Раді Вас бачити!

Подумаєм знову, що будем робити.

Так важко здобути, так легко розбити.

Послухай же серце, спішити не варто.

Поглянь мені в очі, у них уся правда.

 "Не питай у неба" - Винник

Сідаю поруч, тихо зітхаю збираючись із силами та думками.

- Вадиме, я зараз не в найкращому стані, а якщо казати прямо, то в поганому. Тобі не здається, що наші стосунки зайшли в глухий кут? Діти виросли, а ми залишилися просто батьками, ми застрягли, перестали бути закоханою парою, чоловіком і дружиною. Ні, сексу вистачає з головою, але цього недостатньо для стосунків, тобі так не здається? Мені потрібна емоційна близькість, Вадиме, твоя увага й турбота, а ми ділимо ліжко та й тільки. На цьому наше «ми» закінчується. Нам і поговорити вже особливо нема про що. Подумай сам, все спілкування звелося тільки до побуту.

Він мовчки слухає, не перебиваючи. Переводжу подих, я маю сказати все. Я і раніше натякала на те, що робота забрала його від сім'ї, але реакції на мої слова або не було, або вона мала короткий ефект і скоро все поверталося в колишній режим. Режим самотності удвох. Тільки тепер мій ліміт терпіння і сил вичерпано повністю, він має зрозуміти, наскільки все серйозно.

- Я люблю тебе, - продовжую, видихнувши, - і хочу, щоб ми були разом, лишилися міцною родиною. Але я шалено втомилася від побутовухи, у тебе й у мене життя мов заїжджена платівка. Ми віддалилися одне від одного, ніде разом не буваємо, перестали спілкуватися. Я відчуваю порожнечу і... мене тягне не туди, Вадиме, розумієш? Я ходжу як по лезу ножа, усі мої почуття в розбраті. Не хочу зірватися і поповнювати на стороні те, чого бракує дома, інакше розіб'юся на тисячі уламків і мене ніхто не зможе склеїти. Можливо ти не бачиш, але наше майбутнє висить на волосинці. Один невірний крок і сім'я розлетиться вщент.

Я замовкаю, придивляюся до рідного обличчя. Чоловік нижче опускає голову, немов збирає себе в одне ціле, він занадто стриманий і зібраний. Я чекаю, хочу почути його відповідь.

- Значить мені потрібно частіше бувати вдома, - киває він.

Сподіваюся заради нас усіх, що Вадим робить свої висновки, він здається ошелешеним таким одкровенням. Розумію, що мої зізнання даються йому нелегко. Але краще так, чесно і прямо, ніж тишком-нишком за його спиною шукати яскравих вражень, емоцій і заповнювати себе іншим чоловіком.

- Залишімо дітей на дідуся та бабусю і поїдемо кудись разом? Карпати, наприклад, там гарно. У мене відпустка через пів місяця.

Вадим на хвилину замислюється, здається щось прораховує в голові.

- Тоді мені треба підтягнути замовлення до твоєї відпустки, щоб бути вільним.

- Так, - я шалено радію, що він не говорить своє оте дратуюче «я все розумію, але...». - Ми поїдемо ненадовго. Романтика, купа класних вражень, замки, величезні гори, які я так люблю. Взимку теж супер: сніжно, лижі, теплий будиночок, тільки ти і я. Або влітку! Уявляєш : ночівля в наметі, багаття... Ліс, ведмеді... Тікати будемо!!!

- Де їх узяти в наш час, ведмедів? - криво посміхається чоловік. - Доведеться спеціально із зоопарку замовляти, щоб дружина вражень набралася.

Я щасливо сміюся та притуляюся до широкого плеча, воно в нього воістину богатирське і потужне - він і сам далеко не дрібний.

- Добре, я подумаю, як мені всі справи провернути до того часу.

*

- Ти що Ліко, ось так йому і сказала? - Аліна з острахом і невірою широко відкриває очі.

- Так. Нерозумно розраховувати, що Вадим сам про все здогадається.

- Ні, я б так не змогла. Мій би образився..

- У мене немає вибору. Лівак, зрада, це ніж у спину. Було б болючіше.

На роботі я пурхаю веселою пташкою в передчутті, не приховуючи щасливої посмішки. Одне бентежить - погода за вікнами по-справжньому осіння, сира та холодна. Морози близько.

- Слухай, Аліно, я тут подумала: поїздку нашу з Вадимом треба перенести на зиму. Зараз їхати якось не дуже. Осінні дощі не літні, раптом затягне на тиждень і носа на вулицю не висунеш. Яскрава вийде відпустка.

- Ліко, їдьте, не відкладайте, вам двом це зараз необхідно. Знайдете чим зайнятися, не маленькі.

Я розумію, що Аліна має рацію, нам потрібно побути разом, потрібне місце і час, де ми зможемо належати тільки одне одному.

- Вадим сказав квіти принесе, - хвалюся, уявляючи улюблені хризантеми.

Величезні, пухнасті або голчасті, а пахнуть, ммм. Обожнюю, вони розкішні.

- Ну ось бачиш, - подружка посміхається. - Усе налагоджується, він прислухався до твоїх побажань. Доречі, ти йдеш на корпоратив, у нас ювілей фірми?

- Я й забула. Навіть не знаю...

- Ходімо, я без тебе не хочу. Не підеш ти і я залишуся, - Аліна намагається надути губки.

- Ні. Краще займуся складанням списку, щоб нам у дорогу нічого не забути.

Подружка швидко заспокоюється і перестає ображатися.

У Маркет я більше не заходжу, як і обіцяла сама собі. Я захоплена майбутньою поїздкою, всі думки про спільну відпустку з Вадимом, про новий етап нашого життя. Але минає тиждень, десять днів, а ваза, як і раніше, порожня.

Вадим приносить зарплату, віддає мені.

- Гарний букет - іронізую я.

- Комашко, я віддав усі фінанси тобі, мені квіти нема за що купити, - він винувато ховає очі.

А мені навіть нічого сказати, я німію від банального пофігізму. Кривлюся, ковтаючи образу, розвертаюся та йду до кімнати. Я була впевнена, що Вадим так скаже, слово в слово.Так передбачувано огидно.

*

- Сюрпризи так і не трапилися, - видихаю гіркоту розчарування натрапляючи на запитальний погляд Аліни. - Блін, Аліно, це ж... просто квіти... Невже так складно?

Кажу і відчуваю як усередині ростуть колючки, як я обростаю тонкою скоринкою льоду.

- І поїздка, здається, теж.

Більше немає жодних розмов про Карпати, тиша. Я не проявляю ініціативи, мовчить і Вадим. Усередині закипає злість. На себе, на нього, що не розуміє мого стану. Схоже, він легко поставився до всього сказаного.

- Він що, не розуміє...? - Аліна співчутливо дивиться, в її блакитних очах зчитую смуток.

- Або йому байдуже, - знизую плечима.

Ну й добре. З мене вистачить принижень.

- Коли там у нас корпоратив?

- Так завтра вже, - зі здивуванням широко відкриває очі подружка.

- А знаєш, я з тобою.

Аліна радісно плескає в долоні й підскакує до мене обійматися.

- Ліка! Музика, танці, розслабимося хоч трохи! Дістало все.

- Точно. Дістало не те слово!- обіймаю у відповідь і прикриваю очі насолоджуючись її теплом. Але легше не стає.

*

Моя чорна сукня спадає легкими складками, мерехтить м'яким світлом, ненав'язливо підкреслює фігуру. Одне плече залишається оголеним, коліна трохи прикриті. Класичні туфлі човники на високих підборах обхоплюють блискучою шнурівкою щиколотки, у тон взуття беру сріблясту сумочку. Наношу вечірній макіяж з акцентом на очі й останнім штрихом помада з приглушеним відтінком червоного.

Дівчата, таксі, ресторан, людський гомін, побрязкування столового приладдя. Відчуваю на собі пильний погляд, мимоволі відводжу плечі назад, але дискомфорт не зникає. Озираюся непомітно, нічого особливого не помічаю, схоже це просто мої натягнуті нерви.

- Начальство розщедрилося, - Тая жує тост з авокадо й лососем та закочує від задоволення очі. - Кайф, майже на рівні сексу.

- В тебе його просто давно не було, - пирхає Аліна.

- Так таки так, вже давно земля не орана, - другий тост зникає за першим.

- Усе так погано?

- Ех, навіть не питай, - відмахується напарниця.

- Список вражає розмахами, - Аліна передає мені винну карту, - відчуваю, до кінця вечора я перепробую більшу частину з запропонованого.

- Нам ще додому їхати, - усміхаюся, насолоджуючись комфортною обставою.

Тепле світло занурює зал у відтінки аметисту і бузку, створюючи атмосферу оксамитового затишку.

- Не нагадуй, Ліко, - зі стогоном видихає Алінка, - Сьогодні гуляємо!

- Відривайся, дитинко, таксі довезе куди скажеш, - гмикаю поблажливо та дещо глузливо.

- Зануда, - пирхає подружка.

Через певний час алкоголь починає діяти, і за столиками стає весело й гамірно - наш колектив достатньо великий - впевненіше звучать голоси, стає розкутішим сміх.

- Бачиш цю шикарну сцену? - погляд Таї стає димним.

- Угу, - ледь киваю я, біле вино приємно котиться по язику.

- Так от, я себе не пробачу, якщо нап'юся і забуду заспівати.

- Я і сама тобі цього не пробачу, - пирскаю я.

Я п'ю тільки другий келих, але з огляду на те, що обід ми сьогодні пропустили, вистачає й того, щоб алкоголь одразу помчав по крові. Вино розслабляє, дарує оманливу легкість, здається відпускає проблеми та пов'язану з ними напругу.

- Караоке профілонити не дам, навіть не сподівайтеся, - підсумовує Аліна.

- Чудооово.Тож я в надійних руках, - розтягує слова Таїсія.

- Тая, - я дивлюся в підсмикнуті п'яним серпанком сірі очі й киваю на черговий порожній келих,- може є сенс зробити паузу?

Абсолютно скромна і тиха колега якщо хапала зайвого, йшла в рознос у всіх сенсах цього слова.

- Ліко, відчепися, га? Я не ясла, а ти не вихователька.

- Скаженому воля, а ходячому путь.

- І вільне плавання, - згідно додає Тая, бійцівські здіймаючи підборіддя.

- Туше, - підіймаю руки здаючись.

Частина колективу спокусившись музикою тепер активно рухалася в такт ритму на танцмайданчику. Тая приєдналася до танцюючих та виписувала тілом неймовірні фігури з таким запалом, наче її на прив'язі рік тримали. Може так воно й було.

- Ти чого напружена така? - запитує Аліна, коли ми залишаємося вдвох.

- Постійно здається, що мою спину просто пропалюють наскрізь.

- Крім Ситнікової ніхто тебе не свердлить, - Аліна обережно крутить головою.

- Ясно. Нерви в нуль, схоже, - видихаю я.

Ситнікова Дарина, маркетинговий менеджер і за сумісництвом рідкісна пліткарка працює в сусідньому відділі. Ми стикаємося з нею вкрай рідко і наше спілкування зводиться лише до робочих моментів. Незрозуміло чому Даша відчуває до мене гостру неприязнь.

- Розслабся, подружко, - Аліна заправляє мені за вухо пасмо волосся, що вибилося з пучка, - бери келих і пішли співати.

- Точно, гарна думка.

Голова трохи паморочиться, але вино розслабляє, змушує спустити гальма. Ми з Аліною співаємо караоке як два вмазаних підлітки. Хтось підспівує, хтось плескає в такт. Після четвертого келиха стає зовсім весело, активно рухаючись співаємо якусь скажену пісню Ріханни, сміючись і збиваючись. Пара сходинок і ми знову в залі. До мене підходить Ігор Армашенко, чоловік моїх років і бос відділу аналітики.

- Ліко, сонечко, потанцюємо? - просить він весело примружуючись.

- Один танець, Ігорю, - погоджуюся неохоче і подаю йому руку.

Спину обпікає сильніше. Я зупиняюся, озираюся і... завмираю, зіткнувшись із темним поглядом Вадима. Іншого, чужого. Він у формі та з рацією, стоїть у найтемнішому кутку приміщення, склавши на грудях руки. Чорні великі очі свердлять у мені дірки. Здається, я навіть здригаюся, настільки несподіваним це виявляється.