Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги


За тисячоліття свого існування Астор звик до багатьох речей: людської дурості, божественного марнославства, нескінченних паперів у потойбіччі та переконання смертних, що вони мають право домовлятися зі смертю.

Останнє, до речі, його особливо забавляло.

— Прошу вас, пане, не робіть цього! — благав чоловік, стоячи посеред просторої зали.

Астор повільно перегорнув сторінку документа.

— Ви вже померли.

— Але я не можу померти! У мене дружина, діти, незавершені справи!

— Вітаю. Тепер у вас з'явився час подумати про все це.

Чоловік розгублено кліпнув.

— Ви не розумієте! Я ще не готовий!

Астор підвів сріблясті очі.

— Дивовижно. За весь час мого існування я ще не зустрічав людину, яка б заявила, що чекала на смерть із нетерпінням.

— Але…

— Повірте, якби готовність була обов'язковою умовою, наша робота стала б значно складнішою.

Поруч тихо кашлянув Кассіан.

Демон стояв із планшетом у руках, зберігаючи звичний вираз обличчя людини, яка давно втратила надію побачити свого господаря серйозним хоча б на п'ять хвилин.

— Пане, його душа зареєстрована. Перехід підтверджено. Провідник уже чекає.

— Чудово. Тоді не затримуймо його. У нас і без того достатньо роботи.

— Ви жартуєте? — обурився чоловік.

— Ні. Але можу, якщо вам так буде легше.

Астор зробив ледь помітний рух пальцями. За спиною чоловіка відчинилися високі двері, за якими виднівся сріблястий туман. Звідти вийшов провідник душ — високий чоловік у темному одязі.

— Ходімо, — спокійно промовив він.

— А що буде далі? — тихо запитав новоприбулий.

— Далі ви отримаєте відповіді на свої запитання. Не всі одразу, звісно. Навіть у смерті є своя бюрократія.

Чоловік озирнувся на Астора.

— Ви справді Бог смерті?

Астор усміхнувся.

— На жаль для тих, хто сподівався на когось приємнішого.

Коли двері зачинилися, у залі знову запанувала тиша.

Принаймні на кілька секунд.

— Ви могли бути трохи привітнішим, — зауважив Кассіан.

— Я дозволив йому поставити запитання.

— І пригрозили бюрократією.

— Це не погроза. Це реальність.

Кассіан нічого не відповів. Лише поклав перед господарем наступну теку.

Астор подивився на неї так, ніби вона особисто образила його.

— Скільки?

— Двадцять сім справ, які потребують вашого підпису.

— Я ж підписав їх учора.

— Це нові.

— Хто придумав таку кількість смертних?

— Наскільки мені відомо, життя створювали не ви.

Астор повільно підняв погляд.

— Кассіане.

— Пане?

— Іноді мені здається, що ти забуваєш, хто тут господар.

— Ніколи, пане. Саме тому я й досі приношу вам документи особисто.

Астор тихо засміявся.

Він любив цю рису свого помічника. Кассіан був одним із небагатьох, хто не боявся говорити з ним відверто. Розумний, відданий, надзвичайно терплячий — принаймні до того моменту, поки його господар не вирішував змінити правила чергової наради просто тому, що йому стало нудно.

А таке траплялося часто.

---

Резиденція Астора височіла над темними водами ріки, що розділяла потойбіччя на кілька великих областей.

Це була величезна споруда з чорного каменю, високими арками та сріблястими колонами. Її вікна відбивали небо, якого насправді не існувало. Над гострими шпилями повільно кружляли темні птахи, а вздовж широких сходів горіли вогні, що не потребували ні дров, ні повітря.

Потойбіччя не було місцем вічної темряви й страждань, як його уявляли смертні. Тут існували міста, сади, бібліотеки, ріки й навіть власні ринки. Душі, які завершили земний шлях, не завжди одразу знаходили спокій. Комусь потрібен був час, комусь — відповіді, а дехто просто не міг повірити, що його історія справді завершилася.

Астор не втручався в кожну долю. Він не карав за кожну помилку й не винагороджував за кожен добрий вчинок. Його завдання було іншим — стежити, щоб перехід між життям і смертю залишався таким, яким мав бути.

Порядок.

Рівновага.

Жодних самовільних повернень.

Жодних зникнень.

Принаймні так було заведено.

Після завершення ранкових справ Астор нарешті дістався свого кабінету. Просторе приміщення займало майже ціле крило резиденції. Уздовж стін тягнулися полиці з книгами, стародавніми сувоями та артефактами. Біля панорамного вікна стояв масивний письмовий стіл із темного дерева.

На ньому лежала чашка кави.

Астор зняв піджак, недбало кинув його на спинку крісла й сів.

— Нарешті, — пробурмотів він.

— Ви маєте ще одну зустріч через десять хвилин.

Астор заплющив очі.

— Кассіане, я починаю підозрювати, що ти отримуєш задоволення від моїх страждань.

— Я демон, пане. Але навіть у мене є межі.

— Як зворушливо.

Кассіан підійшов до столу й поклав перед ним невелику теку.

— Звіти варти. За минулу добу жодних серйозних порушень. Кілька конфліктів між новоприбулими душами, одна спроба втекти з реєстраційної зали й скарга на якість харчування.

— Скарга?

— Так.

— У нас скаржаться на їжу?

— Ви здивовані?

— Я думав, після смерті люди стають мудрішими.

— Очевидно, не всі.

Астор відкинувся на спинку крісла й зробив ковток кави.

— Передай кухні, що наступного разу нехай готують щось пристойне. Не хочу, щоб мені довелося розглядати кулінарні бунти.

— Передам.

Кассіан уже збирався вийти, коли Астор зупинив його:

— До речі, що там із перевіркою переходів?

— Усі портали працюють стабільно. Потік душ відповідає очікуваним показникам.

— Чудово. Хоч щось у цьому місці працює без мого втручання.

— Якби ви частіше дозволяли іншим виконувати свої обов'язки, таких приводів для здивування було б більше.

— Ти сьогодні надзвичайно сміливий.

— Просто в мене хороший день, пане.

Астор усміхнувся й махнув рукою.

Кассіан вийшов, залишивши господаря наодинці.

Уперше за довгий час Астор міг спокійно насолодитися кавою.

Він дивився крізь величезне вікно на потойбіччя. Далеко внизу рухалися постаті, на мостах з'являлися нові душі, а провідники супроводжували їх до реєстраційних залів.

Усе було саме так, як мало бути.

І це його цілком влаштовувало.

---

Ближче до вечора Астор усе-таки дістався тронної зали.

Не тому, що хотів. Просто Кассіан наполягав, що командирка варти не чекатиме вічно.

Вейра стояла біля центральної колони, схрестивши руки на грудях. Її темне волосся було зібране у високий хвіст, а на плечах лежав обладунок із чорного металу.

— Ви запізнилися, — сказала вона замість привітання.

— Я радий, що ти помітила. Почав хвилюватися, що моя відсутність залишилася непоміченою.

— Ми маємо проблему.

Астор зітхнув.

— Я сподівався, що сьогодні обійдеться без цього слова.

Вейра простягнула йому звіт.

— Останні кілька днів зростає кількість душ, які надходять без чітких спогадів про останні миті життя. Спочатку ми вважали це звичайним явищем. Але тепер деякі з них не пам'ятають навіть власних імен.

Астор перегорнув кілька сторінок.

— Після смерті спогади можуть бути сплутаними. Це не новина.

— Я знаю. Але ці випадки відрізняються. Душі ніби втрачають частину себе ще до переходу.

Він перестав гортати звіт.

— Наскільки часто?

— За останній тиждень — одинадцять випадків.

— І ти доповідаєш мені лише зараз?

— Спочатку я хотіла переконатися, що це не випадковість.

Астор уважно подивився на неї.

— Добре. Продовжуйте перевірку. Залучіть архівістів і перевірте всі записи про переходи за останній місяць.

— А якщо це не випадковість?

— Тоді ми з'ясуємо, хто вирішив втрутитися в мою роботу.

У його голосі не було ані гніву, ані занепокоєння. Лише холодна впевненість.

Вейра кивнула.

— Зрозуміло.

Коли вона пішла, Астор ще деякий час дивився на звіт.

Душі не повинні зникати без сліду. Їхні спогади могли тьмяніти, змінюватися, втрачати окремі фрагменти, але сама сутність залишалася недоторканною.

Так було від початку.

Так мало залишатися завжди.

Він закрив теку й повернувся до кабінету.

---

Пізніше, коли резиденція занурилася у вечірню тишу, Астор залишився за робочим столом сам.

На столі лежала остання доповідь із реєстраційного відділу. Він уже збирався відкласти її до ранку, коли помітив дивну деталь.

Один із записів був порожнім.

Не пошкодженим. Не закресленим. Просто порожнім.

Астор нахилився ближче.

У реєстрі мала міститися інформація про кожну душу, що перетинала межу потойбіччя. Ім'я, час переходу, місце походження, провідник.

А тут не було нічого.

Навіть позначки про помилку.

Він провів пальцями над сторінкою, і сріблясте світло пробігло між рядками.

Жодної відповіді.

— Цікаво, — тихо промовив Астор.

Він викликав Кассіана.

Демон з'явився майже миттєво.

— Ви кликали, пане?

Астор повернув до нього реєстр.

— Знайди, кому належить цей запис.

Кассіан нахилився над сторінкою.

— Тут нічого немає.

— Саме це мене й непокоїть.

— Можливо, помилка архіву?

— Архів не робить помилок.

— Тоді хтось втрутився в реєстр.

Астор підвів очі.

— Саме це я й хочу з'ясувати.

Кассіан обережно торкнувся сторінки, але вона не відреагувала навіть на його магію.

— Дивно. Немає жодного сліду.

— Перевір усі переходи за останні кілька днів. І нікому не повідомляй про це без мого дозволу.

— Зрозумів.

Кассіан зник.

Астор залишився сам.

Він ще раз поглянув на порожній рядок.

За тисячоліття свого існування він бачив чимало речей, які смертні називали неможливими. Боги зраджували одне одного, стародавні істоти порушували домовленості, а цілі світи зникали з карти реальності.

Але порожній запис у реєстрі смерті…

Це було зовсім інше.

Астор повільно відкинувся на спинку крісла.

— Сподіваюся, ти маєш вагому причину, — промовив він до порожнечі.

За вікном на мить згасло сріблясте світло.

Він не надав цьому значення.

Ще ні.

Бо того вечора Астор навіть не підозрював, що звичайний день смерті стане останнім днем, коли його світ залишатиметься таким передбачуваним.

Кріс Морі
Поки смерть не закохається

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!