Спочатку:
На сторінку книги
Не знаю, чи слід вітатися, це мій перший запис. Не знаю, скільки їх буде і чи звернете ви на них увагу. Та я все одно мушу, просто-таки МУШУ написати про себе. Я маю поспішати, бо часу в мене мало. Я проліз у відчинене вікно дівчинки-школярки, яка зараз спить. Я пишу з її смартфона. Щойно створив свою електронну пошту, роблю цей запис і зберігатиму його на Google Диску. Я це зробив, щоб усі знали, що зі мною було. Я досі не знаю, чи це подарунок, чи кара. Та можу сказати, що я став розумним. Достатньо розумним, щоб зрозуміти, як розблокувати її телефон і створити свій Google-акаунт та пошту.
Все почалося задовго до того, як я навчився щось пам’ятати. Мої перші спогади не схожі на людські — у них немає ні теплого дому, ні голосів батьків, ні сонця за вікном. Є лише тісний прозорий контейнер із товстими пластиковими стінками, схожий чи то на інкубатор, чи то на тераріум для якоїсь дивної істоти. Пластик завжди був холодний і трохи запітнілий зсередини. Коли я торкався його, на ньому залишалися маленькі сліди від пальців, які швидко зникали. Наді мною постійно горіло сліпуче біле світло ламп, від якого боліли очі, а навколо стояв запах хлору, ліків і чогось металевого, від чого мені часто паморочилося в голові.
За прозорими стінками я бачив лише частину лабораторії: металеві столи, дроти, миготіння моніторів і людей у білих халатах, які проходили повз, майже ніколи не дивлячись на мене як на живу істоту. Іноді лунав писк апаратів, дзижчання вентиляції чи приглушені голоси. Тоді я ще не розумів багатьох слів, але поступово почав запам’ятовувати інтонації, окремі фрази й навіть настрій тих людей.
Зараз мені, мабуть, близько року, хоча я не знаю цього напевно. Я ніколи не бачив календаря і не святкував дня народження. Про свій вік я дізнався лише з розмов докторів. Вони казали, що пам’ять і свідомість у мене почали формуватися приблизно через два місяці після народження. Саме тоді я вперше почав усвідомлювати себе. Спершу це були уривки — світло лампи, чиїсь руки в гумових рукавичках, холод металевих інструментів. А потім я почав розуміти слова.
Докторів звали Пітерсон і Келлер. Принаймні так вони називали одне одного. Я швидко зрозумів, що це їхні прізвища, бо люди в лабораторії майже ніколи не зверталися по іменах. Вони часто стояли біля мого контейнера й говорили так, ніби мене не існувало або я був занадто дурний, щоб щось зрозуміти.
— Організм має бути молодим, — якось сказав Пітерсон. — Інакше адаптація не спрацює.
— Дорослі не витримують таких доз, — відповів Келлер. — Мозок уже сформований.
Тоді я ще не знав, що таке «адаптація» чи «дози», але запам’ятав їхні голоси. Один був нервовий і тихий, другий — майже байдужий.
Пізніше я почув дещо страшніше. Вони говорили про те, що хочуть створити препарат[1] для новонароджених із аутизмом[2]. Вони називали це проривом, майбутнім медицини, великим досягненням.
Але що більше я слухав їх, то менше вірив у ці красиві слова Та це досліди для роздутих его пристаркуватих чоловіків у халатах! Яке діло їм до немовлят? Яке діло їм до мене? Вони говорили про успіх, про гранти, про славу й про те, хто першим зробить відкриття. Іноді мені здавалося, що для них я був не живою істотою, а просто експериментом у таблиці результатів.
Я часто думав про тих людей зовні, про яких вони згадували. Що б сказали звичайні люди, якби побачили це місце? Якби побачили мене — істоту, замкнену в прозорому контейнері під сліпучими лампами, до якої під’єднують дроти й вводять невідомі препарати? Чи назвали б вони це порятунком дітей? Чи все ж катуванням?
Для них я був лише частиною «роботи всього їхнього нікчемного життя». Для мене ж це було всім життям, яке я знав.
Я не пам’ятаю батьків, не пам’ятаю нікого, окрім себе і тих людей. Та перше, що я пригадую, — це як мене взяли на руки й понесли в іншу кімнату, де поголили мою малу голову. Не знаю, навіщо і що саме вони на мене чіпляли. Їх було двоє — ті самі Пітерсон і Келлер, і вони говорили між собою, а я розумів їх. Це так дивно, але я розумів їх.
— Тримай його рівніше, — буркнув Келлер. — Якщо він знову зірве датчики, доктор Хоган нас приб’є.
— Та він ледве рухається, — відповів Пітерсон. — Подивись на нього, він же нульовий пацієнт[3], можливо вакцина для нього заважка і вбиває його.
Нульовий пацієнт. Так вони мене називали, а пізніше я дізнався, що це зовсім не ім’я, і в науковому сенсі, вони не мали права мене так називати, але вони це робили.
— Усе одно мені це не подобається, — сказав Пітерсон, прикріплюючи щось холодне до моєї голови. — Його показники надто високі.
— Саме тому експеримент і має успіх.
— А якщо мозок не витримає?
Келлер тоді лише фиркнув.
— Тоді буде перший провал. Підозрюю, що не останній.
Я не знав, що означають всі їхні слова, але пам’ятаю, як мені стало страшно від його голосу. І вже тоді мені не подобалось його прізвище, можливо його звали Адольф? Ніби він говорив не про мене, а про якусь річ.
Хоча сам я говорити не вмію — у мене всього чотири зуби, і, окрім якогось дурного писку, я нічого видати не можу. Може, проблема в щелепі, точно не знаю. Інакше я б записав відео чи аудіо. Зате користуватися клавіатурою я можу. Це доволі легко, хоч і довго. Пишу я, звісно, з помилками, але я знайшов ШІ, який дуже вправно їх виправляє, але я все одно розумний.
Я дуже хвилююся, що не встигну описати все, що хочу, але я знайду тих наступних після мене «піддослідних», звільню їх і дам їм доступ до цих записів, щоб усі знали, що з нами було.
Так, я втік звідти, з тієї лабораторії. Все тому, що один чоловік, напевно новенький, звали його Роні, вирішив не перевірити, чи зачинив замок на лабораторних дверях. Можливо, він не знав, що я тепер достатньо розумний, щоб утекти.
Ще була жінка, яка доглядала мене майже кожної ночі. Вона теж там працювала, її звали Шері. Вона єдина прибирала моє лайно, міняла пелюшки і годувала мене. Вона стала мені матір’ю, хоча я не люблю її, бо вона була такою самою, як і вони. Хоча казала, що любить мене. Та невже? Не буду брехати, іноді я вірив. Може, мав надію чи хотів бодай якоїсь уваги, окрім невідомих ін’єкцій і спостережень за мною.
Завдяки їй я навчився розуміти технології. Цілими ночами вона не вилазила зі своїх девайсів, дивилася різні відео і переписувалася з подругами чи коментаторами — точно не знаю. Та й узагалі, наскільки я розумію, дивно працювати ночами й мати подруг, які теж уночі не сплять. Чим вони займаються?
Іноді вона навіть забувала, що я не сплю, хоча думала, ніби я надто дурний, щоб щось розуміти.
— Та кажу тобі, він сьогодні знову дивився прямо на мене, — одного разу сказала вона комусь по відеозв’язку й нервово засміялася. — Наче все розуміє. Моторошно аж.
З динаміка почувся жіночий голос:
— Шері, ти працюєш у підземній лабораторії з мутантами. Що саме тебе дивує?
— Він не мутант, — тихо відповіла вона після короткої паузи. — Просто… не знаю. Іноді мені його шкода.
Шкода. Я тоді запам’ятав це слово.
[1] Препарат — це фармацевтичний продукт, виготовлений у лабораторії чи на виробництві, призначений для діагностики, лікування, профілактики захворювань або зміни функцій організму. Це можуть бути хімічні речовини, біологічні препарати (вакцини, компоненти крові) або готові лікарські засоби, що мають форму випуску (таблетки, мазі, розчини)
[2] Аути́зм — основний розлад нейророзвитку, який характеризується наявністю симптомів порушення соціальної взаємодії, обмеженого інтересу та повторюваної поведінки.
[3] Нульовий пацієнт (англ. index case, patient zero) — це перший інфікований у популяції під час епідеміологічного дослідження, з якого починається спалах хвороби.
