Раді Вас бачити!

Світло лампи миготіло над її головою, ніби щось знало.

Міллі сиділа на даху старого будинку, втупившись у ніч, що світилася рожево-фіолетовими плямами реклам і прожекторів. Її волосся — сріблясто-рожеве — розвівав вітер, а котячі вушка ловили кожен порух повітря.

Внизу — звичайне життя. Хтось поспішав у метро, хтось тягнув дитину за руку, хтось кричав у телефон. Але щось змінилося.

Їх стало менше.

Не людей — а тіней. Не залишалося ані відбитку кроків на пилюці, ані відчуття, що хтось тільки-но пройшов. Мовби шматки світу вирізали ножицями, а люди навколо — цього не помічали.

"Його не стало вчора. Я точно бачила. Був хлопець — з темним капюшоном. Завжди сидів на тій лавці, годував голубів. А сьогодні... Лавка є. Крихти є. А його — ні. І ніхто не питає, куди він зник."

Міллі схопила свій старий блокнот. На обкладинці — вирізаний з наклейки напис:

“Спостереження. Лише я пам’ятаю.”

Усередині — десятки імен.

Перекреслених.

Забутих.

“Якщо я їх пам’ятаю — значить, я ще тут.”

Вона встала, розгойдуючись на поручні даху.

Звідси було видно Вежу Тиші — закинуту будівлю, яку обходили всі. Її вікна були наче очі — порожні, темні, мовби чекали когось.

"Сьогодні — я йду туди." — сказала вона вголос.

"Бо щось мене кличе. Або вогні… або кінець."

Сходи скрипіли, як живі. Міллі спускалася вниз, відчуваючи, як шепоче ніч. Ніби її думки вже не були її. І вуличні ліхтарі блимають у ритмі її серця.

"Міллі…

Міллі…"

Голос був не зовні. А всередині. Він знову кличе її вглиб міста. До Вежі. До вогнів. До того, чого не існує — якщо вірити іншим.

Але вона — не інші. Вона — останній промінь.

Її кроки — тихі, легкі, мовби вона боялася розбудити щось, що спить під асфальтом.

Вулиці, які вона проходила щовечора, тепер здавалися незнайомими. Написи на вивісках блимали не так, як раніше. У вікнах було пусто. Над головою — провислі дроти. А найстрашніше — повна відсутність шуму.

Місто стало тихим.

Надто тихим.

«Ви чуєте?» — хотілося спитати перехожих, але всі були ніби… глухі. Ніхто не помічав, як ліхтарі тьмяніють, як провалля з’являються між будинками, як ніби цілі вулиці зникають із мапи реальності.

А Міллі чула.

У повітрі тремтів тонкий дзвін — як від кришталу, що ось-ось трісне. Він вів її. Вів туди, куди ніхто не заходив — до Вежі Тиші.

Залізні ворота були прочинені.

Раніше їх хтось замикав. Зараз — іржавий ланцюг лежав на землі.

Залізні ворота були прочинені.

Раніше їх хтось замикав. Зараз — іржавий ланцюг лежав на землі.

Міллі торкнулася холодної ручки. Її пальці здригнулися — всередині щось ворухнулося, як коли стискаєш чужий щоденник, а він починає шепотіти тобі секрети.

Крок. Ще один.

Сходи були круті. Темні. Ідеально чисті — ніби хтось щойно витер з них сліди.

Коли вона досягла другого поверху, побачила: на стіні — малюнок. Дитячий. Фіолетова фігура з котячими вушками. І... підпис:

✴️ Міллі.

🕯️ Остання.

Вона відступила на крок. Її подих збився. Цей малюнок не міг бути тут. Ніхто не знав її тут. Вона не малювала це. Але… це була вона.

— Хто це зробив?.. — прошепотіла.

У відповідь — лише новий шепіт.

"Ти пам’ятаєш. Отже, ще є."

Міллі закрила очі.

І тоді побачила їх.

Вогні.

Сотні маленьких світлячків, що ширяли під стелею. Вони не освітлювали темряву — вони замінювали її. І серед них — одна тінь. Фігура, не схожа на людину, не схожа на привида.

— Ти… мене кличеш?

Фігура мовчки витягла руку. Вогні засвітилися яскравіше. І в темряві почувся голос.

Не гучний. Не страшний. А щемливий, як забута колискова:

— Міллі Айріс… Спостерігачка… Нам потрібна ТИ…