Раді Вас бачити!

- Де болить?

«Там, де нікому не видно, - подумав я...» Рей Бредбері.

«Життя полягає не в тому, щоб чекати, поки мине шторм,

але в тому, щоб навчитися танцювати під дощем» - Вівіан Грін.

У селищі дні бігли тихо і спокійно, не можна було насититися їхньою лагідною течією, тут навіть дихалося по іншому. Я закинула телефон і дозволила собі жити без мобільного зв'язку, без інтернету. Шалена втома від нескінченного нантаження та метушні особливо гостро відчувалася тут, далеко від мегаполіса. Я допомагала матері по господарству, по дому, ми багато говорили, згадували час, коли діти були маленькими. Мама час від часу поглядала на мене з тривогою, напевно відчувала, що зі мною щось відбувається.

- Доню, трапилося чогось? - заглядала в очі.

- Мамуню, у мене відпустка трапилася. Якщо я тут, то тільки тому, що мені цього дуже хочеться, - якомога безтурботніше відповіла я.

- А Вадим?

- Ти ж знаєш його, трудоголіки вони як алкоголіки. Вадим живе роботою.

- Ліко, не хочеш, не кажи, але я ж бачу, ти сама не своя, - вона підібгала губи.

- Я втомилася, тільки й усього.

Мама тільки головою похитала, любляче серце обдурити складно. Нехай краще ображається, ніж переживає, їй не потрібні ще й мої проблеми. Після смерті батька вона ледве оговталася, покинула місто, де кожна дрібниця нагадувала про коханого чоловіка і переїхала сюди. У мами серце хворе, а я зі своєю примхою. Ні, зайве хвилювання їй ні до чого, я велика дівчинка, сама в усьому розберуся.

Перший час я взагалі ні про що не думала і в мене це добре виходило, насолоджувалася своєю самотністю. Щоб урізноманітнити дні, ми вибиралися з Аринкою та Кирилком на велосипедні прогулянки. Навіть раз ризикнули й сходили до лісу. Напевно я раділа більше ніж діти, коли ми натрапили на галявину опеньків. Наввипередки зрізуючи товстенькі ніжки кожен намагався першим наповнити свій кошик. Я була щаслива слухаючи сміх, веселі коментарі маленької клмпанії і дивлячись, як завзято світяться їхні очі. Шкода, Каті немає з нами, ось хто обожнює походи. Я обов'язково поговорю з донькою, але трохи пізніше, коли трохи вляжуться емоції.

Дні моєї відпустки добігали кінця, прийшла зима і ночами стали навідуватися морози. Час від часу підсипав сніг, але лежав не довго, земля ще недостатньо промерзла. Одноманітне життя більше не приносило мені радості. Тікаючи сюди, я сподівалася, що вдалині від обох чоловіків легше зможу розібратися в собі, прийняти якесь рішення. Але, мабуть, минуло надто мало часу і боліти не перестало, а відстань лише сильніше загострила почуття, заточила їх, зробивши неймовірно тонкими й колючими. Я шукала визначеності в собі, у своєму серці та почуттях. А їх не було. Вдень відволікалася, а вночі самотність відчувалася особливо гостро. Коли дім занурювався в сон, на м'яких лапах до мене підкрадалася туга, вона прив'язувала до диби спогадів душу і розтягувала кожну її клітинку до щемливого болю. Я сподівалася, що відстань і час допоможуть мені охолонути, але помилялася. У мені боролися два бажання, такі різні, як і чоловіки між якими я розривалася. Невизначеність крапля за краплею лила сірчану кислоту на серце і воно шипіло та диміло. Я до божевілля хотіла бачити великі темні очі, мріяла відчути на своїх губах його поцілунки, відчути гарячі вимогливі руки. Це було справжнісінькими тортурами. Я намагалася слухати доводи розуму, відкидати емоції як сміття. Та справа в тому, що закохана жінка вкрай рідко слухає аргументи розуму. Вона йде за серцем і часто програє. Кажуть, закоханість дарує крила, допомагає будувати стосунки, впевнено рухатися по життю. У моєму випадку закоханість була хворобою, залежністю. Як наркоман отримує свою порцію дофаміну, так і чужий Влад якоюсь мірою став для мене тим самим наркотиком. Поруч із ним я була п'яною, а думки плуталися. Я зловила себе на тому, що почала рахувати, скільки днів його не бачила. Що ж, привіт тобі тривожний дзвіночок залежності. З іншого боку я сумувала за моїм Вадимом, тихим нашіптом стояли у вухах слова, які я чула щодня: моя маленька пострибунка, моя Комашечка, кохана, найкраща..." І тремтить весь, коли обіймає, сильно й ніжно водночас. Дихання перехоплювало, коли уявляла, як пірну в затишок його обіймів, знову відчую себе єдиною, коханою і бажаною. Тут, без чоловіка, я відчувала себе покинутою, я заблукала в житті й не могла повернутися на стежку, що веде до тепла рідної домівки. У кожного свої страхи, я боялася самотності. Вона завжди лякала мене, кошмарила темною порожнечею і невідомістю. Самотність безжально залишала сам на сам з усіма проблемами. Вона здавалася мені маленькою смертю.

Я піднялася з ліжка, втомившись боротися сама з собою та так і не дочекавшись ранку. Потупцяла тихенько на кухню і заварила чай. Повернувшись до себе, підкинула в камін дрова та сіла в крісло. Від чашки пахло ромашкою і м'ятою, здається, мама додала в збір ще й чебрецю. Ми всі називали цей чай літо і пився він із задоволенням тільки тут, у бабусі. Я краще закуталася в ковдру та втупилася в полум'я, відчуваючи, як вирівнюється дихання і серце не калатає шаленим птахом. Вогняні язики, що безперервно звивалися в химерному танці, діяли краще за будь-яке заспокійливе. Ковтнула ароматний відвар і прикрила очі, розум дряпнули картинки останнього дня в місті перед моїм від'їздом. Діти були зайняті кожен своїми справами, а я готувала сніданок, слухаючи музику на своєму плейлисті та намагаючись не згадувати невдалу розмову з чоловіком напередодні ввечері. У двері подзвонили, коротко і лише раз. На порозі стояв кур'єр із великим оберемком червоних троянд.

- Ліка Зоренко? - усміхнувся посильний.

- Так.

- Вам квіти.

- Мені? - я розгубилася.

Букет не міг бути від чоловіка. Практичний і стриманий Вадим якщо й дарував щось, то просто в руки, без сюрпризів та несподіваних моментів. Мій чоловік ніколи не вирізнявся особливою мрійливістю і романтика то не його коник. «Черговий закоханий у Катюху хлопець» - вирішила я. Найімовірніше, тут просто помилка в імені, про це я і сказала кур'єру.

- Доставлення саме на ваше ім'я.

Не сперечатися ж із посильним, я подякувала йому і зачинила двері. До троянд була прикріплена картка з коротким написом і без імені відправника: «Ти все що мені потрібно». Чоло вкрилося дрібним потом, записка і букет випали з тремтячих пальців. Я знала від кого квіти, ці слова мені не раз повторював інший Вадим. Мене немов через портал протягнуло, повернуло в той вечір. Згадала його поцілунки й здригнулася. Не могла пробачити себе за хвилину слабкості, що відповіла на них, що моє тіло відгукнулося на його ласку! Не могла пробачити та не могла забути. «Букета треба позбутися», - подивилася на червоний оберемок біля ніг. Чомусь я не могла сприймати квіти як жест уваги чоловіка до жінки. Вони здавалися мені викликом. Чужий Вадим відкрито відправив їх просто до мене у квартиру, а що якби замість мене двері відчинив чоловік чи Катя? Вочевидь чужому були байдужі почуття моїх близьких.

Їм не треба це бачити. Я підняла троянди, швидко пройшла на балкон і розтиснула пальці: квіти дивними птахами пірнули додолу, вдарилися об землю. Кілька пелюсток підхопив вітер і безжально закреслив ними по асфальту, немов дитина крейдою. Я видихнула.

Ми всі разом поснідали, зібралися і попрощалися. Катя не передумала і залишилася вдома. Ми саме сідали в таксі, я подивилася у вікно машини і завмерла: біля під'їзду стояв мій Вадим. Чоловік напевно навмисно раніше повернувся з роботи. «Ліко, не треба», - прочитала я по губах і серце миттєво стиснулося. Раз, другий, ще і ще. Зазираючи у зелено-карі очі, я відчувала гострі голки болю. Біль ніколи не буває однаковим, навіть в тієї самої людини він завжди різний, залежно від обставин. Він має різну температуру, відтінки та навіть запахи... Мій зараз колов льодом, пронизливим і пекучим, і холод обпалював сильніше, бо він глибший і пронизливіший за вогонь.

Я не відчувала глибокої прихильності до чужого Вадима. Тихою гаванню мені здавався чоловік, та я не була впевнена в його почуттях до мене. Чи потрібна я йому і якщо так, то наскільки? Думаю, і мені, і Вадиму потрібен час, щоб все добре переосмислити й зробити висновки.Так, у мене зараз критична пора і я боюся імпульсивних рішень. Зазвичай люди шкодують потім про них, але якщо він підійде, обійме, я не зможу виїхати, залишуся і тільки відтягну неминуче.

- Мені це необхідно, - я похитала головою.

*

Той страшний день ми запам'ятаємо назавжди. Він визначив усе, змусив подивитися на життя зовсім під іншим кутом, допоміг відкинути все непотрібне і надумане.

Моя відпустка закінчувалася, а я, як і місяць тому, стояла на роздоріжжі, так і не визначившись, яким шляхом іти. Я зібрала речі, спакувала сумки, завтра потрібно було повертатися додому. Наостанок діти захотіли прогулятися берегом озера. Воно було зовсім близько від маминої хати. Після морозів два дні трималася відлига, темні проталини на льоду було видно погано через сніг, що припорошив їх, а сьогодні густо припустив. Вдосталь нагулявшись, ми поверталися назад.

- Мамо, можна на ковзанах трохи? - Кирило з жадібністю дивився на гладку поверхню.

- Ні, Кирилку, лід може не витримати твою вагу. На Різдво до бабусі приїдете та покатаєтеся. Там і морози будуть міцнішими.

Син невдоволено пирхнув, скрививши пухкі губи.

- Мамо, дивись, тато приїхав! - вигукнула Арина і з радісним вереском помчала до будинку.

Я різко повернула голову і приклала долоню козирком. Вадим стояв на подвір'ї та розмовляв із мамою. Немов відчувши мій погляд, він повернувся й активно помахав рукою. Серце щасливо сіпнулося і забилося як божевільне. Він приїхав за нами, він пам'ятає коли ми маємо повернутися, ми разом поїдемо додому, - сколихнулися радісними хвилями думки.

- Кириле, підемо зустрічати батька...

Я повернулася до сина і моє дихання перехопило, страх ударив у груди немов важкий камінь. - Кирилко...

Син не послухався, вирішив по-своєму, хоч і без ковзанів, але він вибрався на лід і намагався ковзати по поверхні черевиками. Не пам'ятаючи себе, я поспішила до нього.

- Давай терміново назад, чуєш, Кириле?! Тільки не поспішай, рухайся повільно.

- Мамо, ну ти й панікерка, поглянь, - він проїхався знову, - лід досить міцний.

Відразу за його словами почувся небезпечний гул.