Раді Вас бачити!

Сьогодні, 13 травня 2026 року, я нарешті зважився написати цей текст. Пальці досі трохи тремтять, коли друкую, хоча тепер я роблю це набагато швидше й майже без помилок. Я ще недостатньо гарно пишу, але набагато краще ніж місяць тому. Друг повідомив мені всі логіни, паролі й адреси електронних пошт. Я їх добре запам’ятав і тепер хочу продовжити їхню історію, бо вони не змогли.

Він називав мене мавпою не в образу, а через просту звичку. У лабораторії мене теж так називали, але там у цьому імені не було нічого живого.

Мені досі дивно усвідомлювати, що тепер я можу просто користуватися інтернетом, читати чужі повідомлення, дивитися новини й писати власні слова без нагляду та фіксації від людей у білих халатах.

По правді, я ще не до кінця звик до свободи. Того дня, коли ми вперше зустрілися, я вже був у будинку Рональда. Дивна була ситуація. Я досі не знаю, чому він мене викрав. Навіть зараз це звучить як повне божевілля. Я тоді сидів у своєму контейнері й боявся. А страшно мені було майже постійно, та коли він мене дістав звідти, мені стало трохи краще.

Я був у захваті від будинку. Можливо, це звучить тупо, але я не бачив справжнього людського житла раніше. Стіни були кольоровими, не яскравими, але й не мертвими, як у лабораторії, де все було сірим, білим або металевим. Люди живуть серед дрібниць і не помічають їх: теплі лампи над столом, цокання годинника, шум чайника чи запах прального порошку на одязі.

А я пам’ятаю, як торкався пальцями дивана у вітальні, бо не міг зрозуміти, чому тканина така м’яка. Пам’ятаю книжки на полицях і вазу з тріснутим краєм. Навіть пил під батареєю. У лабораторії не було пилу.

Останнього мого дня в лабораторії Рональд поводився аж надто дивно. Він нервував навіть сильніше за мене. Постійно озирався на двері, перевіряв телефон і здригався від кожного звуку в коридорі. Спочатку я подумав, що він щось забув і не може згадати де. Може, він просто божевільний. Зараз я розумію, що він був наляканий до смерті. І це правильно.

Свого нового друга я зустрів саме в будинку Рональда. І досі вважаю, що це була одна з найдивніших речей у моєму житті, а повірте, дивного там вистачало навіть без цього.

Тоді вже був ранок. Рональд десь зник із кімнати. Здається, пішов у ванну чи туалет. Коротше, не знаю точно, але його довгенько не було. Я сидів біля вікна й намагався побачити світ. А побачив свого майбутнього друга, котрий щось дивно витанцьовував надворі. Одним словом, намагався привернути мою увагу. Розмахував руками: то ставав рівно, то падав на карачки, показував кудись убік, потім знову на мене. Зараз це звучить смішно, але тоді мені було не до сміху. Я взагалі не розумів, хто це такий і звідки він узявся зранку під будинком людини, яка викрала мене з лабораторії.

Але цікаво мені стало. Я дуже обережно відкрив вікно, готовий будь-якої секунди його захлопнути, про всяк випадок. Та замість нападу він одразу заліз усередину й почав гарячково щось пояснювати жестами. Тут виникла проблема, бо говорити він не вмів. Видавав лише дивні звуки й важке дихання. Я навіть подумав, що він теж піддослідний, але тоді ще не знав усієї правди.

Він нервував страшенно. Постійно озирався на двері ванної, де був Рональд, а потім раптом присів навпочіпки й почав водити пальцем по підлозі. Я нічого не зрозумів. Він ніби писав невидимим чорнилом. Повільно виводив обриси літер, нервово стирав їх долонею, наче думав, що вони там реально були, й починав знову. І тільки через кілька хвилин до мене дійшло, що він намагається писати слова.

“ЙДИ”

Потім:

“ЗІ МНОЮ”

Я дивився на нього кілька секунд, а він просто сидів на підлозі й дивився мені прямо в очі так, ніби дуже поспішав кудись. Чомусь я одразу йому довірився. Навіть зараз не можу пояснити чому. Можливо, через погляд. У лабораторії я навчився дуже добре помічати страх в очах. Його страх був справжнім. Він боявся так, ніби вже бачив щось жахливе. Тому я просто кивнув.

А далі ми побігли. Як же швидко ми тоді бігли. Мій друг постійно озирався назад і тягнув мене через якісь вузькі провулки, двори й темні проходи між будинками. Я взагалі не розумів, куди ми рухаємося. Навколо миготіли ліхтарі, сміттєві баки, обісцяний асфальт і неонові вивіски цілодобових магазинів.

У якийсь момент він почав буквально задихатися. Тоді я просто підхопив його й закинув собі на спину. Він спочатку страшенно перелякався й мало не впав, але потім міцно вчепився в мене. Я поліз угору по трубах, драбинах і стовпах. Перестрибував паркани, видирався на дахи гаражів і знову спускався вниз. Мій друг спочатку лише тихо тремтів від страху, а потім просто перестав дивитися вниз і втиснувся мені в спину. Тоді я вперше відчув себе… живим.

Потім будинки почали рідшати. На зміну їм прийшли дерева. Вологий запах землі й спів птахів. Ми опинилися далеко від міста. Я навіть не знав, де саме ми були. Ліс просто прийняв нас і сховав між темними стовбурами дерев.

Перші дні ми жили майже як дикі тварини. Спали під старими поваленими деревами, у покинутих таборах або просто між корінням великих дерев. Неподалік був маленький магазинчик біля траси, і ми іноді крали звідти їжу. Та люди й без нас викидали стільки нормальної їжі, що я кілька разів просто сидів біля смітника й не міг зрозуміти, як вони взагалі вижили як вид. Я просто брав харчі зі сміттєвого бака, і все було нормально.

Одного разу якийсь чоловік біля магазину дав мені банан. І при цьому дивився на мене так, ніби я циркова тварина. Точно якийсь недоумок. Ну й біс із ним. Я взяв банан, з’їв його просто перед ним і пішов назад до свого друга. Пфф, а він дійсно виявився смачним.

До речі, пишу я це зараз із телефона якогось п’яного мужика, який годину тому зупинився біля того самого магазинчика, аби проблюватися прямо в кущі біля парковки. Коротше, поки він обіймав дерева й голосно розповідав світу, як сильно ненавидить свого начальника, телефон випав у нього з кишені прямо в мокру траву. А той навіть не помітив. Тепер це мій телефон. Такий подарунок виявився значно кориснішим за банан. Банан закінчується дуже швидко, а телефон — це доступ до мережі й людей. До історії мого друга, яку я тепер можу закінчити замість нього.

Я дуже поспішав написати це, поки батарея ще жива і поки цей алкаш не зрозумів, що загубив свій дорогоцінний шматок пластику. Хоча шансів у нього мало. Він зараз спить у машині так міцно, що навіть гроза його не розбудить.

Перед тим, як почати писати, я зробив ще одну річ. Я зайшов на всі фейкові акаунти, які створив мій друг. Різні пошти, запасні сторінки, дивні профілі з чужими фотографіями й безглуздими іменами. Він страшенно параноїв, але тепер я розумію, чому. Після лабораторії неможливо не стати параноїком.

Я довго сидів із телефоном у руках і думав, чи правильно роблю. Потім усе ж написав Люсіль. Написав їй про зараження і лабораторію. Про те, що зміни в її голові — не божевілля й не суперсила з дурних фільмів. Розповів, що вона не єдина. Що заражені вже є серед інших людей. Що мій друг теж був носієм. Що ще кілька людей могли заразитися через контакт.

Я навіть написав про симптоми. Про феноменальну пам’ять і увагу. Про нав’язливі думки. Писати це було страшно, тому що Люсіль — ще дитина. Дуже розумна й дуже налякана дитина, яка тепер залишиться з усім цим лайном сама. Я довго дивився на останнє повідомлення перед тим, як надіслати його. А потім видалив усі акаунти. Усі до одного. Навіть чернетки повідомлень. Мій друг завжди боявся, що лабораторія знайде його через цифрові сліди. Тепер слідів майже не залишилося. Лише ця історія і я.

Після цього мені стало дуже порожньо. Ніби разом із тими акаунтами я стер останні шматки його присутності у світі. Раніше мені здавалося, що всі бажають залишити після себе щось велике. А тепер я сиджу і розумію, наскільки легко можна зникнути повністю. Особливо якщо комусь дуже потрібно, аби ти зник.

А які ще є варіанти? Якщо я покажуся зі своїм випадком, одразу опинюся в неволі, можливо, в тій же лабораторії. І прав я не маю, щоб через суд вимагати справедливості чи вимагати розслідування. ЗМІ можуть лише скористатися мною для рейтингів, і на тому й все. Я можу бути лише втікачем і жити своє життя, переховуючись. Одна надія на Люсіль. Лише час покаже, чи помститься вона за нас.

Після того банана я повернувся до свого друга. Пам’ятаю, як йшов через мокру траву й навіть усміхався. У руках ще залишався солодкий запах бананової шкірки, а в кишені жакета, котрий я теж вдало знайшов серед непотребу, лежав украдений батончик, який я спеціально притягнув для нього.

Наше місце в лісі знаходилося між старими деревами й поваленим стовбуром, під яким ми ховали їжу від лисиць та інших тварин. Друг зазвичай чув мене здалеку. Він одразу висовувався зі свого сховку, крутив носом і починав тихо бігати навколо, випрошуючи їжу. Але коли я прийшов, мене ніхто не зустрічав. Він лежав біля коріння дерева й ніби спав. Я подумав, що він нарешті нормально заснув після кількох важких днів. Ми тоді дуже багато бігали. Я присів поруч і легенько торкнувся його. І майже одразу зрозумів, що то був не сон.

Я досі пам’ятаю той момент надто добре. Тіло вже стало холодним. Маленьке, нерухоме й дуже легке. Наче всередині більше нічого не залишилося. Я ще кілька секунд сидів поряд і тупо дивився на нього, бо мозок відмовлявся нормально це сприймати.

Мені тоді стало так пусто всередині, що аж страшно. Я навіть не знаю, скільки часу просидів поруч. У лісі повільно темнішало. Десь далеко шуміла траса. Вітер хитав гілки над головою, а я все сидів і дивився на свого єдиного друга.

Потім почав рити руками. Земля виявилася холодною й мокрою після дощу. Під нігтями одразу забився бруд, але я все одно продовжував копати маленьку яму. Дуже маленьку могилу.

Це був перший похорон у моєму житті. У лабораторії, коли хтось помирав, тіла забирали люди в захисних костюмах, а вже наступного дня всі поводилися так, ніби нічого не сталося. А тут були лише я і мій друг.

Коли я дорив, то дуже обережно поклав його в землю, загорнув у шматок старої тканини, який ми використовували як підстилку, а потім засипав могилу землею.

Після цього довго сидів поряд. Мені не хотілося йти. Тоді я знайшов палицю й намалював перед могилою щось схоже на надгробну плиту. Криву й дурнувату, але я старався. І написав:

“Моєму другові Елджернону.”

Так я його назвав. Через книгу «Квіти для Елджернона»[1], яку знайшов на лавочці біля автобусної зупинки кілька тижнів тому. Хтось просто забув її там під дощем. Книга була трохи мокра, сторінки злиплися, але я все одно прочитав її майже повністю.

І вона мене вразила. Я ж був як Чарлі Гордон. Особливо запам’яталося ім’я Елджернон. Мені так сподобалося це ім’я, що я міг би взяти його собі, але то було ім’я для мого друга. Тим паче він теж був маленьким і пухнастим, хоч він пацюк, а не миша.

[1] «Квіти для Елджернона» — це культовий науково-фантастичний роман Деніела Кіза (1959), що розповідає про Чарлі Гордона, чоловіка з низьким IQ, який стає генієм після експериментальної операції. Це емоційна історія про самотність, людську гідність та ціну інтелекту, написана у формі щоденника.