Раді Вас бачити!

-Звичайно. Ми з нею все узгодили заздалегідь.Еліона на мить замовкла, переводячи погляд із Варена на полиці, які вже встигла заповнити книгами.Вона ще не звикла до того, що хтось міг так просто запропонувати допомогу. Без довгих пояснень, без докорів і без вимоги щось натомість.— Дякую, — тихо промовила вона.— Не дякуй завчасно. Спочатку подивимося, скільки книг ти зможеш умістити на нових полицях.— Усі! — несподівано впевнено відповіла Еліона.Варен засміявся.— Оце вже правильний підхід для майбутньої власниці книгарні.Він ще раз оглянув приміщення, а тоді додав:— І не хвилюйся. Мої помічники знають свою справу. До вечора тут буде зовсім інший вигляд.Еліона усміхнулася й повернулася до книг.Уперше за довгий час майбутнє здавалося їй не таким страшним.Адже тепер у неї було місце, яке поступово ставало її власним.А попереду чекало ще стільки книг, які вона мала прочитати… і стільки історій, які їй належало відкрити.

Глава. Книги, вечеря та маленькі таємниці

Варен з'явився наступного ранку не сам.

За ним до книгарні зайшли троє помічників, а ще двоє залишилися надворі біля воза, завантаженого дерев'яними деталями.

Еліона, яка саме розкладала книги на нижній полиці, здивовано випросталася.

— Доброго ранку, — привіталася вона. — Я бачу, ви вирішили не гаяти часу.

— А навіщо відкладати те, що можна зробити сьогодні? — усміхнувся Варен. — Тим паче, коли все вже узгоджено з твоєю бабусею.

Він відступив убік, даючи помічникам зайти всередину.

— Як я й казав учора, у моєму магазині оновили полиці. Старі залишилися в прекрасному стані, тому я вирішив, що їм не місце на складі, якщо вони ще можуть комусь послужити.

Один із чоловіків уже почав оглядати стіни, прикидаючи, де краще розташувати меблі.

— Ми все приберемо, перенесемо старі полиці сюди й установимо їх так, щоб було зручно і тобі, і покупцям, — пояснив Варен. — А якщо захочеш щось змінити, скажеш.

Еліона оглянула приміщення.

Ще вчора їй здавалося, що до справжньої книгарні тут далеко. Тепер же все почало набувати форми. Книги більше не лежатимуть одна на одній, а кожна історія нарешті матиме своє місце.

— Я навіть не знаю, як вам віддячити, — зізналася вона.

— Не вигадуй собі зайвих клопотів. Ми просто допомагаємо з меблями.

— Але ж ви приїхали цілою командою!

— Саме тому робота й закінчиться швидше.

Варен усміхнувся, а потім повернувся до помічників.

— Гаразд, хлопці, до роботи. Не хочу, щоб ви провозилися тут до ночі.

Робота виявилася гучнішою, ніж очікувала Еліона.

Старі полиці обережно знімали зі стін, переносили до сусідньої кімнати, а потім установлювали на нових місцях. Чоловіки сперечалися про те, як краще розташувати найбільшу шафу, хтось постійно просив молоток, а хтось уже втретє питав, куди поставити ящик із книжками.

Варен не стояв осторонь. Він допомагав переносити дерев'яні деталі, перевіряв кріплення й час від часу підходив до Еліони, щоб уточнити, чи подобається їй нове розташування.

— А якщо цю полицю поставити біля вікна? — запропонував він.

Еліона приклала долоню до підборіддя, уявляючи майбутній вигляд кімнати.

— Тоді на неї падатиме сонячне світло.

— І що в цьому поганого?

— Деякі книги можуть вигоріти.

Варен на мить замислився, а потім кивнув.

— Справедливо. Тоді поставимо її вглиб кімнати.

— Ви завжди так легко погоджуєтеся з іншими?

— Лише тоді, коли вони мають рацію.

Еліона засміялася.

— Тоді мені варто частіше висловлювати свою думку.

— Я тільки за.

Він сказав це так щиро, що дівчина на мить забула, що збиралася відповісти.

На щастя, неподалік щось гучно гупнуло, і вона поспішила повернутися до своїх справ.

До обіду книгарню вже було не впізнати.

Полиці стояли рівними рядами, між ними залишилося достатньо місця для проходу, а біля вікна облаштували невеличкий куточок, де відвідувачі могли б присісти й погортати книжки.

Еліона довго дивилася на нього.

— Тут можна поставити маленький столик, — промовила вона радше до себе. — І кілька стільців. А взимку я могла б пригощати відвідувачів чаєм.

— Тільки не забудь залишити місце для самих відвідувачів, — пожартував Варен. — Бо з такою кількістю книжок вони ризикують загубитися між полицями.

— Це було б непогано. Можливо, тоді вони читали б більше.

— Або шукали б вихід до самого вечора.

Еліона знову засміялася.

Їй подобалося, що з Вареном можна було говорити просто. Не потрібно було добирати кожне слово чи боятися, що її мрії комусь здадуться безглуздими.

Він слухав її так, ніби все, про що вона розповідала, справді мало значення.

І це було незвично.

Коли робота нарешті завершилася, сонце вже почало хилитися до обрію.

Помічники складали інструменти, витирали пил із рук і збиралися вирушати додому. Варен оглянув книгарню востаннє, переконався, що все стоїть надійно, а тоді повернувся до Еліони.

— Ну що, господине книгарні? Тепер усе так, як ти хотіла?

Еліона повільно обвела поглядом кімнату.

— Навіть краще.

Вона зупинилася перед ним і склала руки перед собою.

— Я хочу вас віддячити.

— Ми вже про це говорили.

— А я ще не закінчила, — заперечила вона. — Ви з самого ранку працювали, і я навіть не запропонувала вам нормально поїсти. Це жахливо з мого боку.

— Ми перекусили дорогою.

— Перекусили — не означає пообідали.

Варен відкрив рота, щоб заперечити, але Еліона вже прямувала до кухні.

— Залишайтеся на вечерю. У мене знайдеться достатньо їжі для всіх.

— Еліоно, тобі не потрібно…

— Потрібно, — перебила вона й озирнулася через плече. — Принаймні дозвольте мені зробити щось приємне для людей, які сьогодні так багато для мене зробили.

Варен подивився на своїх помічників.

Ті раптом стали дуже зацікавленими власними чоботами.

— Що ж, — зітхнув він із удаваною покірністю. — Схоже, ми не маємо вибору.

— Саме так, — задоволено відповіла Еліона.

І зникла за дверима кухні.

Варен провів її поглядом, а потім тихо засміявся.

— Вона завжди така наполеглива? — запитав один із помічників.

— Схоже на те.

— Вам це подобається.

Варен повільно повернув до нього голову.

— Тобі сьогодні особливо хочеться попрацювати понаднормово?

— Ні, пане.

— Тоді допоможи накрити на стіл.

Помічник поспішив виконувати наказ, приховуючи усмішку.

На кухні Еліона швидко взялася до справи.

Вона приготувала густий овочевий суп, запекла м'ясо з травами, поставила на стіл свіжий хліб і дістала баночку домашнього варення, яку берегла для особливого випадку.

Сьогодні, на її думку, саме такий випадок і настав.

Вона хотіла, щоб усі почувалися бажаними гостями, а не просто людьми, яких найняли для роботи.

Коли вечеря була готова, Еліона покликала помічників до столу.

— Прошу, сідайте. Сподіваюся, вам сподобається.

— Якщо пахне так само добре, як виглядає, то ми вже задоволені, — озвався один із чоловіків.

Еліона засміялася й почала розставляти тарілки.

Саме тоді маленька Рейна, яку ніхто не міг побачити, тихенько вмостилася на вільному стільці.

Вона давно відчула запах їжі й тепер дивилася на страви з таким захопленням, ніби перед нею з'явився найбільший скарб у світі.

Варен помітив її одразу.

Його погляд на мить затримався на маленькій постаті, а в кутиках губ з'явилася ледь помітна усмішка.

Рейна вже потягнулася до хліба.

Він непомітно посунув кошик ближче до неї.

— Варене, вам покласти супу? — запитала Еліона.

— Так, дякую.

Він повернувся до неї саме вчасно, щоб прийняти тарілку.

Рейна тим часом узяла шматочок хліба й задоволено почала їсти.

— Дуже смачно, — похвалив один із помічників після першої ложки. — Ви чудово готуєте.

— Дякую. Я люблю готувати, коли маю для кого.

— Тоді вам потрібно частіше запрошувати гостей, — озвався інший.

— Не обіцяю, що зможу годувати цілу команду щодня, — засміялася Еліона.

За столом залунали голоси й сміх. Чоловіки розповідали кумедні історії з роботи, сперечалися про найкращі страви й ділилися планами на наступні дні.

Варен здебільшого слухав, час від часу вставляючи короткі жарти.

Але іноді його погляд мимоволі повертався до Рейни.

Маленька гостя їла із серйозним виглядом, ніби виконувала надзвичайно важливе завдання. Коли їй захотілося добавки, Варен без жодного слова посунув до неї мисочку.

Рейна підняла на нього очі.

Він ледь помітно похитав головою, наче просив не привертати уваги.

Дівчинка хитро всміхнулася.

Варен уже знав, що це означає.

На нього чекають неприємності.

Коли вечеря добігла кінця, помічники почали дякувати господині за гостинність.

— Давно ми так добре не вечеряли, — зізнався один із них. — Зазвичай після роботи хочеться лише впасти на ліжко.

— Тоді я рада, що сьогодні все склалося інакше, — відповіла Еліона.

Невдовзі чоловіки попрощалися й вирушили додому.

Варен затримався, допоміг прибрати зі столу й переніс посуд до кухні.

— Ви можете цього не робити, — сказала Еліона, забираючи в нього тарілки.

— А ти можеш не намагатися зробити все сама.

Вона завмерла.

Варен теж на мить замовк, усвідомивши, як прозвучали його слова.

— Я хотів сказати, що після такого смачного вечері було б неввічливо залишити тобі всю роботу, — додав він.

— Звичайно, — усміхнулася Еліона. — Саме так я й зрозуміла.

Проте в її очах промайнуло щось таке, від чого Варенові раптом стало важко дивитися на неї надто довго.

Вони разом вимили посуд, прибрали кухню й повернулися до книгарні.

За вікном уже темніло. Тепле світло ламп падало на нові полиці, вихоплюючи з темряви корінці книжок.

Еліона зупинилася посеред кімнати.

— Знаєте, я давно мріяла про таке місце.

— Про книгарню?

— Не лише про неї. Про місце, куди можна повертатися й знати, що ти вдома.

Варен нічого не відповів одразу.

Він дивився на неї, і його звична усмішка стала тихішою.

— Думаю, ти зможеш створити такий дім, — промовив він нарешті.

Еліона опустила очі.

— Сподіваюся.

Вона підійшла до однієї з полиць і поправила книгу, яка трохи виступала вперед.

— Дякую за сьогоднішній день, Варене. Не тільки за полиці. За те, що допомогли мені повірити, ніби я справді можу впоратися.

Він підійшов ближче.

— Ти впораєшся. Навіть якщо щось піде не так, це не означатиме, що ти зазнала невдачі.

— Ви завжди знаєте, що сказати?

— Ні, — чесно відповів Варен. — Іноді я просто кажу перше, що спадає на думку.

Еліона засміялася.

— Тоді мені пощастило, що сьогодні вам спадали на думку хороші речі.

— Мабуть, мені теж пощастило.

— Чому?

Варен на мить затримав погляд на її обличчі.

— Бо сьогодні мене пригостили чудовою вечерею.

— Тільки через вечерю?

Він усміхнувся, і в його очах промайнув лукавий вогник.

— А ти хочеш почути іншу відповідь?

Еліона відчула, як щоки починають теплішати.

— Я просто запитала.

— А я просто відповів.

Вони обоє засміялися.

Коли Варен збирався йти, Еліона провела його до дверей.

На порозі він раптом зупинився.

— Еліоно?

— Так?

Він простягнув руку й обережно зняв із її волосся маленьку дерев'яну стружку, що, мабуть, залишилася після сьогоднішньої роботи.

— Ось. А то ходитимеш із нею до ранку.

Його пальці на мить затрималися біля її скроні, не торкаючись шкіри довше, ніж потрібно.

Еліона підняла на нього очі.

Вони стояли зовсім близько.

— Дякую, — тихо сказала вона.

--На добраніч, господине книгарні.

— На добраніч, Варене.

Він уже ступив за поріг, коли Еліона раптом покликала його:

— Варене!

Чоловік обернувся.

— Що таке?

— Наступного разу я приготую щось іще смачніше.

Він усміхнувся так тепло, що вона запам'ятала цю усмішку ще до того, як він зник у вечірніх сутінках.

— Тоді мені доведеться знайти привід прийти знову.

Двері зачинилися.

Еліона ще кілька секунд стояла на місці, а потім торкнулася пальцями щоки й тихо засміялася сама до себе.

— Який же він дивний…

Але усмішка з її обличчя нікуди не зникала.

Тим часом Варен відійшов від книгарні й лише тоді дозволив собі полегшено видихнути.

— Ти все зіпсуєш, якщо продовжиш так на неї дивитися, — почувся маленький голос.

Рейна з'явилася поруч, задоволено жуючи останній шматочок хліба.

Варен подивився на неї.

— А ти, бачу, чудово повечеряла.

— Дуже! Еліона готує смачно.

— Я помітив.

— І вона тобі подобається.

Варен примружився.

— Ти ще мала, щоб робити такі висновки.

— А ти вже дорослий, щоб червоніти через дівчат.

— Рейно!

Маленька засміялася й побігла вперед.

Варен похитав головою, але не зміг приховати усмішки.

Він ще раз озирнувся на освітлені вікна книгарні.

За ними Еліона вже, напевно, розкладала останні книги й готувалася до нового дня.

Варен знав, що попереду на них чекає чимало несподіванок.

І вперше за довгий час йому захотілося дізнатися, що буде далі.

Не через дар.

Не через обов'язок.

А просто тому, що наступного разу він знову хотів побачити її усмішку.