Спочатку:
На сторінку книги
У неділю ввечері я обережно, наскільки міг, перебрався до будинку Шері, хоча ще кілька годин тому ця ідея здавалася мені відверто самогубною. Але після кількох днів спостережень я зрозумів, що в будинках шансів вижити значно більше, ніж у темному провулку чи чужому дворі. До того ж я знав Шері, знав, коли вона курить на кухні, коли зависає в телефоні й коли втомлюється настільки, що перестає помічати навіть власних дітей. Проблема була не в ній.
Проблема була в Люсіль.
Я одразу помітив зміни в старшій дочці Шері, і це почало лякати мене значно сильніше, ніж сама Шері чи лабораторія. Раніше Люсіль виглядала звичайною похмурою підліткою, яка постійно сидить у навушниках і дивиться в екран так, ніби ненавидить увесь світ. Але тепер вона стала надто уважною. Я маю на увазі НАДТО уважною.
Того вечора я сидів у своїй схованці під дитячим ліжком молодшої дівчинки, Шарлотти, й почув, як Люсіль раптом зупинилася посеред кімнати. Просто стала і завмерла. Я тоді ледь дихати не перестав.
Вона повільно озирнулася навколо, ніби щось відчула. Потім підійшла до комода й кілька секунд дивилася на нього так уважно, що в мене аж усе всередині похололо. І найгірше полягало в тому, що вона справді помітила дрібницю. Маленьку подряпину на поверхні, яку залишив я, коли залазив нагору.
— Мамо, ти пересувала комод? — раптом гукнула вона.
У мене серце мало через горло не вискочити.
— Ні, а що? — втомлено відповіла Шері з кухні.
— Нічого… — тихо пробурмотіла Люсіль. — Просто він трохи подряпаний.
Господи. Я лежав у темряві й дивився в дерев’яне дно ліжка над собою, відчуваючи, як усередині повільно наростає паніка. Вона не могла знати про мене. Не могла, але її мозок явно почав працювати якось… швидше.
Пізніше, за вечерею, це стало ще очевидніше.
Я сидів у схованці й чув їхню розмову через прочинені двері.
— Люсіль сьогодні з сусідкою сперечалася, — зітхнула Шері, наливаючи собі вино. — Тобі взагалі нормально?
— Вона помилилася, — спокійно відповіла Люсіль. — Її дурні факти не збігаються з архівними даними.
Запала тиша.
— З якими ще архівними даними? — нервово перепитала Шері.
— Я перевірила.
І сказала це так буденно, ніби їй не дванадцять, а сорок років і три наукові ступені.
Мені стало по-справжньому не по собі.
Наступного дня Шері відвезла Шарлотту до школи трішки раніше, а Люсіль лишила планшет удома, бо, здається, ніколи й не брала його із собою. І саме тоді я нарешті виліз зі своєї схованки та пробрався до її кімнати.
Я швидко заліз на стіл і підтягнув до себе планшет Люсіль. Пароля досі не було.
Я відкрив її соцмережі й помітив, що мої здогадки виявилися правдивими. Люсіль дійсно змінилася не лише в моїй голові. Це бачило все її оточення.
Повідомлення сипалися одне за одним.
“Ти сьогодні просто рознесла урок.”
“Звідки ти це все знаєш?”
“Навіть учитель був у шоці.”
Я відкрив переписку з якоюсь подругою і завмер.
Люсіль писала величезні повідомлення про теорії розвитку цивілізацій, про помилки в історичних інтерпретаціях і навіть про статистичні закономірності у війнах. Дитина. Буквально дитина. Але вона формулювала думки так, як деякі науковці не вміють.
І найстрашніше — вона точно не повторювала чужі слова, а аналізувала дані самостійно.
Я відкрив її пошукову історію й відчув, як тривога сковує тіло ще сильніше.
Нейробіологія.
Поведінкові патерни.
Когнітивні зміни.
Теорії пам’яті.
Господи! До речі, я досі не розумію нічого про віру людей у великого творця, але всі згадують про Ісуса і Господа занадто буденно й часто. Взагалі, я зараз відійшов від теми, аби перевести подих і заспокоїтися. Тож можна продовжувати.
Вона навіть шукала інформацію про прискорений розвиток мозку.
Я сидів посеред її кімнати й дивився на екран, відчуваючи, як сироти покривають шкіру. Бо це вже привертало увагу. Навіть занадто багато уваги — і всі зрозуміють, що щось не так.
І тоді я раптом згадав матір Емілії. Конкретно те, як вона теж стала уважнішою і почала помічати речі, яких раніше не бачила.
Вони змінилися після мого візиту в їхні будинки, ну, звісно ж, це пов’язано зі мною. І я впевнений, що батько Емілії скоро доповнить ряди спостережливих і кмітливих. Напевно, він опинився б у нашому “клубі” раніше, якби мав близькі стосунки з дружиною.
Звісно, я вже зібрав пазл докупи. Це я їх заразив. Люсіль випила після мене воду зі склянки, а матір Емілії з’їла печиво, котре я недоїв. Вони заразилися через мою слину. Тепер вони можуть поширювати хворобу.
Саме так, це хвороба, котрою я заразився в Індії. Не знаю, як і коли точно, але це сталося менше ніж за два місяці до того, як мене звідти забрали й надалі проводили експерименти. На жаль, я не чув і не бачив звітів чи бодай чогось, що дало б мені краще розуміння мого стану. Та загалом зрозуміло, що мозок краще концентрується на деталях, запам’ятовує й аналізує. Нічого складного насправді, але до чого це призведе — невідомо.
Моя мета залишилась незмінною: визволити мавпу і знищити ту бісову лабораторію. А головне — привернути увагу до жорстокості в лабораторіях. Ніяких експериментів і тестувань на ні в чому не винних живих організмах!
Треба швидше вигадати, як визволити мавпу. Я відчуваю, що часу в мене мало. Я не встигну розшукати план будівлі й дізнатися, як працює охоронна система, і сам туди ні за що не повернуся. Як це жахливо — мати розум та не мати часу.
Зараз варіант скинути все на Шері не здається таким дурним. Я думаю скористатися моментом, коли вона буде поруч із мавпою, і надіслати якесь голосове повідомлення, згенероване завчасно, звісно, або відео, яке можна буде побачити чи почути з контейнера.
Точно!
Я надішлю їй відео зі словами: “Покажи йому відео — це має його заспокоїти, коли він тебе лякатиме чи не бажатиме спати”.
Вона покаже йому відео, в яке я сховаю приховане повідомлення, і це має спрацювати. Сподіваюся, що він зможе викрасти в неї ключі. Вона тримає їх на слабкому карабінчику на поясі, а двері до лабораторії закриваються на ключ із внутрішньої сторони. Із зовнішньої там язичок. Не знаю, чому не навпаки, можливо, помилково так його встановили. У будь-якому випадку, якщо зачиняти двері із зовнішньої сторони, то ключем їх можна відкрити зсередини.
У моєму випадку їх забули зачинити взагалі, як і контейнер. Але ж… Невже я не зрозумів цього раніше? Мене навмисне не зачинили, аби я міг утекти! Але для чого? Для масової епідемії розумних людей? Та це достобіса логічно!
Тепер я мав дізнатися, хто той новенький Роні, що допоміг мені втекти. Але ж я не знав нічого про нього, окрім імені. Невже треба допитуватися в Шері? Напевно, доведеться.
