Спочатку:
На сторінку книги
Того вечора я вирішив знайти нове місце для ночівлі, бо залишатися в кімнаті Люсіль — це майже самогубство. Вона вже поводилася не як дитина, а як параноїдальний детектив із серіалу про маніяків. Ще день-два, і вона почне розкладати по будинку борошно, щоб перевіряти сліди.
Тому я перебрався до кімнати Шарлотти. І, якщо чесно, це було набагато простіше. Молодша сестра жила у своєму маленькому світі з рожевими ковдрами, плюшевими тваринами й тупими пісеньками з TikTok, які перетворюють мозок на картопляне пюре. Її кімната пахла жуйкою, полуничним шампунем і дитячою безтурботністю. Тут навіть ховатися було легше.
Я заліз під її ліжко ще до того, як дівчата пішли спати, і просто чекав.
Знизу знову бухтіла Шері. Вона сварилася з кимось телефоном через роботу, потім грюкала дверцятами шафок, потім сміялася сама до себе, а потім знову починала психувати. Враження було таке, ніби в цій жінці живуть одразу три різні особистості, і всі вони ненавидять одна одну. Їй би екзорциста чи гарного чоловіка, або ж гарного чоловіка-екзорциста, але таких не існує.
Шарлотта влетіла до кімнати вже ближче до ночі.
— Мамо сказала чистити зуби, — пробурмотіла вона сестрі на шляху до кімнати.
Потім кілька хвилин тупо дивилася в телефон, сидячи прямо на підлозі. Я бачив лише край екрана з-під ліжка, але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти: діти буквально народжуються з телефонами в руках. Вона свайпала відео одне за одним так швидко, ніби боялася залишитися наодинці з одним роликом довше ніж на п’ять секунд. Потім нарешті залізла під ковдру й не випускала телефон ще хвилин сорок.
Господи, я думав, що здохну там від нудьги.
Вона то сміялася, то комусь записувала голосові, то дивилася відео про якихось ідіотських собак у капелюхах. Я вже встиг подумки тричі зруйнувати лабораторію, врятувати мавпу й уявити похорон Келлера, поки ця мала нарешті почала засинати.
Телефон випав із її руки просто на ковдру — це я вже потім помітив.
Я ще хвилин десять лежав нерухомо, слухаючи її дихання. Потім дуже повільно виліз зі схованки.
Шарлотта сопіла, обійнявши плюшевого зайця так міцно, ніби той платив їй аліменти. Бідна дитина нещасної матері.
Я обережно підтягнув до себе телефон, і екран засвітився, одразу вимагаючи пароль.
«Ну, звісно», — подумав я.
Я глянув на сплячу Шарлотту, потім знову на телефон. Я ввів дату її народження. Телефон розблокувався, і мені аж водночас і смішно, і сумно стало.
Я швидко зайшов у новий акаунт і почав переглядати все підряд. А потім я раптом завмер, побачивши нове повідомлення від Роні. Я миттєво відкрив чат, і перше, що побачив, було:
“Як ти мене знайшов?”
Я втупився в екран і кілька секунд просто дивився на повідомлення від Роні. Відповідь виглядала надто спокійною для людини, яка щойно дізналася, що їй написав я. Жодної паніки, дурних запитань чи погроз поліцією. Він одразу все зрозумів.
Я обережно почав друкувати.
“Розуму вистачило пошукати тебе в інтернеті.”
Кілька секунд я дивився на текст, потім додав ще одне речення.
“Працівників із таким досвідом роботи не так уже й багато.”
Повідомлення відправилося, а я одразу відчув дивну тривогу. Усе це нагадувало розмову двох людей, які чудово розуміють одне одного, але вперто вдають протилежне.
На екрані з’явилося «друкує…»
“Хто ти?”
Яке жалюгідне питання — ти ж і сам знаєш, хто я. Господи, люди просто обожнюють це питання. Я швидко застукотів по клавіатурі.
“Той, кому ти допоміг.”
Відповідь прилетіла майже одразу.
“Це не смішно.”
О, а ось тепер він почав нервувати. Я кілька секунд думав, як відповісти далі. Зайвий тиск зараз міг усе зіпсувати, а я не хотів втрачати єдину людину з лабораторії, яка хоча б теоретично могла бути корисною.
“Я не жартую.”
“Ти залишив двері відчиненими.”
Після цього чат надовго завмер. У кімнаті стало настільки тихо, що я чув лише слабке гудіння зарядки біля ліжка й сонне дихання Шарлотти.
Екран нарешті засвітився.
“Ти мав померти.”
У мене аж брови сіпнулися від такого формулювання. Ну, дякую, це вже підтримуюча розмова.
“Але ще не помер.”
Повідомлення прочиталося миттєво.
“Де ти зараз?”
От і почалося. Люди завжди хочуть знати місце, без цього їм важко контролювати ситуацію.
“Я не настільки тупий.”
Роні нічого не писав кілька секунд, але потім повідомлення все ж з’явилося.
“Як ти взагалі зі мною зв’язався?”
Я фиркнув собі під ніс.
“Через інтернет.”
Господи, хотів би я побачити зараз його обличчя. Чат знову ненадовго затих, а потім Роні написав дещо значно серйозніше.
“Тобі треба зникнути.”
“Після втечі все стало набагато гірше.”
Веселий настрій одразу кудись зник, бо повідомлення було без зверхності чи роздратування. Мабуть, він випустив мене не задля підвищення розумових здібностей усього живого. Напевно, це було для того, щоб я встиг побачити світ перед смертю.
А я й не знав, наскільки сильно хотів побачити цей світ, полежати у ліжку і поспати в комфорті, поїсти хоч і не ресторанну їжу, але й не лабораторний сухпайок. Я відчув цей світ на запах, на дотик. Мені стало так сумно в цей момент, ніби мене уже ведуть на страту. Мені не сподобалося, що Роні теж розумів мої емоції. Я машинально почав стукати по клавіатурі ще швидше.
“У вас тепер новий піддослідний.”
Цього разу пауза затягнулася дуже надовго. Я навіть устиг кілька разів нервово глянути на двері кімнати, боячись, що Люсіль раптом вирішить перевірити сестру.
Екран нарешті блимнув.
“Звідки тобі це відомо?”
Та скільки ще буде цих питань?
“У мене хороші джерела.”
“Мавпа агресивна.”
“І Шері вже її ненавидить.”
Після цього Роні зник майже на хвилину. Я втомився чекати, але потім прийшло нове повідомлення.
“Тримайся подалі від Шері.”
Я насупився й думав, що відповісти, як друге повідомлення прилетіло майже відразу.
“І подалі від її дітей.”
Та вже трохи запізно для таких геніальних порад, Роні. Чи слід говорити, що вже пізно? Що слід було йому про це думати раніше?
І тут мене остаточно задовбало все це лайно. Я втомився. У мене постійно боліла голова, тіло останніми днями поводилося дивно, а в моменти стресу я взагалі починав ловити такі спалахи втоми, ніби мозок перегрівав сам себе зсередини. Я чудово розумів одну просту річ: я помираю. Я щойно побачив життя, і воно ось-ось мине. Я відчуваю це. Я вже не такий активний, як раніше, тож і на сум у мене часу вже не було.
І якщо лабораторія мене шукала так вперто, значить, вони теж це знали. А отже, мені більше нічого втрачати. І саме зараз у голові народилася найогидніша, найлюдськіша й найгеніальніша ідея за останній час.
Шантаж! Господи, люди його просто обожнюють. Усі їхні стосунки на цьому тримаються. Гроші, страх, секрети, компромат, почуття провини. Вони навіть сім’ї будують на цьому лайні. То чому мені не можна?
Я швидко відкрив чат. Пальці аж свербіли від адреналіну.
“Трохи пізно переживати за дітей Шері.”
Повідомлення прочиталося майже миттєво.
Я продовжив друкувати ще до того, як Роні встиг відповісти.
“Слухай уважно.”
“Мені потрібна мавпа.”
Цього разу «друкує…» з’явилося одразу.
“Ти ненормальний.”
Я фиркнув собі під ніс, ну хоч тут без новин.
“Можливо.”
“Але я хоча б не працюю в лабораторії з незаконними експериментами і не знущаюся з тварин.”
Пауза. Я буквально відчував, як він зараз сидить десь із телефоном у руках і думає, чи варто мене послати, здати або просто вийти у вікно. Хоча з останнім у нього можуть бути труднощі, якщо він живе на першому поверсі.
“Ти не розумієш ситуації.”
О, господи, як же я зненавидів цю фразу. Її постійно повторюють, коли самі обісралися настільки сильно, що вже не знають, як пояснити весь масштаб катастрофи.
Я швидко надрукував відповідь.
“Тоді поясни.”
“Бо зараз це виглядає так, ніби ви створили щось розумне, агресивне й неконтрольоване.”
“І боїтеся, що про це дізнаються.”
Повідомлення прочиталося, і пауза затягнулася. Навіть Шарлотта поруч перестала сопіти й просто тихо дихала уві сні.
Нарешті Роні відповів.
“Ти не уявляєш, що вони робили з ним.”
Я завмер. Ось воно. Нарешті за всю розмову він написав не як працівник лабораторії, а як людина, яка це бачила. У грудях неприємно закололо, бо я зрозумів, що хочу врятувати ту мавпу не тільки через лабораторію, а й тому, що відчув життя таким, яким воно є і може бути.
