Спочатку:
На сторінку книги
Цю історію я писала не як відповідь, а як запитання.
До себе. До світу. До пам’яті, яку ми так часто втрачаємо, ніби вона — обтяжлива.
Що, якби місто могло пам’ятати нас?
Що, якби ми самі були частинкою його серця?
Міллі Айріс народилася у момент тиші.
Коли зовнішній шум згас, і лишились лише внутрішні голоси — ледь чутні, але вперті.
Вона не героїня. Вона — свідок. Спостерігачка. Іскра між світами.
Я писала її історію вночі, коли не світять лампи,
але мерехтять думки.
І вірю: якщо хоча б один читач
відчує, що його пам'ять — не слабкість, а сила,
— значить, історія не згасне.
Дякую, що пройшли цей шлях з Айріс.
Пам'ятайте.
Мріяти — не страшно. Забути — не обов’язково.
Кінець
