Раді Вас бачити!

Я біжу від тебе

Всі старання

Я пірнаю в твої зізнання

Саме в цю хвилину віддаю самовладання

MAYOROVA - Ти перший

- Ліко, все добре? - Ігор здивовано підіймає брови.

- Так, усе чудово.

Після танцю підходить Віктор, секретар нашого шефа, легкий у спілкуванні та дуже усміхнений хлопець.

- Потанцюєш зі мною, дитинко?

- Вибач, Вітю, мені потрібно додому подзвонити.

Вадим стоїть завмерлою статуєю, у тому ж положенні, з тим самим пронизливим поглядом. Я рішуче йду із зали через інший хід, проходжу повз танцюючих.

- Ліко, давай до нас, - пищить Тая, виписуючи пухкими сідницями вісімки.

Я киваю, що скоро повернуся, виходжу на сходову клітку і дістаю мобільний.

- Катюшко, привіт.

- Привіт, мам, - чую спокійний голос старшої доньки.

- У вас усе добре?

- Так, усе норм. Тато щойно приїхав з роботи, привіт тобі передає. Я приготувала вечерю, усіх нагодувала. Арина і Кирилко вже в ліжках.

- Розумничка, дякую.

- Як ви там, бенкетуєте? - чую в її голосі легку посмішку і усміхаюся у відповідь, уявляю якими динозаврами ми здаємося молоді.

- Так, гуляємо з дівчатами, все чудово.

- Ок, мам, давай, відпочивайте. Я зайнята. Цілую.

- І я тебе. Татові теж привіт.

Ховаю стільниковий до сумочки та підхожу до панорамного вікна. Дивлюся на наше велике місто. Древній велетень у переплетінні яскравих ліній, блимає мені тисячами різноколірних вогнів. Люблю Київ, він неповторно гарний у будь-яку пору року, а у вечірній час особливо, навіть повітря пахне інакше. Насолоджуюся короткими хвилинами тиші й самотності, я рідко буваю сама. За моєю спиною у відображенні вікна раптом помічаю чоловічий силует, мимоволі здригаюся і повертаюся. Охоронець. Вадим. Стоїть заклавши великі пальці у кишені штанів. Я начебто нічого не порушила. Мені треба повернутися до подруг, іду у напрямку зали, але чоловік синхронно робить крок на зустріч. Потім ще й ще. Зупиняється так близько, що хочеться позадкувати, але простір тут вузький. Хіба тільки ліфт або сходами донизу. Відступати нікуди і я змушена залишитися на місці. Я мовчу і він не поспішає говорити. Погляд немиготливий, прямий, завжди в очі. Знову ці очі... Вони в нього такі великі, звабливо темні, магніти. Притягують потужно і якимись неймовірними ультраструмами проникають у самі глибини моєї душі. Вони як гріх,що враз став плоттю, як важка спокуса. Хіба в чоловіка можуть бути такі очі? Такий погляд? Їх треба заборонити на законодавчому рівні. Ковтаю і безшумно видихаю.

- Йому дзвонила?

Не питає, просто знає.

- Не твоя... Не ваша справа.

- А ти сказала йому, що я поруч і ти мені шалено подобаєшся?

- Ні.

- Правильно. Не потрібно йому знати, що тут чоловік, який пів життя віддасть, аби лише дізнатися, які на смак твої губи.

Я червонію як школярка.

- Тобі дуже личить, - він спостерігає за мною.

- Припини негайно, - намагаюся говорити спокійно, але виходить погано, напевно, в усьому винен алкоголь, що вирує в крові.

- Добре, як скажеш.

- Ти що переслідуєш мене? - злість починає кипіти в жилах і вихлюпується в слова, я навіть не помічаю коли теж переходжу на «ти». - Чому ти тут?

Він примружується, погляд важкий, гірчить смолянистою амброю і ковзає по мені вологим шовком.

- Ти дуже гарна, Ліко, - на видиху, - але у мене немає звички переслідувати жінок. Я просто тут працюю.

- Звідки ти знаєш моє ім'я? Що ти ще знаєш?

- У мене свої зв'язки й можливості, - відповідає, зчитуючи моє здивування.

- І в Маркеті ти, і тут теж ти: «Я там і тут куди пошлють, так?» - їдко наспівую пісеньку агента Нуль-Нуль- Ікс .

- Усім потрібні гроші, я не виняток, - він спокійно знизує плечима, - я працюю і не соромлюся цього.

Мені стає трохи соромно за свій безглуздий дитячий випад.

- Дай пройти... Будь ласка, - розмовляти немає бажання.

- Ми вже на ти? Я тільки за.

 Я переводжу подих, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця. Але Вадим і не думає допомогти мені ретируватися.

- Як він відпустив тебе саму, га? - продовжує з напором. - Ти знову одна, Ліікооо.

Пробує моє ім'я на смак, немов займається з ним коханням.

- Я не підліток і не потребую контролю, - наїжачуюсь кактусом.

- Я б не відпустив таку, як ти саму, - він, здається, не чує, підіймає руку до мого обличчя, ніби хоче торкнутися.

- Близькі люди довіряють одне одному. Без цього немає стосунків, - я застережливо зупиняю його поглядом, долоня падає вниз.

- Я вже казав тобі, що ти красива? - він раптом різко змінює тему.

- Що? - гублюся. - Ні... Так... Яка різниця?!

Темні очі завмирають на моєму оголеному плечі, ставлять опік і я здригаюся.

- Замерзла?

Ще крок до мене. Останній. Ближче нікуди.

- Ні.

Тіло б'є лихоманка.

- Принести тобі гарячої кави?

- Я не п'ю каву на ніч.

- Тоді чай?

- Чай тільки вранці.

- Фруктовий фреш?

- Ні, я не розбавляю алкоголь.

- Чорт...

Він видихає, проводить долонею по темному корткому волоссю, відвертається, але коли знову бачу його обличчя не можу стримати тремтіння - на мене сто років так ніхто не дивився, жадібно, оскаженіло.

- Уже пізно. Він приїде за тобою?

- Ні, чоловік ніколи не втручається в мій відпочинок.

- Так упевнений, що ти нікуди не дінешся?

- Я повернуся додому коли вважатиму за потрібне.

- Тоді давай тебе відвезу я.

- Це без потреби. Для цього є таксі.

Давно я не відшивала хлопців, ще студенткою здається. Флірт на роботі з боку колег узагалі не сприймала серйозно. Для мене не існувало нікого, окрім чоловіка і сім'ї. З дитинства суворе виховання товстою ниткою пройшлося по моїй свідомості. Але Вадим - це сам хаос, який з'явився в моєму житті, змішав карти, небо із землею, переплутав усі нитки в клубку життя. Він одночасно притягував і лякав своїм натиском, рішучістю і безкомпромісністю. У сумбурі й розладі почуттів я пропустила момент, коли сильна рука раптом зімкнулася на зап'ясті і мене рвучко притягнули до міцного тіла. Чужий не мій чоловік. У мого Вадима руки згинають залізо, у плечах коса сажень, як то кажуть, а цей рухливий, жилавий, сталевий. Чужі губи впиваються в мої, рішуче і владно. Почуття накривають без залишку, змітають буревієм, закручують у гарячі киплячі глибини. Вони зривають мозок і я відповідаю на поцілунок, заражаючись його божевіллям, зриваючись зі своєї власної прив'язі, злітаючи з котушок. Втрачаю відчуття часу, його наче взагалі не існує. Як гаряче, як пече. Десь глибоко всередині раптом відчуваю біль. Він протвережує різко і навіть грубо. Алкоголь відразу ж випаровується з вен. Я відвертаюся і відштовхую Вадима.

- Чому? - його дихання важке, рване. - Чому, Ліко? Я хочу тебе як божевільний псих. Чим я гірший за твого невдаху, га?

- Не смій так говорити про нього!

Я замахуюся, але він перехоплює мою долоню і притискає до себе.

- Якщо ти так хочеш. - шипить крізь зуби.

Мені навіть собі не пояснити, яка я зла на свого чоловіка, як зараз ненавиджу його, хоч і люблю. Якби не його твердолобість, я б ніколи не опинилася в обіймах іншого, не шукала б у них зцілення від самотності, не намагалася наповнити чужим порожнечу всередині. У мене не було б спокуси знову відчути гострий смак життя, не втягувало б вирвою в іншого. Якби він розумів і захотів щось для нас зробити. Я відчувала розчарування , злість і... любов. Дивна штука серце. Воно вміє одночасно любити й ненавидіти.

- Я постійно думаю про тебе, - Вадим говорить ледь чутно, тільки очі кричать.

- Я не давала приводу.

- Так, ти просто без дозволу увірвалася в серце.

- Я заміжня! - вибухаю нарешті. - ЗА-МІЖ-НЯ!

Йому що подобається морально катувати мене?

- Мені все одно, - погляд впертий і нахабний.

Я сторопіла на деякий час, але усе ж отямилася.

- А мені - ні!

Він стискає щелепи, під смаглявою шкірою ходять жовна.

- Ти ж нещаслива з цим твоїм...

- Вадимом! Його звуть Вадим!

- Навіть так? - криво посміхається. - Життя пані з гумором. Ти нещаслива з ним.

- У всіх бувають непрості періоди.

- У щасливої жінки очі горять, а в тебе...

- А Що в мене?

- Ліко, я ж відчуваю, тебе теж тягне до мене.

- Буває. Мені що на шию кидатися всім, кому я сподобалася?

- Ліко, послухай. Ми можемо спробувати...

- Ніяких нас немає, - перебиваю я.

- Але може бути.

- Ні, НЕ може!

- Чому?! 

- Ти не розумієш?! Ніхто від цих стосунків щасливим не стане.Так, мене тягне до тебе, але на цьому все й закінчиться. Сьогодні і просто зараз.

- Чекай, - він обхоплює моє обличчя руками, жадібно проводить пальцями по губах. - Дай нам час і шанс, один єдиний.

- Ти себе чуєш? Немає в нас шансу і не було ніколи!

- Чому? - з шипінням крізь зуби, дивиться важко, нестерпно. - Любиш його, так? 

- Так.

Я бачу як блідне його обличчя. Темні очі пронизують мене наскрізь, ніби знають про мене те, чого не знаю я.

- Ти боягузка, Ліко. Ти боїшся вийти із зони комфорту.

- Залиш ці свої штучки для кого-небудь іншого. Я не боюся і про те, що для мене є комфорт судити лише мені.

- Ліко, послухай...

- Ні, це ти послухай. Я значно старша за тебе, заміжня і в мене діти. Троє!

 Він відсахнувся.

- Візьмеш чужих дітей на свої плечі?

Вадим дивиться в очі, мовчить, шумно дихає, і я його розумію.

- Бурхливі почуття минуть.Ти знайдеш собі молоду дівчину, Вадиме у вас будуть свої діти й сім'я. А мої нікому, крім мене і чоловіка, не потрібні. Розумієш? І тобі, зокрема.

- Я не відступлюся і буду боротися.

- З ким? Зі мною? З моїми дітьми?

- З твоїм придурком, - він випльовує слова.

- Він не придурок і справа не в моєму чоловікові, Вадиме, - я відчуваю гіркоту. - Справа в мені.

- Що в тобі? Що? Я дам тобі пів року, Ліко. Я знаю, що ти небайдужа до мене, щоб ти там не казала. Пів року достатньо, щоб розібратися в собі й своїх почуттях. Якщо ти будеш щаслива з ним, я піду і ніколи більше тебе не потурбую. Але якщо твій... Вадим усе профілонить - я свій шанс не втрачу. І тоді я не відступлюся.

Він раптом замовкає, темні очі зупиняються на чомусь поверх моєї голови і я інстинктивно обертаюся. Ситнікова з цікавістю спостерігає за тим, що відбувається. Мій вдих виходить судомним, здається, я влипла в неприємності.

- Проблеми? - Вадим відпускає мене і виходить уперед, закриваючи собою.

- Схоже не в мене, - кривить тонкі губи Даша, вона відверто кепкує з мене. - А наше офісне янголятко здається з чорними крильцями, так, Ліко?

- Іду куди йшла, - охоронець досить грубо хапає Ситнікову під лікоть і виштовхує назад до танцюючих.

До Вадима підходять люди з охорони, він обертається до мене, але я уникаю його погляду і швидко йду через інший вхід.

- Аліно, я викликала таксі, хочу додому.

- Так швидко? - подруга уважно роздивляється моє обличчя. - Ти бліда якась. Тобі погано?

- Ні, - хитаю головою.

- Щось трапилося? - насторожується подруга.

- Завтра поговоримо.

- Ок. Тоді я теж їду, що мені тут робити без тебе?

У таксі Аліна спить, а я намагаюся впоратися з бурхливими почуттями та думками. Я більше так не можу. Я маю поїхати сама, після завтра моя відпустка. Мені треба подумати, як жити далі. І ще, це погано, що Даша бачила мене з іншим чоловіком.

Тоді я й уявити собі не могла наскільки то погано.