Раді Вас бачити!

У внутрішньому дворі біля будинку бавились маленькі дівчинка та хлопчик. Вони по черзі підкидали м’яча, заливаючись сміхом, кидались навздогін одне одному й радісно верещали, коли м’яч тікав у кущі.

Раптом дівчинка перечепилась об камінчик та впала на бруківку. М’яч покотився далі, а її сміх урвався, змінившись тихим схлипом. Вона розгублено подивилась на подряпане коліно, що почало наливатись червоним.

— Віко, тобі боляче? — підбіг до неї брат, допомагаючи підвестись.

— Дуже щипле, — стримуючи сльози, прошепотіла дівчинка.

Хлопчик обережно підвів її до лавочки, допоміг сісти, а сам швидко побіг до подорожника, що ріс неподалік та почав вибирати найкращий, найбільший листочок.

Несподівано розлилось яскраве біло-золоте сяйво, яке озолотило всю галявину. Віктор і Вікторія підвели погляди до неба. Із золотого світла почав вимальовуватися образ білого голуба, а згодом у його контурі поступово виринав силует юної дівчини.

Вона посміхнулась діткам. Дівчина присіла поруч із Вікторією та ніжно погладила її по голові.

— Янголіна! — радісно вигукнув хлопчик, підбігаючи до неї. — Віка забилась. Їй боляче!

— Ні, мені вже не болить, — ледве стримуючи сльози, прошепотіла дівчинка.

Віктор легенько подув на ранку, прикладав лист подорожника до колінця сестри та дбайливо притискав його рукою.

— Скоро все загоїться, — посміхнулася Янголіна.

Раптом із будинку вибігла молода гарна жінка. Вона швидко підбігла до дітей та стурбовано дивлячись на них, запитала:

— Що у вас сталось? Вітю, чому ти кричиш?

— Мамо, Віка забилась! У неї кров йде! — голосив хлопчик.

Жінка стурбовано перевела погляд на доньку, яка трималась за ніжку, підтримуючи подорожник, щоб він не впав з коліна.

Матір нахилилась до дівчинки та обережно зняла з неї рослину. Але на її здивування шкіра була абсолютно чиста, без жодних подряпин. Вона з полегшенням видихнула.

— Ааа, це ви у лікарню граєте? — посміхнулась матір.

— Та ні, у неї текла кров, я сам бачив! — почав заперечувати Віктор.

— Це Янголіна вилікувала рану, — раптом промовила Вікторія. — Коли вона гладила мене по голові, я відчувала, що коліно вже не пекло.

— Хто така Янголіна? — раптом занервувала жінка.

— Це дівчина, яка часто до нас приходить, — почав розповідати хлопчик. — Вона дуже добра до нас.

— Так, вона дуже добра і гарна, — підтримала його Вікторія.

— Справді? — посміхнулася матір. — І де вона? Я її не бачу.

— Вона щойно була тут! — образливо заявив хлопчик.

Жінка засміялася.

— Вона схожа на янгола, — продовжувала дівчинка. — Від неї йде біло-золоте сяйво. І вона часто приходить, щоб погратись з нами.

— Я дуже задоволена, що ви граєте з такою доброю дівчиною, — сказала жінка, погладивши дітей по голові та радісно посміхнувшись. — Щойно прийшов тато, він купив вам багато смаколиків та іграшок. Ходімо гратись разом!

— Ура! Тато прийшов! — радісно вигукнув хлопчик та побіг у будинок.

— Матусю, ти сердишся? — сумно промовила дівчинка.

— За що, моє серденько? — ласкаво спитала матір.

— За те, що я впала… — опустила очі Вікторія.

— Що ти, моя дівчинко! Звісно, я не серджусь на тебе, — промовила жінка, беручи її на руки. — Знаєш, коли я була маленькою, я теж часто падала. Таке буває, коли дітки граються.

Дівчинка обіймала матір та уважно слухала її.

Жінка крокувала у сторону будинку, не зводячи погляду з доньки.

— А ще, коли я була твого віку, зі мною трапилася така цікава історія… — тихо почала вона.

Їхні силуети та голоси поступово віддалялись.

А Янголіна стояла за деревом та сумно спостерігала за ними: вона знала, що це їх останні місяці разом із батьками, бо незабаром ті вирушать у свою останню подорож. І від цього її золоте сяйво почало слабшати, а очі налились слізьми.