Раді Вас бачити!

Двері книгарні відчинилися, і всередину влетіла Рейна.

— Еліаро!

Дівчинка радісно помахала рукою, а потім підняла голову до другого поверху.

— Варене! А ти чому досі тут?

Молодий видавець, який саме переглядав документи, завмер.

— Я працюю.

— А чому тоді дивишся на Еліару?

— Тому що перевіряю, як просуваються справи в книгарні.

Рейна хитро примружилася.

— Звісно. А я королева драконів.

Еліара пирснула зі сміху.

Варен повільно відклав документи.

— Я радий, що ти сьогодні в чудовому настрої.

— Я не просто в чудовому настрої! У мене новина!

Рейна підбігла до прилавка, піднялася навшпиньки й урочисто повідомила:

— Еліаро, ти тепер можеш читати думки так, як сама захочеш!

Еліара усміхнулася.

— Тобто я нарешті зможу сама обирати, кого слухати?

— Саме так! Більше ніякого нескінченного потоку думок. Хочеш послухати одну людину — слухаєш. Не хочеш — не слухаєш. Усе залежить від тебе.

Еліара полегшено видихнула.

— Нарешті…

Останнім часом їй дедалі важче було зосереджуватися на роботі. Чужі думки втручалися в її власні, заважали читати, рахувати гроші й навіть підтримувати звичайну розмову. Вона навчилася не показувати свого роздратування, але іноді їй хотілося просто побути в тиші.

Справжній тиші, у якій ніхто не втручався б у її голову.

— Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна, — промовила вона.

— Уявляю! — гордо відповіла Рейна. — Ми ж подруги!

Еліара усміхнулася й простягнула руку, щоб погладити її по голові.

Але раптом завмерла.

Щось було не так.

Вона опустила погляд.

Рейна стояла перед нею вже зовсім не такою крихітною, якою Еліара звикла її бачити.

Дівчинка підросла. Її зріст тепер приблизно відповідав зросту п'ятирічної дитини. Руки й ноги стали довшими, обличчя трохи змінилося, а рухи набули впевненості.

Еліара повільно присіла, щоб опинитися з нею на одному рівні.

— Рейно…

— Що?

— Ти виросла.

— Ага!

— Ні, зачекай. Ти справді виросла!

Рейна розсміялася.

— Я ж саме це й сказала!

Еліара обережно торкнулася її щічки, ніби хотіла переконатися, що їй не мариться.

— Але як? Коли це сталося?

— Не знаю. Просто відчула, що стала більшою.

— І ти кажеш це так, наче змінила зачіску!

— А хіба це не чудово?

Еліара не знала, що відповісти.

Вона підвелася й подивилася на сходи.

— Варене! Тобі краще спуститися!

— Щось сталося?

— Так. І я хочу, щоб ти сам це побачив.

За кілька секунд Варен уже стояв унизу.

Спочатку він поглянув на Еліару, потім перевів очі на Рейну.

І завмер.

Уперше за весь час їхнього знайомства на його обличчі з'явився такий непідробний подив, що Еліара навіть забула про власне здивування.

— Це… Рейна?

— Ні, Варене, — серйозно відповіла дівчинка. — Це король Гаріон. Просто сьогодні я вирішила його замінити.

Еліара прикрила рот рукою, стримуючи сміх.

Варен повільно присів перед Рейною, уважно її розглядаючи.

— Ти виросла.

— Усі сьогодні це помічають!

— Тому що вчора ти була значно меншою.

— А сьогодні я більша. Так працює ріст!

Варен не відповів.

Він зосередився на силі, що оточувала дівчинку.

Вона змінилася. Стала щільнішою, виразнішою, немов усередині маленького тіла прокинулося щось, що довгий час залишалося прихованим.

Варен добре знав цей дар.

Надто добре.

Він витратив роки на спроби зрозуміти його природу. Перечитував стародавні книги, шукав згадки в архівах власного видавництва, звертався до джерел, про існування яких більшість магів навіть не здогадувалася.

Він намагався знайти спосіб керувати цією силою.

Але вона не підкорялася.

Жодного разу.

Ні за наказом, ні за допомогою заклять, ні під час складних ритуалів.

І ось тепер сила змінювалася сама собою — у присутності маленької дівчинки, яка навіть не усвідомлювала, наскільки незвичайною була.

— Неймовірно… — тихо промовив Варен.

Рейна схилила голову набік.

— Що саме?

— Твій дар.

Вона подивилася на власні долоні.

— А, це! Він став сильнішим. І я тепер краще його розумію.

Варен різко підняв голову.

— Що ти сказала?

— Що тепер краще розумію свій дар.

Він дивився на неї, не приховуючи здивування.

— Ти можеш ним керувати?

— Звісно.

— Повністю?

Рейна замислилася.

— Не знаю, чи повністю. Але тепер він слухається мене значно краще.

Варен повільно випростався.

Його погляд став задумливим.

— Як ти це змогла? — вирвалося в нього. — Я стільки років намагався зрозуміти цей дар, шукав спосіб підкорити його, але він ніколи мені не піддавався…

Він замовк.

Надто пізно усвідомивши, що щойно сказав уголос.

Еліара здивовано повернулася до нього.

— Ви намагалися підкорити дар Рейни?

Варен заплющив очі.

Чудово. Просто чудово.

— Я не зовсім так висловився…

— Саме так ви й висловилися, — зауважила Еліара.

— Я хотів сказати, що намагався його дослідити.

— І не змогли?

Варен глянув на неї.

— Не змогли.

Цього разу він не став виправдовуватися.

Рейна тим часом дивилася на нього з непідробною цікавістю.

— А навіщо ти хотів ним керувати?

Варен не відповів одразу.

Він знову подивився на дівчинку, на її маленькі руки, на обличчя, яке тепер відповідало приблизно п'ятирічному віку.

Сила, яку він роками намагався осягнути, сама розвивалася в ній.

Без ритуалів.

Без примусу.

Без жодної допомоги з його боку.

І це було не просто дивно.

Це могло означати, що він узагалі неправильно розумів природу цього дару.

— Тому що хотів знати, на що він здатний, — нарешті відповів Варен.

Рейна всміхнулася.

— Тоді тобі треба було просто запитати мене!

Еліара не витримала й розсміялася.

Варен подивився на неї з таким виразом, ніби подумки вже складав список усіх причин, через які йому не варто було сьогодні приходити до книгарні.

— Ви обоє отримуєте надто багато задоволення від моїх невдач.

— Неправда, — відповіла Еліара. — Я отримую задоволення від того, що ви нарешті не знаєте, що сказати.

— Це ще гірше.

Рейна дзвінко засміялася.

І на коротку мить книгарня наповнилася таким теплом, що навіть Варен не зміг утримати усмішку.

Але за нею ховалося запитання, яке він не наважувався озвучити.

Чому дар, який ніколи не підкорявся йому, почав так швидко змінюватися саме тепер?

І чому здавалося, що це лише початок?