Раді Вас бачити!

Еліора завжди вважала, що спадок — це щось, що дістається людям у поважному віці, коли вони вже встигли нажити власний будинок, кілька заощаджень і хоча б одну річ, яку соромно викинути, але шкода комусь віддати.

Їй було двадцять чотири.

Заощаджень вистачало приблизно на місяць спокійного життя, будинку не було, а найціннішим її майном залишалася чашка з відбитим вушком, яку вона вперто відмовлялася викидати.

І ось тепер вона стояла посеред вузької вулички старого міста, тримала в руках ключі й дивилася на будівлю, яка мала змінити її життя.

Над темними дверима висіла дерев'яна вивіска.

«Місячне чорнило».

Літери трохи вицвіли, а на краю таблички хтось колись вирізьбив крихітний півмісяць. Вікна були запилені, за склом виднілися високі книжкові полиці, а на підвіконні стояв горщик із рослиною, яка, судячи з кольору листя, пережила щонайменше три світові катастрофи.

Еліора підняла голову й зітхнула.

— Ну що ж, бабусю. Ти завжди вміла підкидати сюрпризи.

Евелорія була єдиною людиною, яка могла одночасно подарувати онуці домашнє печиво, прочитати лекцію про відповідальність і заявити, що звичайні люди надто багато говорять про погоду.

Тепер вона поїхала.

Надовго.

Причин свого від'їзду бабуся пояснила небагато. Лише сказала, що мусить владнати одну важливу справу, яку не може нікому довірити. А потім спокійно повідомила, що книгарня тепер належить Еліорі.

Наче йшлося про стару парасольку.

Наче вона не передавала онуці справу всього свого життя.

Еліора ще раз подивилася на ключі й нарешті відімкнула двері.

Дзвіночок над входом тихо дзенькнув.

Усередині пахло старим папером, деревом, пилом і чимось солодким — можливо, сушеними яблуками, які Евелорія любила тримати в шухляді за прилавком.

Еліора зробила кілька кроків.

Полиці тягнулися майже до стелі. На одних стояли товсті енциклопедії, на інших — романи в потертих палітурках, збірки казок, старі атласи й книжки з такими довгими назвами, що їх можна було прийняти за короткі біографії авторів.

Посередині приміщення стояли два крісла й маленький столик. Біля вікна — дерев'яна драбинка. За прилавком — старий касовий апарат, який, здавалося, пережив ще часи винайдення електрики.

Еліора провела пальцями по стільниці.

— Я гадала, тут буде гірше.

З верхньої полиці щось упало.

Вона підскочила.

На підлогу глухо гепнула книжка.

Еліора кілька секунд дивилася на неї, а потім повільно видихнула.

— Чудово. Навіть книжки вже висловлюють свою думку щодо моєї присутності.

Вона підняла томик. На обкладинці не було ні назви, ні імені автора. Лише темний півмісяць, обведений сріблястою лінією.

Еліора перегорнула кілька сторінок.

Усередині був звичайний текст. Принаймні на перший погляд.

Вона вирішила покласти книжку на прилавок і розібратися з нею пізніше.

Спершу потрібно було оцінити масштаби катастрофи.

За годину Еліора з'ясувала три речі.

По-перше, книгарня потребувала прибирання.

По-друге, частина книжок потребувала ремонту.

По-третє, її нова господарська діяльність вимагала значно більше грошей, ніж вона мала.

На деяких полицях залишалися порожні місця. Частину книжок Евелорія, очевидно, забрала із собою або передала комусь іще. А без нових видань книгарня навряд чи могла приносити достатньо прибутку.

Еліора сіла за прилавок, дістала блокнот і написала:

«Знайти книжки».

Нижче додала:

«Не витратити всі гроші».

А ще нижче:

«З'ясувати, як бабуся примудрялася утримувати це місце».

Вона замислилася й дописала:

«Запитати, коли повернеться».

Останній рядок чомусь вийшов найсумнішим.

Еліора закрила блокнот.

Її батько не любив говорити про Евелорію. Колись, ще до народження доньки, він посварився з матір'ю й пішов із дому. Йому було лише вісімнадцять. За словами інших родичів, сварка була настільки гучною, що сусіди потім обговорювали її кілька місяців.

Відтоді він більше не повертався.

Еліора знала тільки уривки цієї історії. Коли запитувала, батько змінював тему. Коли запитувала бабусю, та усміхалася й відповідала:

— Деякі двері краще не відчиняти, доки не будеш готова побачити, що за ними.

Еліора завжди ненавиділа цю відповідь.

Тепер вона сиділа в книгарні, яку бабуся залишила їй, і раптом відчула, що опинилася посеред тієї самої історії, від якої її роками тримали осторонь.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Я успадкувала не лише магазин, а й родинні загадки.

За вікном сутеніло.

Еліора зачинила двері, повісила на них табличку «Завтра працюємо» й вирушила додому. Дорогою вона зателефонувала до кількох букіністичних крамниць, переглянула оголошення про продаж старих бібліотек і записала кілька адрес.

Якщо пощастить, уже завтра вона знайде книжки, які зможе недорого придбати для свого магазину.

А якщо не пощастить, доведеться продавати власну чашку з відбитим вушком.

Ця думка була настільки жахливою, що Еліора вирішила більше про неї не думати.

Наступного дня вона прокинулася раніше, ніж зазвичай.

У маленькій кав'ярні на розі купила гарячий чай, прихопила булочку й вирушила на книжковий розпродаж, про який дізналася напередодні.

Розпродаж виявився не таким щедрим, як обіцяло оголошення.

Половина книжок була пошкоджена, чверть — нецікава, а решта коштувала стільки, що Еліора почала підозрювати: продавець особисто переписував кожну сторінку золотом.

— За цю збірку вісімдесят монет? — перепитала вона.

— Рідкісне видання.

— У неї відсутня половина сторінок.

— Саме тому рідкісне.

Еліора мовчки поклала збірку на місце.

Вона вже збиралася йти, коли помітила невеличкий стос книжок під старим столом. Їх ніхто не виставив на продаж. Палітурки були потерті, зате сторінки збереглися добре.

— А ці можна подивитися?

Продавець знизав плечима.

— Забирайте всі за десять монет. Я й забув, що вони там стоять.

Еліора ледве стримала усмішку.

Ось воно! Перша маленька перемога власниці книгарні.

Вона придбала книжки, обережно склала їх у сумку й вирушила назад.

Саме тоді почався дощ.

За кілька хвилин вулиця спорожніла. Перехожі ховалися під парасолями, автомобілі здіймали з калюж холодні бризки, а Еліора намагалася втримати сумку так, щоб книжки не намокли.

Вона вже майже дісталася знайомого провулка, коли помітила чоловіка біля зачиненого магазину.

Він сидів на картоні, притулившись спиною до стіни. На ньому був старий темний плащ, волосся змокло, а пальці стискали край рукава.

Чоловік не простягав руки до перехожих і нічого не просив.

Він просто сидів із заплющеними очима.

Еліора сповільнила крок.

Вона знала, що не може допомогти всім. Грошей було небагато, попереду чекали рахунки, а її книгарня потребувала кожної монети.

Але вона також знала, що сьогодні могла дозволити собі гарячий чай і булочку, тоді як цей чоловік, схоже, не мав навіть сухого місця, де перечекати дощ.

Еліора повернулася до найближчої крамниці.

За кілька хвилин вона знову стояла перед незнайомцем із пакетом гарячої їжі та невеликою сумою грошей.

— Візьміть, будь ласка.

Чоловік розплющив очі.

Вони були дивного сірого кольору, майже сріблясті. Погляд здавався втомленим, але в ньому не було ні жадібності, ні здивування.

Лише безмежна втома.

— Чому? — запитав він.

Еліора розгубилася.

— Перепрошую?

— Чому ти допомагаєш мені?

Вона знизала плечима.

— Бо ви змерзли, а я можу купити вам їжу.

— І нічого не хочеш натомість?

— Якщо ви знаєте, де можна дешево придбати хороші книжки, я вислухаю вашу пропозицію.

Чоловік несподівано засміявся.

То був короткий, хрипкий сміх, але вперше за весь час його обличчя змінилося.

— Книжки?

— У мене книгарня. Точніше, тепер моя. Я успадкувала її від бабусі й намагаюся не дозволити їй перетворитися на музей пилу.

— Як називається?

— «Місячне чорнило».

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

Чоловік довго дивився на неї, ніби почув щось, чого не мав почути.

— Евелорія… — тихо промовив він.

Еліора випросталася.

— Ви знаєте мою бабусю?

Він не відповів одразу.

Замість цього подивився на її руку, у якій вона тримала гроші.

— Дай мені долоню.

— Що?

— Будь ласка.

У його голосі було стільки втоми, що Еліора мимоволі простягнула руку.

Чоловік обережно взяв її за пальці.

Його долоня була холодною.

А потім між їхніми руками спалахнуло золоте світло.

Еліора завмерла.

Тоненькі золотаві нитки, схожі на сонячні промені, прослизнули між їхніми пальцями й розчинилися під її шкірою.

Вона різко відсмикнула руку.

— Що це було?!

Чоловік заплющив очі.

І вперше за багато років почув тишу.

Справжню тишу.

Без сотень голосів, які переслідували його вдень і вночі. Без чужих страхів, брехні, образ, мрій і невисловлених бажань. Без нескінченного шуму людських думок, від якого він не міг сховатися навіть уві сні.

Він повільно вдихнув.

— Дякую, — прошепотів чоловік.

— За що?! Що ви зі мною зробили?!

Він підвів на неї погляд.

— Подарував тобі те, чого сам більше не міг витримати.

Еліора відступила на крок.

— Ви божевільний.

— Можливо.

— Я зараз покличу когось!

— Можеш. Але спершу пораджу тобі одну річ.

Він підвівся, поправив плащ і вперше за їхню зустріч випростав спину.

— Коли почуєш чужий голос, не поспішай відповідати.

Еліора хотіла запитати, що це означає, але чоловік уже йшов геть.

— Зачекайте! Як вас звати?!

Він озирнувся.

— Варен.

— А мене Еліора!

— Я знаю.

Від цих слів у неї пробіг холодок уздовж спини.

Варен зник за рогом, залишивши її саму під дощем із мокрим рукавом, пакетом їжі й дуже неприємним відчуттям, що день щойно пішов зовсім не за планом.

Еліора повернулася до книгарні лише через двадцять хвилин.

Вона зачинила двері, поклала сумку на прилавок і кілька разів глибоко вдихнула.

Нічого не сталося.

Світ залишався звичайним.

Дощ стукав по шибках. Годинник цокав над дверима. Десь за стіною хтось пересував меблі.

Еліора зняла пальто й пішла заварювати чай.

Саме тоді над дверима дзенькнув дзвіночок.

До книгарні зайшла жінка в темно-зеленому пальті. Її руде волосся було зібране у високу зачіску, на плечі висіла невелика сумка, а на пальцях виблискували три срібні каблучки.

— Добрий вечір, — привіталася Еліора. — Чим можу допомогти?

Жінка уважно оглянула полиці.

— Мені потрібна книжка про стародавні угоди між людьми та лісовими народами. Бажано до першої редакції, але без пізніших доповнень.

— Я… спробую знайти.

Жінка підійшла до прилавка й поклала на нього невеликий список.

Еліора прочитала назву першого видання, тоді другого.

Обидва звучали так, ніби їх написали люди, які ненавиділи короткі заголовки.

— Дайте мені кілька хвилин.

Вона рушила до задньої полиці.

І раптом почула голос.

Тільки б вона не помітила, що я випадково спалила сторінку в оригіналі. Евелорія мене вб'є, якщо дізнається.

Еліора зупинилася.

Повільно повернула голову.

Жінка стояла біля прилавка, розглядаючи дерев'яну статуетку.

Її губи не рухалися.

Хоча ні. Евелорія не вбиває. Вона змушує переписувати стародавні угоди від руки. Це значно гірше.

Еліора відчула, як у неї холонуть пальці.

— Перепрошую, — обережно сказала вона. — Ви щойно щось говорили?

Жінка підвела брову.

— Ні. А що?

Еліора мовчки подивилася на неї.

А потім на власні руки.

На долоні, якої торкався Варен, залишився ледь помітний золотавий слід.

Він зникав просто на очах.

Еліора ковтнула.

— Нічого. Зараз знайду вашу книжку.

Тільки б вона не помітила, що я випадково спалила сторінку в оригіналі…

Голос пролунав знову.

Цього разу Еліора не сумнівалася.

Вона справді чула чужі думки.

І, судячи з усього, її першим клієнтом після отримання дивного дару була жінка, яка випадково спалила сторінку стародавньої магічної угоди.

Еліора подивилася на стелю.

— Бабусю, — прошепотіла вона, — сподіваюся, ти хоча б залишила інструкцію.