Дві години! Я носив воду, яку сам не міг навіть скуштувати, бо вона вся комусь належала.

— То тепер знаєш, чого варта гиря.

— Знаю, скільки вона важить. Скільки коштує — Аббас і сам не вирішив.

Він так щиро обурювався, що Надіра не мала сили сваритися далі. Юсуф простяг їй маленький шматок плаского хліба з кунжутом, загорнутий у тканину. Купив по дорозі. Половину вже з’їв і, очевидно, не розумів, чому сестра усміхнулася, перш ніж відкусити.

У дворі ще трималося тепло, хоча сонце вже сходило з верхівок стін. Надіра поставила принесену Юсуфом морську воду біля таза й понюхала: жодного портового смороду чи мастила, яким рибалки обробляли човни. Принаймні брат справді дістав воду там, де вона просила. Знявши сітку, вони обережно долили частину у широкий полив’яний глек із рибою, а решту залишили на ніч у закритій посудині. Рибина піднялася до поверхні та пройшла вздовж стінки, затримавшись біля Надіриної руки так близько, що їй захотілося повірити: та сама шукає дотику. Чи так поводиться звичайна риба, вона гадки не мала.

— Може, вона голодна, — сказав Юсуф.

Надіра згадала, що цілий день не їла нічого путнього. Їхні потреби несподівано збіглися, але це не допомагало вирішити жодну з них. Вона залишила глек у найпрохолоднішому кутку, знову натягнула сітку, цього разу перевіривши, щоб вона не тиснула на рибину, і відсунула від кота лаву, з якої той міг би дістатися до краю.

— Батько повернеться до темряви, — сказала вона.

Юсуф ніби хотів щось спитати, але натомість дістав із-за пазухи дві монети.

— Це за мотузки. Аббас заплатив, коли я допомагав йому з водою.

Надіра здивовано глянула на гроші. Аббас був скупий, проте не настільки, щоб не заплатити за роботу, на яку сам погодився. Дві монети вистачало якраз на борг мотузковому продавцеві. Юсуф міг би їх приховати. Схоже, він теж умів рахувати свої провини, хоча робив це у зручному для себе порядку.

— Завтра занесеш, — сказала вона.

Він поклав монети на полицю поруч із піччю. Потім вони взялися прибирати майстерню. Надіра розсортувала черепки, відклала глину, якою ще можна було користуватися, і прикинула, скільки сухих дров залишилося. Не вистачить навіть на невеликий повноцінний випал. Через два дні довелося б знову торгуватися з візником.

— А якщо взяти у Мансура готовий білий глечик? — спитав Юсуф.

— Не такий.

— Я знаю. Але може, Фатіма не помітить.

Надіра подивилася на нього. Брат помітив її погляд і сам зітхнув.

— Помітить.

— Помітить.

Вони перебрали ще кілька можливостей: попросити Фатіму прийняти одинадцять, запропонувати за дванадцятий одну з тарілок, зроблених раніше, переконати нареченого, що за звичаєм саме він має принести останній глечик. Останнє Юсуфові сподобалося найбільше, але Надіра мала надто добру пам’ять на родичів нареченого, щоб вважати такий план безпечним.

Їй спало на думку, що можна поговорити з нареченою. Мати щось замовила, тітки мають про це думку, але сама дівчина, для якої готували весілля, у всіх цих розмовах майже не з’являлася. Надіра бачила її тільки раз — на початку весни, коли та приходила обирати візерунок на мисках. Дівчина торкнулася блакитної поливи, потім швидко прибрала руку, бо мати вже вирішила, що весільний посуд мусить бути білим.

Може, саме вона погодиться на іншу річ. А може, ще й образиться, що гончарка звертається до неї через материну голову. У будь-якому разі до ранку нового глечика не буде.

Надіра відімкнула комору, перевірила торбу, заховану за мішком піску. Дощечка лежала там, де вона її залишила; сім вирізаних кружечків були однаковими, якщо не рахувати більшого збоку. Шостий цвяшок і справді не мав капелюшка. Вона ще раз витягла записку з-під пояса. Папір пом’явся, але слова залишилися читабельними. Батьків почерк.

Ідрісе, знайди її раніше, ніж відкриють сьому. Води не давай.

Уранці вона подумала, що мова про рибу. Тепер було важче так думати. Батько сам наказав принести їй води. Отже, чи то записка стосувалася когось іншого, чи Салім говорив про іншу воду. Надіра могла б віднести листок до нього й просто запитати. Але батько двічі мав нагоду пояснити все сам і двічі промовчав. Вона акуратно загорнула папір у шматок чистої тканини та сховала назад під пояс.

У дворі постукали.

Цього разу тихо, один раз. Юсуф відчинив ворота, й до них увійшов хлопчик із лазні Зубайди. Халід, її помічник, прислав його передати, що каменярі вже принесли два важкі заступи й залишили біля задніх дверей. Зубайда дуже сердиться: майстри хочуть починати копати до світанку, хоча наглядач обіцяв пізніше.

— Чого ж він до нас прийшов? — спитав Юсуф.

Хлопчик розвів руками.

— Халід сказав, ваш батько має це знати. Він тепер за хід відповідає.

Надіра подякувала, дала хлопцеві один із сухих коржів, що лишилися зранку, й випровадила його. Юсуф обурився, що корж був останнім. Їй довелося пояснити, що він сам з’їв свій дорогою з пристані.

За хвилину вона вже шкодувала, що не розпитала хлопчика докладніше. Якщо каменярі почнуть до світанку, батько може й не застати їх біля лазні. А Зубайда, як завжди, не дозволить розламувати поріг, доки не з’ясує, хто оплатить ремонт. Тепер і цей клопіт лягав на них.

Надіра поставила на стіл порожній кухоль, який шукав Юсуф, і взялася вимішувати глину для невеликої чашки. Завтра до Фатіми вона піде не з порожніми руками. Хай не дванадцятий глечик, але хоча б зможе запропонувати щось зроблене чесно — і попросити про розмову саму наречену.

Юсуф підсів поряд, намагаючись вгадати, скільки чашок вийде з грудки. Пальці його були ще червоні від мотузок, а на зап’ястку свіжа подряпина. Надіра подала йому змочену ганчірку. Він витер руки й уперше за день не став жартувати.

Коли на вулиці заголосив вечірній продавець зелені, у майстерні ще було досить світла, щоб бачити вологі сліди на глині. Надіра розпочала чашку заново: перша вийшла крива. З нею таке іноді траплялося, коли в голові було надто багато всього.

Вона поставила невдалу заготовку на край дошки, щоб завтра повернути глину у роботу, і взяла свіжу грудку. Біля воріт знову залунав стукіт: уже важчий, повільний, із короткою паузою між ударами. Так стукав батько, коли ліва нога боліла особливо сильно і йому не хотілося чекати, поки домашні почують.

Надіра відклала глину й пішла відчиняти.