Раді Вас бачити!

Я ще кілька хвилин сидів у кімнаті Люсіль, втупившись у планшет, ніби міг знайти відповіді на всі питання світу. За вікном було ще світло, десь далеко шуміли машини, а знизу час від часу долинав глухий хропіт Шері. Дівчата ще були у школі, і саме тому я ризикнув вилізти зі своєї схованки, щоб перекусити.

Помітив Шері, яка просто відключилася на дивані у вітальні, навіть не дійшовши до спальні. Від неї тхнуло вином, дешевими сигаретами й втомою людини, яка ненавидить власне життя, але надто лінива, щоб щось у ньому змінити. Ну і добре, як на мене, я спокійно перекусив і повернувся назад до кімнати.

Якби Люсіль була вдома, я б навіть близько не підійшов до її кімнати, а зараз цілий день сидів, гортав планшет і перечитував повідомлення від учителів, поки Шері хропіла внизу, навіть не підозрюючи, що за кілька метрів від неї її “піддослідний” копається в особистих речах її доньки.

Повідомлення були божевільними.

“Люсіль, ти сьогодні вразила весь клас.”

“Як ти зуміла пояснити тему краще за старого професора?”

“У тебе феноменальна пам’ять. Чому я про це не знала?”

Я навіть кілька разів перечитав переписку з класною керівницею, бо спочатку подумав, що мені здалося, але ні, не здалося. Люсіль реально почала видавати речі, які для дванадцятирічної дитини звучали ненормально, і це була моя вина. Я вже майже не сумнівався в цьому. У плані вини я розумію, що заразив її, але ж їй це пішло на користь, чи не так? Лише час покаже.

Господи, та я буквально ходячий розумовий вірус. Від цієї думки стало моторошно навіть мені самому.

І саме в цей момент унизу щось грюкнуло. Я аж підскочив.

Потім почув заспаний голос Шері:

— Бляяя… котра година?..

Я миттєво загасив екран планшета й завмер.

Унизу заскрипів диван, потім почулися важкі кроки. Шері повільно шкандибала на кухню, бурмочучи собі під ніс щось про каву й “довбану роботу”. Я сидів нерухомо, майже не дихаючи, поки вона вовтузилася біля кавоварки.

А потім задзвонив її телефон.

— Так?.. — сонно пробурмотіла вона.

Кілька секунд вона мовчала, слухаючи співрозмовника, а потім важко видихнула.

— Та знаю я, що сьогодні моя черга… — пробурчала вона. — Господи, не нагадуй мені про ту кляту мавпу.

Я повільно підняв голову. Серце закалатало швидше.

— Ні, я приїду вчасно… — продовжила Шері. — Просто хочу хоч годину без істерик і лайна прожити.

Я сидів у кімнаті й відчував, як у голові знову починають крутитися думки про втечу мавпи. І так, я все ж дізнався дещо про Роні. Я знайшов його профіль у LinkedIn за місцевістю і досвідом роботи. Я так і не допетрав, чи звільнили його, чи ні, але слід було ризикнути і зв’язатися з ним.

Я ще кілька хвилин сидів нерухомо, дослухаючись до того, як Шері грюкає чашками на кухні й лається на кавоварку так, ніби це саме машина винна в її жалюгідному житті. Потім почув, як вона відкрила холодильник, щось дістала й одразу фиркнула.

— Та хто знову жер мій сир?..

Я мимоволі скривився. Ну… технічно це був я.

Унизу щось зашелестіло, потім клацнула запальничка, і вже за декілька хвилин запах сигарет почав повільно просочуватися навіть сюди, на другий поверх. Шері курила просто на кухні, навіть не відчиняючи вікно до кінця. Господи, ці люди реально намагаються самі себе повільно отруїти. Але зараз мене хвилював лише Роні.

Я знову відкрив його профіль і почав уважно переглядати все, що міг знайти. Сторінка виглядала максимально нудно, настільки нудно, що аж підозріло. Фото в дешевій сорочці, натягнута усмішка, освіта, курси. Кілька років роботи в біотехнологічній компанії, а потім різкий стрибок у закритий дослідницький центр.

І жодних постів чи фотографій із друзями. Ніяких дурних мемів чи політичних срачів, які люди так обожнюють. Наче профіль створили лише для того, щоб він виглядав нормально. Я навіть тихо цокнув.

«Ну давай, Роні… — подумав я. — Ти або дуже розумний або дуже переляканий.»

І, якщо чесно, другий варіант здавався реалістичнішим.

Я відкрив його Facebook і завмер над кнопкою повідомлення. Це був величезний ризик. Якщо він працює в лабораторії й просто прикинувся добреньким ідіотом, то я буквально сам полізу їм у руки. Але якщо він справді допоміг мені втекти… тоді це мій шанс, точніше, шанс тієї мавпи.

Унизу тим часом Шері вже почала з кимось переписуватися голосовими, і я чув її роздратований голос крізь підлогу.

— Ні, ти не розумієш… Ця х*рня реально кидається на людей… Мені від нього не по собі і страшно…

Я повільно підняв голову. Х*рня. Ось як вони нас називають, коли думають, що ми не чуємо.

У грудях щось неприємно стиснулося, але я швидко задавив це відчуття. Ображатися на таких людей — це все одно, що злитися на пацюків у каналізації. Вони просто живуть у власному бруді й вважають це нормою. Треба їх заразити — вони б рознесли цю заразу зі швидкістю світла.

Я знову подивився на профіль Роні.

Потім швидко створив нову пошту через планшет Люсіль, використовуючи випадкове ім’я й тимчасовий номер. На це пішло хвилин двадцять, бо сайти постійно вимагали підтвердження, капчі й ще якусь дратівливу маячню, ніби люди настільки тупі, що без картинок зі світлофорами не здатні користуватися інтернетом.

Нарешті акаунт був готовий, і я відкрив повідомлення. І завис… Довго думав, чи слід писати і що саме. Але все ж потім почав друкувати. Не прямо, без згадок про лабораторію, бо якщо він не дурень, то все зрозуміє.

“Ти колись допоміг тому, кому не мав допомагати.”

Я перечитав текст і видалив. Надто тупо. Спробував ще раз.

“Іноді двері залишають незачиненими не випадково.”

О, а це вже краще. Та навіть якщо це фігня, то я не письменник, і то добре. Нехай я виглядатиму звичайною людиною.

Я навіть відчув дивне задоволення від того, наскільки крипово це звучало. Люди взагалі дуже лякаються речей, які не договорюють до кінця. Стільки фантазії в їхніх головах. Так, я про це теж уже знаю з тих психологічних програм із лабораторії. Мене НАСИЛЬНО змушували їх дивитися.

Я вже хотів надіслати повідомлення, аж раптом унизу грюкнули вхідні двері. Я здригнувся так сильно, що мало не перекинув планшет.

Діти повернулися зі школи.

— Мааам, ти знову куриш у хаті?! — одразу обурилася Шарлотта.

— Я відчиняла вікно! — гаркнула Шері.

— На три сантиметри!

Я швидко відправив повідомлення, очистив історію переглядів, загасив екран і сповз на підлогу, бо почув чужі кроки. І навіть розумово відсталому зрозуміло, що це йде Люсіль. Від самих лише цих кроків мені стало лячно.

Вона зайшла до кімнати майже беззвучно, кинула рюкзак біля дверей і раптом завмерла. Я затамував подих і чув лише тишу в кімнаті та балачки знизу. Потім почув, як вона дуже повільно втягнула носом повітря.

— Дивно… — тихо пробурмотіла вона.

У мене серце ледь не зупинилося.

— Що дивно? — гукнула Шарлотта, проходячи повз кімнату.

Люсіль, напевно, в цей час уже чекала її візиту. А потім тихо сказала:

— Тут хтось був.

Я втиснувся глибше між ліжком і стіною, відчуваючи, як усередині все повільно холоне. От тепер мені стало по-справжньому страшно.

Люсіль стояла посеред кімнати й мовчала.

Я чув лише тихе гудіння планшета, який вона досі тримала в руках, і власний пульс десь у горлі. Потім вона повільно підійшла до столу. Не метушливо, як дитина.

— Тут хтось був, — повторила вона вже голосніше.

— Та хто тут міг бути? — фиркнула Шарлотта десь із коридору. — Ти знову дивишся свої тупі відео про маніяків?

— Ні.

Потім я ледь помітив, як Люсіль нахилилася до столу, і почув, як вона торкається пальцями поверхні. Господи, вона буквально шукала сліди. Я затримав дихання, аби випадково не видати навіть подиху.

— Планшет лежав не так, — тихо сказала вона.

У мене всередині все обірвалося.

— Ти серйозно пам’ятаєш, як лежав планшет? — засміялася Шарлотта.

— Так.

І найгірше полягало в тому, що вона не брехала.

Я почув, як Люсіль зробила ще кілька кроків кімнатою. Потім раптом зупинилася просто біля ліжка. Боже, ще трохи, і вона нахилиться.

— Люсіль! — гаркнула знизу Шері. — Якщо ви знову жерете печиво перед вечерею, я вас обох приб’ю!

Кілька секунд дівчинка не рухалася, а потім повільно відійшла назад.

Я мало не знепритомнів від полегшення.

— Я не голодна, — спокійно відповіла вона й зачинила двері.

І це було навіть гірше, бо тепер ми залишилися в кімнаті удвох.

Я лежав нерухомо, а Люсіль тим часом сіла за стіл і знову ввімкнула планшет. Кілька хвилин, напевно, вона просто щось читала. Потім відкрила голосовий пошук. І від почутого я завмер ще сильніше.

“Поведінкові зміни після вірусних інфекцій.”

У мене ледь серце не стало.

Вона друкувала швидко, надто швидко. Я чув звуки натискання на клавіатурі. Я зрозумів, що вона відкривала вкладки одну за одною, читала статті, переглядала наукові форуми, і я мало не чув, як її мозок працює. Потім вона знову раптово скористалася голосовим пошуком.

“Чи можуть віруси/бактерії впливати на когнітивні здібності і передаватися через біологічні рідини?”

Я мало не навчився говорити в цей момент. Ні. Ні-ні-ні. Тільки не це.

Я відчув, як по тілу пробігли сироти. Вона вже майже здогадувалася. Можливо, ще не повністю, але її здогадки явно рухалися у правильному напрямку, і це була велика проблема. Моя велика проблема.

Люсіль сиділа мовчки ще хвилин десять, а потім тихо пробурмотіла сама до себе:

— Це неможливо…

Я нервово ковтнув.

— Але симптоми збігаються…

Господи, дванадцятирічна дитина почала розслідувати власне зараження швидше, ніж я сам.

Потім вона раптом завмерла, і тоді дуже тихо сказала:

— Якщо це передається через контакт… тоді чому тільки я?

Мене наче крижаною водою облили. Я перестав дихати взагалі.

А потім унизу знову загорлала Шері:

— Якщо ніхто не спуститься на вечерю, я почну бити ременем!

І цей крик буквально врятував мені життя.

Люсіль різко заметушилася.

— Господи… — пробурмотіла вона й встала зі стільця.

Потім узяла планшет і вийшла з кімнати.