Раді Вас бачити!

Ранок у книгарні почався з незвичного звуку.

— Еліаро!

Голос Еліони пролунав із другого поверху.

Еліара, яка саме розставляла нові книги на полиці, заплющила очі.

— Якщо ти знову знайшла павука, то просто випусти його у вікно.

— Тут немає павука!

— Тоді чому ти кричиш?

— Бо тут є двері, яких я раніше не помічала!

Еліара завмерла.

Повільно поклала книгу на стіл і підняла голову.

— Які ще двері?

— Звичайні. Дерев'яні. Стоять у кінці коридору. Я хотіла поставити туди скриню, а за шафою виявився прохід.

— За якою шафою?

— За тією, яку ти попросила мене не пересувати.

Еліара прикрила обличчя долонею.

— Звісно. Чому б тобі було просто послухатися?

— Я послухалася! Я не пересувала шафу. Я її трохи відсунула.

Згори долинув тихий скрип.

Еліара зітхнула й рушила сходами.

Рейна, яка до цього уважно спостерігала за суперечкою, негайно полетіла слідом. Щоправда, тепер її крихітні ніжки вже торкалися сходинок, тож вона бігла самостійно, хоча часом усе ще забувала, що може обходитися без допомоги крил.

— Я теж хочу подивитися!

— Ти й так уже дивишся, — зауважила Еліара.

— А раптом там скарби?

— А раптом там пил?

Рейна замислилася.

— Скарби з пилом теж бувають.

На другому поверсі Еліона чекала біля відчинених дверей. За ними ховалася невелика кімната з вузьким вікном, старим письмовим столом і книжковими полицями, на яких майже нічого не залишилося.

На підлозі лежав тонкий шар пилу.

Еліара переступила поріг і відчула дивне поколювання в пальцях.

Не небезпеку.

Радше відчуття, ніби вона потрапила в місце, яке давно чекало, коли хтось нарешті сюди зайде.

— Ти знала про цю кімнату? — запитала Еліона.

— Ні.

— Ти власниця книгарні.

— Дякую, що нагадала.

— І не знаєш, що в тебе є ціла кімната?

— Еліоно, я щойно про неї дізналася!

Рейна тим часом уже опинилася біля письмового столу.

— Тут щось є!

— Рейно, нічого не чіпай, — одночасно сказали обидві жінки.

Дівчинка повільно повернула голову.

— Я ще нічого не зробила.

— Саме тому ми й просимо.

Рейна ображено надула щоки, але руки прибрала.

На столі лежала стара книга в темній палітурці. Без назви, без імені автора, без жодного напису на обкладинці.

Еліара провела пальцями по її краю.

Книга була холодною.

— Можливо, її залишив попередній власник будівлі, — припустила Еліона.

— Можливо.

Еліара не стала відкривати її. Не зараз. Вона не знала, чому, але мала відчуття, що деякі речі краще не поспішати розкривати.

— Я приберу тут, — вирішила Еліона. — Якщо вже мені випала нагода жити над книгарнею, то нехай у мене буде ще й додаткова кімната.

— Тільки не відсувай більше жодних шаф.

— Нічого не обіцяю.

— Еліоно!

Сміх Рейни луною рознісся коридором.

До обіду книгарня вже жила звичним життям.

Покупці заходили, розглядали полиці, запитували про новинки. Еліара допомагала їм знаходити потрібні книжки, а Рейна взяла на себе надзвичайно важливе завдання — стежити, щоб жоден відвідувач не залишився без рекомендації.

Щоправда, її рекомендації були дещо специфічними.

— Вам потрібна книга про подорожі? — запитала вона в чоловіка, який розглядав путівники.

— Так, щось цікаве.

Рейна витягнула з полиці товстий том.

— Ось ця!

Еліара глянула на обкладинку.

— Рейно, це атлас рослин.

— Але ж рослини теж подорожують. Насіння переноситься вітром!

Чоловік засміявся.

— Знаєте, а чому б і ні? Візьму.

Рейна гордо випросталася.

— Я ж казала!

Еліара тільки похитала головою.

Здавалося, справи йшли напрочуд добре.

Рівно до тієї миті, коли двері книгарні відчинилися, і на порозі з'явився Варен.

У руках він тримав теку з документами.

— Доброго дня.

— Знову документи? — запитала Еліара.

— А що не так із документами?

— Нічого. Просто ти приходиш із ними частіше, ніж деякі люди зі своїми друзями.

Варен подивився на теку, ніби лише тепер згадав, що тримає її в руках.

— Робота вимагає моєї присутності.

— Звісно, — озвалася Рейна. — А книгарня вимагає, щоб ти заходив сюди щодня?

Варен повільно перевів на неї погляд.

— Ти сьогодні особливо балакуча.

— Я щодня така.

— На жаль, я вже помітив.

— А ще ти помітив, що Еліара сьогодні заплела волосся інакше?

Еліара мало не впустила книгу.

— Рейно!

Варен на мить завмер.

Цього було достатньо.

Рейна переможно всміхнулася.

— Ага!

— Що «ага»?

— Нічого. Просто ти дуже уважний до робочих питань.

Варен поправив манжету.

— Я прийшов обговорити умови постачання нових видань.

— Звісно, — погодилася Еліара, ховаючи усмішку. — Проходь до столу. Обговоримо твої надзвичайно важливі справи.

Він пройшов повз Рейну, але та встигла прошепотіти йому вслід:

— Не забудь наступного разу принести ще більше документів.

— Я тебе чую.

— Я на це й розраховувала!

Варен розклав документи на столі й перейшов до справи.

Він говорив про нові видання, домовленості з авторами, терміни друку й доставку. Еліара уважно слухала, ставила запитання, робила нотатки.

У певний момент вона навіть забула про його підозріло часті візити.

Аж раптом Рейна, яка сиділа на підвіконні й розгойдувала ногами, нахилилася вперед.

— Варене, а ти можеш пояснити одну річ?

— Якщо вона стосується видавництва.

— А якщо ні?

— Тоді особливо сумніваюся.

— Чому ти так добре знаєшся на моєму дарі?

Запитання прозвучало легко, майже недбало.

Проте усмішка Варена зникла.

Еліара підняла очі від документів.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Рейна перестала розгойдувати ногами.

— Ти завжди помічаєш, коли моя сила змінюється. Знаєш, коли я роблю щось нове. І часом дивишся на мене так, ніби вже бачив це раніше.

Кілька секунд Варен мовчав.

— Я багато років вивчав магічні здібності, — нарешті відповів він.

— Мої теж?

— Особливо твої.

Еліара повільно відклала перо.

— Особливо її?

Варен зрозумів, що сказав більше, ніж планував.

— Колись я намагався зрозуміти природу її сили, — визнав він. — Навіть намагався змусити її підкоритися.

Рейна широко розплющила очі.

— Ти намагався мене підкорити?

— Твій дар, — уточнив Варен. — Не тебе.

— А яка різниця?

На це в нього не знайшлося швидкої відповіді.

Рейна спустилася з підвіконня й підійшла ближче.

— І в тебе не вийшло?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім.

Вона помовчала, а тоді всміхнулася.

— Ну, принаймні тепер ти знаєш, що я не люблю, коли мною командують.

Еліара прикрила рот рукою, стримуючи сміх.

Варен подивився на Рейну з виразом людини, яка щойно програла суперечку, навіть не встигнувши її почати.

— Ти дуже пишаєшся собою.

— Аякже!

Та саме тоді сталося дещо дивне.

Рейна простягнула руку до столу, бажаючи підтягнути до себе одну з книг. Вона навіть не торкнулася її — книга сама піднялася в повітря.

Спочатку повільно.

Потім завмерла на рівні її обличчя.

Рейна здивовано кліпнула.

Книга повернулася корінцем до неї, ніби чекала, поки дівчинка вирішить, що робити далі.

— Я цього не робила, — прошепотіла вона.

— Ти керуєш нею, — тихо сказав Варен.

— Ні. Я просто захотіла її взяти.

— І вона відгукнулася на твоє бажання.

Рейна зосередилася.

Книга плавно опустилася на стіл.

Дівчинка підняла руку знову — цього разу навмисно. Книга піднялася слідом.

Її очі засяяли.

— Еліаро, ти бачила?!

— Бачила.

— Варене, ти бачив?!

— Бачив.

— Я можу це робити!

Вона так зраділа, що мало не підстрибнула на місці. Книга хитнулася в повітрі, і Варен мимоволі простягнув руку, готовий її перехопити.

Але Рейна втримала її.

Не силою.

Не напружуючись.

Просто захотіла, щоб книга залишалася на місці, — і та послухалася.

Варен повільно опустив руку.

На його обличчі з'явився вираз щирого здивування.

— Ти більше не намагаєшся змусити силу працювати, — сказав він.

— А як інакше?

— Ти дозволяєш їй відповідати тобі.

Рейна замислилася.

— Мені так легше.

— Саме тому в тебе виходить.

Еліара уважно подивилася на нього.

У голосі Варена не було ані насмішки, ані звичної впевненості. Лише здивування людини, яка довго шукала відповідь і раптом побачила її перед собою.

— Звідки ти знаєш? — запитала вона.

Він зустрівся з нею поглядом.

— Бо я надто довго намагався зробити навпаки.

Цього разу Еліара не стала ставити наступне запитання.

Не тому, що не хотіла знати правду.

А тому, що вперше побачила: Варен сам ще не вирішив, скільки цієї правди готовий розповісти.

Надвечір останні покупці залишили книгарню.

Еліона спустилася з другого поверху, несучи в руках невеликий піднос із чашками.

— Я вирішила, що після такого дня нам усім потрібен чай.

— Ти врятувала мене, — урочисто заявила Рейна.

— Від чого?

— Від нудьги.

— А я думала, що від голоду.

— Це теж важливо.

Еліара засміялася й допомогла розставити чашки.

Варен, який уже мав би піти, залишив теку з документами на столі й сів біля вікна.

Ніхто не запитав, чому він затримався.

І він не поспішав пояснювати.

Вони розмовляли про книги, про дивні читацькі вподобання, про те, як деякі люди купують томи лише через гарну обкладинку, а потім роками не відкривають їх.

Еліона розповіла, як облаштовує кімнату нагорі. Згадала й про таємничі двері.

— Завтра я приберу там усе до ладу, — сказала вона. — Можливо, знайду щось цікаве.

— Тільки нічого не ламай, — попросила Еліара.

— Я нічого не ламала!

— Поки що, — вставила Рейна.

— Ти сьогодні надто багато говориш.

— Мені це вже казали.

Варен тихо засміявся.

Еліара помітила це й на мить затримала на ньому погляд.

Він умів бути серйозним. Умів говорити так, що співрозмовники мимоволі прислухалися. Умів приховувати думки за спокійним обличчям.

Але зараз він просто сидів із чашкою чаю й слухав, як сперечаються дві дівчини.

І чомусь саме таким він здавався їй найбільш справжнім.

— Що? — запитав Варен, помітивши її погляд.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене так, ніби хочеш щось запитати.

— Можливо, я просто думаю.

— Небезпечна звичка.

— Особливо коли поруч видавець, який надто часто з'являється в моїй книгарні.

Рейна мало не вдавилася чаєм.

Еліона раптом дуже зацікавилася візерунком на своїй чашці.

А Варен поставив свою чашку на стіл і злегка нахилив голову.

— Якщо моя присутність тебе турбує, я можу приходити рідше.

Еліара не очікувала такого запитання.

Вона могла пожартувати. Могла перевести розмову на документи. Могла відповісти щось дотепне й залишити все, як було.

Але натомість сказала:

— Я цього не просила.

Варен затримав на ній погляд.

— Тоді я залишуся при своїй думці.

— Якій саме?

— Що книгарня — чудове місце для роботи.

Рейна пирснула.

— Авжеж. Особливо після закриття!

— Рейно, — попередила Еліара.

— Що? Я ж нічого поганого не сказала.

Варен похитав головою, але усмішка в кутиках його губ нікуди не зникла.

І вечір продовжився.

Без великих обіцянок.

Без гучних зізнань.

Просто люди, яким було добре разом.

Коли всі нарешті розійшлися, Еліара ще раз обійшла книгарню.

Перевірила вікна, поправила стілець біля столу, повернула на місце кілька книг, які Рейна залишила не там, де потрібно.

Потім згадала про кімнату нагорі.

Їй хотілося переконатися, що Еліона не забула зачинити двері.

Еліара піднялася сходами, увійшла до коридору й зупинилася біля тієї самої кімнати.

Двері були прочинені.

Усередині панувала тиша.

Вона зробила кілька кроків до письмового столу.

Стара книга лежала на тому самому місці.

П

ринаймні спочатку так здалося.

Еліара нахилилася ближче.

Обкладинка була розгорнута.

Сторінки лежали відкритими, хоча вранці вона точно пам'ятала, що книга була закритою.

Еліара не торкнулася її.

Лише прочитала перший рядок на пожовклому папері.

А тоді повільно випросталася.

— Що ж ти таке? — прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Тільки тихий шелест сторінки, хоча у кімнаті не було жодного протягу.

Еліара ще мить дивилася на книгу, після чого обережно зачинила двері.

Не сьогодні.

Завтра вона розбереться з цією загадкою.

А поки що їй хотілося запам'ятати цей вечір таким, яким він був: теплим, затишним і сповненим сміху.

Адже не кожна таємниця мусить відкриватися одразу.

І не кожен день має закінчуватися пригодою.

Іноді достатньо просто знати, що завтра на тебе знову чекатимуть друзі.

Навіть якщо одна стара книга вирішила, що має власні плани.