Спочатку:
На сторінку книги
Минуло сім днів.
Не було параду, не було фанфар.
Просто місто почало пам’ятати.
Стіни, які раніше були голими, вкрилися спогадами: графіті, написи, знайдені речі. Люди, які боялися снів, почали їх малювати. Сновиди повернулися. Деякі — усміхалися. Деякі — мовчали. Але всі знали, що колись щось було, і те було важливим.
І серед них — Айріс.
Вона вже не носила капюшон. Її котячі вушка більше не ховались. Люди зупинялися, але не через страх. Вони питали:
— А ти… не Міллі з легенди?
— Ні, — відповідала вона. — Я — Айріс. З минулого. І майбутнього.
Вона відкрила Станцію Відлунь — місце, куди приносили сни, щоб не втрачати. Місце, де лампочки світилися тоді, коли хтось щиро згадував.
І щовечора, коли тіні тяглися довгими вулицями, вона сиділа під ліхтарем, де востаннє бачили Нокса. І лишала для нього горня чаю. Завжди гарячого.
Одного разу чай зник.
І поруч лежала записка:
"Я бачив нове місто. Воно — красиве.
Спасибі, що не дала мені забути."
Історії не мають кінців.
Тільки відлуння.
І лише ті, хто слухають —
знаходять шлях додому
