Астор не любив несподіванок.
За останні кілька днів їх стало надто багато.
Спочатку зниклі душі, потім пошкоджені межові переходи, дивне видіння й загадкове послання, яке хтось залишив просто на його столі.
Він уже починав підозрювати, що хтось навмисно намагається зіпсувати йому настрій.
І, судячи з усього, ця істота мала чудове почуття часу.
— Пане, ви знову не підписали документи, — повідомив Кассіан.
Астор навіть не підвів очей.
— Я милуюся ними.
— Уже двадцять хвилин?
— Вони надзвичайно цікаві.
— Це звіти про розподіл душ.
— Саме тому.
Кассіан поклав перед ним ще одну теку.
— Тоді, можливо, вас зацікавить і це.
— Якщо там немає повідомлення про кінець світу, залиш на потім.
— Є повідомлення про порушення межі.
Астор повільно підняв голову.
— Що?
— Один із вартових повідомив про сторонню присутність біля західного крила резиденції.
— Хто саме?
— Він не зміг визначити.
— Чудово. Тепер у нас є невідомі гості, які не вважають за потрібне представлятися.
Астор підвівся.
— Ходімо.
---
Західне крило резиденції було одним із найстаріших. Там розташовувалися приватні бібліотеки, зали для прийомів і кілька приміщень, якими майже ніхто не користувався.
Астор нечасто з'являвся там особисто.
Тож коли він увійшов до широкого коридору, то одразу помітив відчинені двері бібліотеки.
— Я залишав їх зачиненими, — промовив він.
— Можливо, хтось вирішив провітрити приміщення, — припустив Кассіан.
— У потойбіччі?
— Я намагався знайти логічне пояснення.
Астор увійшов до бібліотеки.
І зупинився.
Біля високого стелажа стояла жінка.
Вона тримала в руках старовинну книгу й уважно розглядала її, ніби перебувала у власній вітальні, а не в приватній бібліотеці Володаря смерті.
Довге бордове волосся спадало їй на спину м'якими хвилями. На шиї виблискувала тонка золота прикраса, а темна сукня підкреслювала витончену поставу.
Вона перегорнула сторінку.
— Непогано, — тихо промовила незнайомка. — Хоча автор дещо перебільшив із драматизмом.
Астор кілька секунд мовчав.
Потім заговорив:
— Перепрошую, але ви, здається, помилилися дверима.
Жінка не здригнулася. Навіть не обернулася одразу.
— Справді? А я вже почала думати, що нарешті знайшла тут щось цікаве.
Вона спокійно закрила книгу й повернулася до нього.
Її очі були золотистими.
Не просто світлими — у них ніби відбивалося саме світло, якого в цій частині потойбіччя ніколи не було.
Астор примружився.
— Ви перебуваєте в моїй резиденції.
— Я помітила.
— Без дозволу.
— Це теж.
— І читаєте мої книги.
— Вони стояли на полиці. Я вирішила, що їх можна читати.
Кассіан за спиною господаря ледь помітно напружився.
Астор усміхнувся.
— Дозвольте уточнити. Ви проникли до потойбіччя, увійшли в мою резиденцію, знайшли мою приватну бібліотеку й вирішили, що можете поводитися тут як удома?
— Коли ви так перелічуєте, це звучить значно серйозніше.
— А ви вважаєте, що це несерйозно?
— Поки що ні.
Вона поклала книгу на стіл.
— До речі, у вас тут надзвичайно тихо. І трохи похмуро. Ви ніколи не думали додати більше кольорів?
Астор повільно повернув голову до Кассіана.
— Ти чуєш це?
— Так, пане.
— Вона критикує інтер'єр.
— Я теж це помітив.
Незнайомка перевела погляд із одного на іншого.
— Ви завжди обговорюєте гостей у їхній присутності?
— Лише тих, які з'являються без запрошення, — відповів Астор.
— Тоді вам, мабуть, рідко доводиться бути ввічливими.
Він засміявся.
Не тому, що її слова були особливо дотепними. Просто ситуація ставала дедалі цікавішою.
— Хто ви?
— Це зазвичай запитують після привітання.
— Тоді доброго дня. Хто ви?
— Доброго дня.
Вона ледь усміхнулася.
— Ліорія.
Астор зачекав.
— І?
— І що?
— Прізвище?
— Не маю.
— Титул?
— Не потребую.
— Походження?
— Досить давнє.
Астор схилив голову набік.
— Ви завжди така балакуча?
— Лише коли співрозмовник ставить надто багато запитань.
Кассіан опустив погляд, приховуючи усмішку.
Астор це помітив.
— Тобі весело?
— Ні, пане.
— Тоді перестань усміхатися.
— Як скажете.
Ліорія знову подивилася на нього.
— А ви, я так розумію, господар цього місця?
— Астор.
— Приємно познайомитися.
Вона вимовила це так спокійно, ніби щойно зустріла сусіда в кав'ярні.
Астор уважно спостерігав за нею.
Вона не відчувала страху. Не намагалася приховати силу. Не демонструвала покірності.
І найцікавіше — її присутність не залишала жодного звичного магічного сліду.
Він відчував її, але не міг визначити, що саме відчував.
— Ліоріє, — нарешті промовив він. — Ви розумієте, де перебуваєте?
— У бібліотеці.
— У потойбіччі.
— Це теж помітила.
— Я — Бог смерті.
Вона на мить замислилася.
— Ось воно що.
Астор підняв брову.
— Ви знали про моє існування?
— Звичайно. Про вас чимало розповідають.
— Сподіваюся, хороше.
— Різне.
— І що саме?
— Що ви владний, небезпечний, самовпевнений і маєте схильність до надмірного контролю.
Кассіан відвернувся.
Астор повільно видихнув.
— Я починаю розуміти, чому ви так спокійно почуваєтеся в моїй бібліотеці.
— А я починаю розуміти, чому у вас так мало гостей.
На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Потім Астор усміхнувся.
— Знаєте, Ліоріє, зазвичай люди, які так розмовляють зі мною, швидко шкодують про це.
— Тоді вам варто частіше спілкуватися з іншими людьми. Можливо, ви відкриєте для себе щось нове.
Він засміявся знову.
І цього разу вже щиро.
---
— Пане, — обережно втрутився Кассіан. — Можливо, варто з'ясувати, як вона потрапила сюди?
— Чудова думка.
Астор повернувся до Ліорії.
— Як ви пройшли крізь захисні межі?
— Просто зайшла.
— Це неможливо.
— Очевидно, не зовсім.
— Межі моєї резиденції не пропускають сторонніх.
— Тоді, можливо, я не стороння.
Астор перестав усміхатися.
Її слова прозвучали легко, майже недбало. Проте щось у них змусило його уважніше придивитися до незнайомки.
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого особливого.
— Ліоріє.
— Асторе.
Вона вимовила його ім'я так, ніби давно знала.
І в ту саму мить щось відгукнулося всередині нього.
Ледь помітно.
Наче далеке ехо, яке він не міг упізнати.
Астор зробив крок ближче.
— Ми зустрічалися раніше?
Ліорія трохи схилила голову.
— А ви пам'ятали б?
Він хотів відповісти, але не встиг.
На мить золотисті очі жінки спалахнули яскравіше. Повітря навколо них завмерло, а стародавні символи на стінах бібліотеки відгукнулися слабким сяйвом.
Кассіан миттєво випростався.
— Пане…
Астор не відводив погляду від Ліорії.
Він відчував її силу.
Не як чужу магію. Не як загрозу.
Як щось дивовижно знайоме.
А потім усе зникло.
Ліорія спокійно поправила рукав сукні.
— Гарна бібліотека, — сказала вона. — Можливо, я ще завітаю.
— Не думаю, що це хороша ідея.
— А я думаю, що ви просто не звикли до несподіваних гостей.
— Я не люблю несподіванок.
— Тоді вам буде непросто зі мною.
Вона зробила крок убік, і за її спиною розкрився тонкий золотий розлом у повітрі.
Астор різко повернувся до нього.
— Зачекайте!
Ліорія обернулася через плече.
— Так?
— Ви ще не відповіли на всі мої запитання.
— А ви ще не навчилися ставити правильні.
Вона всміхнулася.
І зникла.
Золотий розлом закрився, залишивши по собі лише слабке мерехтіння.
Бібліотека знову стала тихою.
Астор кілька секунд дивився на порожнє місце, де щойно стояла незнайомка.
— Кассіане.
— Так, пане?
— Ти це бачив?
— На жаль, так.
— Вона щойно відкрила портал у моїй резиденції.
— Так.
— Без дозволу.
— Саме так.
— І назвала мою бібліотеку гарною.
Кассіан помовчав.
— Це, мабуть, найменша з наших проблем.
Астор повільно повернувся до нього.
— Знайди все, що зможеш, про Ліорію.
— Ім'я може бути несправжнім.
— Тоді знайди те, що стоїть за ним.
Кассіан кивнув.
— Зрозумів.
Астор ще раз поглянув на книгу, яку залишила незнайомка.
Він узяв її до рук.
На обкладинці не було назви, лише стародавній символ, який він не бачив уже дуже давно.
Той самий знак, що з'являвся біля пошкоджених межових переходів.
Астор повільно провів по ньому пальцями.
Символ засвітився золотом.
І на мить йому здалося, що десь дуже далеко хтось тихо засміявся.
Він заплющив очі.
Ні.
Це вже точно не був звичайний день.
