Раді Вас бачити!

«Інша людина може багато чого робити не так, але в чомусь вона обов'язково хороша. Ось за цю ниточку і треба тягнути, а на погань не звертати уваги. Любов - це не почуття, а дія.» Петро Мамонов.

«Чоловік, здатний на вчинки, приречений бути коханим!» Коко Шанель.

«Життя - подорож, а не прибуття в кінцевий пункт призначення.» Тімоті Родерік.

- Ні, Господи, тільки не це! - спазм скував горло, губи ледь ворушилися.

Я діяла не замислюючись, швидко, на інстинктах, ніколи не підозрювала, що в мені стільки прихованих сил та енергії. Підлетіла до сина і відштовхнула від страшного місця. Кирило впав, проїхався по льоду, напевно, йому було боляче, але зате він залишився цілим і неушкодженим: біля берега не глибоко, та й крига товща. Тільки но полегшено видихнула, як під ногами почувся характерний тріск і я зойкнути не встигла, як опинилася в крижаній воді. Жахливий холод уп'явся в тіло тисячами голок, спіймав у пекучі обійми. Щоб закинути ногу на лід і вибратися на поверхню, не було й мови: у чобітки миттю набралася вода, одяг намокнув і потягнув униз. Я чіплялася за нерівні краї ополонки, щоб не піти каменем під воду, але лід ламався під руками, наче вафля. Кирилко підвівся і дивився на мене широко розплющеними від жаху очима. Тільки чим могла допомогти мені дев'ятирічна дитина?

- Назад, назад! Повзи до берега, додому, Кириле! Пам'ятаєш як ви з Аринкою грали в розвідників? Лягай на живіт і повзи... Чуєш?! Роби як кажу! - я не просила, наказувала.

Плачучи й судомно схлипуючи син по-пластунськи почав рухатися уперед, вискочив на берег і помчав до будинку, голосно гукаючи батька. Я на допомогу погукати не могла, вся енергія йшла на те, щоб утриматися на поверхні. Якщо почну кричати розгублю останні сили. Усе, що сталося, здавалося мені несправжнім, немов це безглуздий сон, який ось-ось закінчиться. Я борсалася, не здавалася, але з кожною хвилиною це ставало робити все складніше. Не було жодної клітинки в тілі, яка б повною мірою не відчувала моторошну холоднечу, здається, холод пробрався навіть до самих кісток і поступово відбирав усяку здатність рухатися. Слабшаючи, я кілька разів з головою занурювалася в темний вир, але на якомусь злому впертому розпачі знову виринала, хапаючи широко відкритим ротом повітря. Майже втрачаючи свідомість, я раптом відчула на собі сильні руки, ривок за ривком мене витягували зі смертельної пастки. Як крізь каламутне скло побачила перед собою рідне обличчя Вадима, його щільно стиснуті губи та рішучість у зелено-карих очах. А потім усе поринуло в безпросвітну темряву.

Прокинулася я вже на ліжку в спальні, зовсім роздягненою. Поруч метушилася і поралася мама, такий страх і тривога були написані на її обличчі, що я одразу прийшла до тями.

- Мам, діти де? - голос пролунав сипло, у горлі немов багаття розпалили.

- Ох, прийшла до тями, пташечко моя, - вона посміхнулася крізь сльози. - Вдома, усі вдома, дитинко, не хвилюйся.

- Кирилко... Як він?

- Пішов до кімнати. Хлопчик винуватим почувається. Стресова ситуація.

- Він злякався дуже. Пізніше з ним поговоримо, нехай заспокоїться трохи.

- Так, ми всі надто перенервували.

Мама почала активно розтирати мене чимось, що мало різкий запах спирту і трав.

- Післязавтра на роботу, а я примудрилася вляпатися в історію! - застогнала, згадавши раптом, що шеф і так дав мені зайві два тижні відпустки!

- Господи, Боже мій, Ліко, про що ти тільки думаєш?! - мама підняла руки. - Яка робота?! У крижаній воді побувала, мало не загинула! Та це все, мабуть від потрясіння, не знаєш, що кажеш.Вадим твій молодець, лише кинув погляд на озеро відразу зірвався з місця мов ошпарений. Кирилко ще не добіг до дому, а Вадим уже на льоду. Ніс тебе на руках, бігом до хати, а сам білий як полотно, обличчя на ньому немає.

Я почула за дверима голос чоловіка.

- Михайле, мені потрібна машина. Зможеш організувати? Ні, завтра не підходить, сьогодні треба... Дружину в лікарню відвезти. Це терміново... Так.

- Додому поїдете, - прокоментувала почуте мною мама. - Вадим каже, що тобі хороші лікарі потрібні. У нас сама знаєш, лікарня - одна назва, тільки вмирати привозять.

- Сьогодні їхати?

Я була рада повернутися в рідне місто з чоловіком, з нашими дітьми, я за Катрусею скучила дуже, за домом. Тільки не уявляла, як мені перенести дорогу, до смерті хотілося лежати не рухаючись, у теплі, під купою ковдр. Але я розуміла, що Вадим має рацію й іншого виходу немає.

Мама допомогла мені перевернутися на живіт і стала енергійно розтирати спину, тіло під турботливими руками поступово зігрівалося. Я лежала не рухаючись, плаваючи в розмазаних думках.

- Вадима з боєм змусила переодягнутися, теж мокрий був, та він усе від тебе не відходив. Ось вийшов воду на чай закип'ятити, тобі гаряче потрібно. Хороший у тебе чоловік, Ліко, мовчазний, але турботливий. Любить він тебе.

Я кивнула погоджуючись. Та якби не Вадим... Адже він урятував мене сьогодні.

- Хоч би тільки все обійшлося... Сама знаєш твої бронхіти, легені слабкі... - мама раптом схлипнула та так гірко, що серце в грудях стиснулося. - Молю небеса, дитинко, щоб усе минуло без ускладнень.

- Мамуню, тобі не можна хвилюватися, все буде добре, ось побачиш.

Діти притихли, не шуміли, як зазвичай, а мені дуже хотілося спати. Сили як крізь решето просочувалися, а задушливий кашель зжирав їхні залишки. Вадим весь час був зі мною, намагався підбадьорити, смішив, розповідаючи кумедні історії про те, як вони з Катьою самі справлялися по господарству. Через напівприкриті повіки я бачила, як чоловік час від часу поглядає на годинник і замовкає, прислухаючись до звуків за вікном. Мама кілька разів спробувала погодувати мене свіжим бульйоном, але мене нудило і я пила тільки чай. До вечора стало зовсім зле: здавалося, що я згораю живцем, голова розколювалася, немов її помістили в казан з окропом і водночас зверху били молотом, а потім почалася блювота.

Відчуваю запах ліків, чути писк приладів, навколо занадто тихо, а це означає, що я не вдома. Змушую себе підняти повіки, вони здаються свинцевими. Погляд упирається в білу стелю, роздивляюся кімнату: стримана обстановка, стіл, стілець, крапельниця - лікарняна палата. Переводжу погляд на вікно: небо у світло-рожевому серпанку, напевно, зараз ранок. У його слабкому світлі миготять сніжинки, здається, я навіть чую їхній шурхіт по склу та рамі. Дуже хочеться пити, язик прилип до піднебіння, у роті пустеля Сахара. Ковтати важко.

- Ліко...

Повертаю голову, Вадим, він тут. Роздивляюся рідні риси: змарнів, очі втомлені, змучені, на щоках добряча щетина.

- Комашко... - моєї щоки торкаються його пальці, теплі, трохи шорсткі. - Привіт. - З поверненням. Пити хочеш?

Киваю.

Він підносить пластиковий стаканчик, жадібно тягну через трубочку воду і вона здається мені найсмачнішою на світі.

- Спасибі, - заплющую очі й видихаю. - Я не пам'ятаю, як тут опинилася.

- Ти три доби була без свідомості...

- Три?

- Так, була криза, температура за сорок, на штучній вентиляції легенів, на крапельницях. Важке запалення, тебе буквально витягли з того світу.

- Я просто туди не поспішала, - намагаюся віджартуватися.

- Усе позаду, Комашечко, тепер усе буде добре.

І мені здається, що Вадим говорить не тільки про здоров'я. Він лягає поруч на край ліжка, йому точно незручно, чоловік великий та широкоплечий. Обережно обіймає мене немов я порцелянова лялька і можу розкришитися від одного невдалого руху.

- Як же ти нас усіх налякала, маленька, - прибирає пасмо мого волосся за вухо і на його обличчі читається невимовне полегшення.

Ми дивимося одне на одного, мовчки, довго, ніби зустрілися після довгої розлуки. Поглядом можна сказати і зробити багато чого, і не завжди потрібні слова. Вадим заривається обличчям у моє волосся, глибоко вдихає.

- Щоб я без тебе робив? - таким голосом, тихим, із глибини душі, ніби я центр його всесвіту.

Судомно ковтаю, це щось надто відверте, глибоке. Вадим гладить мене по голові як дитину, руки ледь помітно тремтять, немов він знайшов загублений скарб. Я знала, що чоловік кохає мене, але не підозрювала наскільки глибоко і сильно. І мені так спокійно й затишно в його сильних обіймах, з ним я вдома скрізь.

Період мого відновлення зайняв три тижні, достатній термін, щоб поговорити про все відверто, розібратися в наших почуттях. Життя дало нам гарного копняка, відчутно струснуло, протверезило. Не романтично від слова зовсім, але саме лікарняна палата стала реанімаційною наших стосунків. Випадок на озері змусив зробити висновки та переглянути життєві цінності.

За два місяці відсутності я скучила за своєю роботою і дівчатками. Усе знову стало на свої місця, робоча обстановка була спокійною, ніби змовившись, до історії з Ситніковою і фотографіями ми не поверталися. Тільки одного разу за чашкою кави Аліна мимохідь запитала:

- Ліко, ти знала, що він синок депутата Н...?

Я чомусь одразу здогадалася, про кого вона говорить, скривилася, та нічого не відповіла.

- На зло таткові пішов працювати звичайним охоронцем. Але, знаєш, по-моєму, таким усе одно закони не писані.

- Вибач, Аліно, мені це нецікаво.

І це було правдою. Життя чужого Вадима мене більше не приваблювало, світ перестав крутитися навколо нього, колишні почуття розчинилися як сіль у воді, як міраж. Та по суті нічого глибокого й не було, емоції, гормони, замок на піску. У лікарні часу було вдосталь, щоб усе ретельно обміркувати, не раз, а незліченну кількість разів. Я зовсім нічого не знала про охоронця, він з'явився тоді, коли я була слабкою, а наші сімейні стосунки потребували перезавантаження. Чужий міг виявитися важкою жорстокою людиною, та ким завгодно, а я закохалася в образ, вигадала для себе солодку казку, яка дуже скоро б закінчилася. Для мене так точно - і лишилася б ні з чим, на руїнах сім'ї. Усвідомлення того, що я готова була розвалити все власними руками кидало в холодний піт. Тепер бажання яскравих емоцій і жага незвіданого пішла разом із хворобою. Я часто згадувала наші довгі роки разом: так, чоловік був дуже зайнятою людиною, але коли мені було важко, він був поруч. Його турбота була не кричущою, проявлялася в дрібницях, але хіба з них не складається все наше життя? Вадим пам'ятав, що мені потрібно до стоматолога, купував для мене речі не вигадливі, але практичні й необхідні.

Не було дня, щоб я не чула від нього слів любові, він завжди обіймав з такою ніжністю і пристрастю, немов ми тільки місяць тому одружилися. Ця ненав'язлива турбота більше за будь-що інше кричала про його кохання. Він був моєю затишною затокою з м'яким піском і теплим сонцем над головою, був твердим ґрунтом під ногами, а чужий - тонким льодом, ступиш на нього і підеш на дно. Від добра добра не шукають і це мудра правда, зараз мені повною мірою стали зрозумілі ці слова. Кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі. Але людина, яку ти одного разу вибрала і полюбила, не може бути тільки синицею. Вона навіть не журавель, це абсолютно особливий птах, неповторний, зі своїм забарвленням, ба навіть зі своєю власною манерою польоту. Я дивилася на себе колишню, як на хвору, що раптом підхопила вірус. Останні події охолодили голову, змусили все зважити. Та тут і зважувати було нічого. Я одужала, зникло нездорове тяжіння і болісна залежність, немов сім баб пошептали. Я ніби заново народилася, не могла насититися цією внутрішньою свободою і знову легко посміхалася.

- Підемо погуляємо?

- Давай, я із задоволенням.

Був День закоханих, з роботи нас відпустили раніше і Вадим приїхав по мене до будівлі.

- Купимо дітям смачненького, а самі побудемо удвох, як тобі? - у нього чудовий настрій.

- Я кафешку знаю, шалено смачні торти на будь-який смак та вибір напоїв хороший.

- Підійде, - кивнув Вадим

Ще б пак, чоловік за торт «батьківщину продасть». Ми спілкувалися мов два підлітки-змовники, ішли пішки, тримаючись за руки. На вулиці сипався густий лапатий сніг, підкидаючи жменю радості до гарного настрою.

У кав'ярні було тепло, затишно, грала легка музика, ми сиділи один навпроти одного, наминали чизкейк і згадували студентські часи, спільних друзів, смішні історії, ділилися незвичайними подіями на роботі, говорили про все на світі.

- З тобою цікаво, - зелено-карі очі задоволено спалахнули, а я тільки підняла брови «ще б пак».

Вадим розповідав історію кохання свого напарника, його голос змінився, став приглушеним, я підняла погляд і з подивом помітила в очах чоловіка сльози. Мій високий і міцний, як дуб, чоловік усередині виявився вразливою, чуттєвою людиною, яка гостро сприймає життя і потреби інших. Великі хлопчики соромляться відкритих проявів почуттів, їм страшно і незручно здатися слабкими, вразливими. Тому вони часто ховаються у свої мушлі.

- Забув сказати, ми сьогодні йдемо в театр, усі разом. Що скажеш?

- Класно!

Увечері дружною компанією весело перемовляючись і сміючись, ми вийшли з дому, де на нас уже чекало таксі. Поки всі вмощувалися зручніше, я на секунду забарилася, щоб ще раз перевірити, чи не забула покласти до сумочки телефон і ключі. Раптом потилицю і плечі стиснуло мов лещатами, я різко обернулася і застигла: на іншому боці вулиці біля під'їзду стояв той, інший, чужий Вадим. Спершись на капот машини й схрестивши на грудях руки, він пильно спостерігав за всім, що відбувається. Моя спина мимоволі напружилася, пальці вчепилися в ремінець сумочки.

- Комашко, усе добре? - чоловік опинився поруч, заправив мені за вухо пасмо волосся, що вибилося, поцілував у шию.

- Краще не буває, - прошепотіла тихо, притулилася щокою до його долоні, відчувши надійне рідне тепло.

Вадим подав руку і допоміг мені сісти в авто.

З чужим я більше не перетиналася, можливо, в нього вистачило совісті дотриматися свого слова і я була йому вдячна. Але тільки за це.

Ми нарешті дочекалися весни, було ще досить прохолодно, але сніг під променями березневого сонця танув і розтікався вулицями тонкими струмками. Вадим повернувся з роботи та розкладав у холодильник продукти, а я поралася біля плити.

- Ммм, як смачно пахне, - він підійшов ззаду й обійняв, легенько прикусивши шию. - Я забронював квитки до Туреччини. На двох. Якщо тобі сподобається, то наступного разу рванемо туди всією компанією. Тобі після хвороби з гірськолижним курортом доведеться почекати.

- Вадько! - запищала я.

Застрибнула на чоловіка та обхопила його шию руками.

- Не можу без тебе, Комашко, - Вадим стиснув ручищами мою талію і міцно притиснув до себе.

- Мамуню!

З передпокою почувся веселий голос Каті, донька повернулася з універу, Вадим відсторонився і підморгнув мені.

- Привіт, предки, - Катя широко посміхнулася, - що в нас на вечерю?

- Привіт. Скоро печеня буде, салат і до чаю бісквіт. Голодна?

- Не те слово! Тату, мамо... - донька трохи зам'ялася. - Я хотіла вас зі своїм хлопцем познайомити. Запросила його сьогодні на вечерю. Ви не проти? Він дуже хоче познайомитися з моєю родиною.

- Чому ні? - усміхнувся чоловік, - заодне подивимося на нього.

- Ну тааатоо, - зніяковіла донька, - його, до речі, теж Вадимом звуть, як тебе, уявляєш? Попереджаю, щоб не лякалися - він трохи старший.

Катя засміялася, а я здригнулася. «Дурниці - подумалося мені, - чи мало Вадимів на світі? Досить себе лякати й накручувати.»

- Зустрів мене біля університету, мамо, дивись, який букет подарував.

Катя майнула в передпокій.

- Закохалася наша дитинка, - прошепотів мені Вадим.

Сяючи як нова копійка, Катя зайшла на кухню і поставила на стіл у вазу величезний букет червоних троянд.

Дорогі читачі, не забувайте ставити книзі вподобайки та підписуйтесь на автора!!! Наступнний роман - "Заноза з перцем або Гострі кути кохання" . Буде смачно, інколи смішно, інколи гаряче та дуже емоційно, без випробувань не обійдеться. Викладка почнеться після закінчення Алії.

Влад роздивлялвся дівчисько з чималою долею зверхньості: волосся коротке стирчить їжаком, очі... дивний колір, це лінзи чи якась генетична аномалія? Його похмурий погляд не витримував ніхто з приятелів, а ця... не відвела очей, ба, навпаки, розглядала з цікавістю і... нахабно? 

- Що за страховисько ти притягнув до нас у дім, батьку? - Влад відчув, що починає казитися.

- Ще бігати за нею будеш,- гмикнув з усмішкою Ігор Михайлович. - Запасися гарним взуттям, синку, бо підошва зітреться.

- Що?! Бігати за цим чортом у спідниці?! - вишкірився Влад з презирством. - Пф... Я не самогубець. 

Ліза: Я закохалася в нього з першого погляду. Самовпевнений хмир, пересичений засранець і бабій. Влад став моїм витонченим катуванням. Спокусливий як гріх він до сказу дратував мене. Кажуть час лікує і я намагалася стерти його з пам'яті, мені це навіть майже вдалося. Майже... Якби не нова зустріч. 

Влад: Дрібна бестія перетворила моє життя на справжнє пекло, вона стала моїм божевіллям, шаленою пристрастю, моєю вишуканою стравою з гострим перцем. Не проковтнути й не відмовитися.