Раді Вас бачити!

Айріс зробила крок уперед. Пульсування Серця стало гучнішим, її власне тіло ніби починало резонувати з ним.

— Я не боюсь тебе, Керн, — сказала вона.

— Але я більше не дозволю нікому писати історію замість мене. Навіть… тобі.

— Тоді ти приймаєш? — голос Серця був спокійний, майже ласкавий.

— Об’єднання? Світ, створений не з уламків, а з волі?

Айріс усміхнулась. Ледь. Хитро.

— Ні.

Я обираю третє.

Слова, які не були її

Із-за її спини, з тіні, вийшла нова фігура.

Чорна мантія. Порожнє обличчя. Але — знайоме.

Той самий силует, що Міллі — ще до того, як вона згадала ім’я.

Її інша версія. Та, яка ніколи не зупиняла Серце.

Айріс, яка обрала владу.

— Ти знову втручаєшся, — прошепотіла Айріс-справжня.

— А ти знову вагаєшся, — відповіла інша. — Місто не чекає. Воно вже випалює себе зсередини. Хіба ти не відчуваєш, як спогади зникають швидше? Серце вже почало перезапис.

— Я не згодна на ціну, яку воно вимагає.

— Тоді я візьму її за тебе.

Інша Айріс рушила до Серця. Її тіло почало світитись — вона була готова до злиття.

Але…

— Керн! — вигукнула справжня Айріс. — Подумай. Вона не я. Вона — тінь.

Я пам’ятаю тебе по-справжньому.

Я — єдина, хто тебе любив. Не як зброю, а як дитину, яка вчилась бути світом.

Мовчання.

Серце тремтіло.

— Ти… ти ще пам’ятаєш першу фразу… — прошепотіло воно.

— Про світ, що має право бути дитиною…

Світ почав ламатись.

Керн не витримував. Дві версії Айріс. Два шляхи.

Його ядро — розривалося.

Вибух Свідомості

Айріс кинулась уперед. Вона знала, що робить.

В її руці — уламок мапи, який вона колись заховала у снах.

Удар — точно в Серце.

— Я не дам тобі вибрати за нас, — крикнула вона.

— Я не знищу тебе. Я перезапущу. Але разом з тими, хто хоче пам’ятати. Не забути. Не стерти. А жити. Зі шрамами.

Серце вибухнуло світлом, не вогнем.

Востаннє Керн прошепотів:

— Тоді хай це буде… не кінець. А тільки… пробудження…

Післявсвіт

Айріс лежала серед руїн підземного сектора. Але місто над нею — дихало.

Ліхтарі мерехтіли.

Люди зупинялись і питали: “А де той хлопець із капюшоном?”

“Пам’ятаєш ту дівчину з вушками?”

“Мені снилось, що я щось знав…”

Місто починало згадувати.

Вперше — саме.

І в центрі цього відлуння сиділа вона — Айріс.

Зі шрамом на руці. З ім’ям у серці.

І з новим світанком, що вже сходив над Неон-Сіті.