Спочатку:
На сторінку книги
Сумні очі тепер переслідували її скрізь. Ні, вони були виразні й дуже красиві, але горе стало її іменем. А самотність - головною супутницею в житті.
Однак Яринка продовжувала навчатися на відмінно. Вона не поринула, з горя, до світу розваг. Тільки після похорону батька, наче оніміла. Відповідала на заняттях, старанно писала конспекти, ходила до бібліотеки і все.
Жінка, у котрої жила сирітка навіть запропонувала їй деякий час не сплачувати оренду та горда квітка відмовилася від проявів благодійності. Тихо кивнула голівкою й просто сказала:
– Дякую. НІ.
Не дивлячись на тендітний стан і молоді роки, коли дівчинка так говорила, ні в кого не виникало бажання сперечатися з нею. Може тому, що боялися підхопити закляття, яке наклала на юну особу доля чи відьма? Бо не дай Боже бути настільки безталанною: мати від народження все як у всіх, а потім доволі швидко залишитися ні з чим!
Якось вона засиділася в районній бібліотеці. А цікавого там було: читати, не перечитати! Спочатку шукала матеріали на тему для уроку історії, а потім взяла ще кілька книг і незчулася, як бібліотекарка почала вимикати в залі світло.
– Перепрошую, я тут сидів недалечко, метикуючи над своєю справою та бачив, як жадібно Ви надихаєтеся книгами, – почула дівчина спокійний чоловічий голос і підняла очі.
Поруч зі столом стояв елегантно вбраний молодий чоловік, років тридцяти. До його вдумливих карих очей дуже пасував скромний коричневий костюм та біла сорочка. Незнайомець обережно притримував на руці плащ, а в іншій - кейс для паперів. З першого погляду було ясно, що він має справу з важливими документами, а сюди приходив, як усі, за новими знаннями. Він не посміхався, не загравав, навіть більше нічого не говорив, просто стояв і не йшов геть.
Краєчком ока Яринка бачила, що вони затримують бібліотекарку. Тому рішуче закрила книжки, склала їх до купи й збиралася здати. Вона підвелася та раптом відчула в собі незрозуміле тепло, котре подарував їй майже суворий погляд незнайомця. Ні, це було не плотське прагнення, а якийсь надприродний енергетичний потік, що промайнув у повітрі й зник.
Дивно та вона заговорила:
– Даруйте, мені час іти. Ми порушуємо розклад закладу. А книжки я люблю понад усе. Бувайте!
– На все добре! – чемно кивнув чоловік. Він не фліртував, не набивався в провожаті, а лише міцно стиснув широкі вилиці й насупив брови. Від цього його гарне обличчя стало утаємничено сумним.
В орендованій кімнаті студентка Ліщук акуратно зібрала до портфеля необхідні на завтра книжки, постелила скромне ліжко, що на якийсь час прихистило її та виконала стандартні вечірні процедури. Далі натиснула кнопку будильника й хотіла лягти, але пішла до вікна поглянути на зорі.
Вона робила це доволі часто й сподівалася, що батьки дивляться на неї згори. Тоді її поглинала невимовна туга, але сьогодні вперше за кілька місяців, відчай менше стискав груди.
Наступного дня, після занять, Яринка вже збиралася вийти з корпусу та почула зі спини пронизливий голос секретарки:
– Ліщук! Негайно зайди до директорки.
Лариса Леонідівна (в душі) шанувала мужнє прагнення своєї студентки залишатися вірною обраній справі й не падати перед горем ниць. Але вважала, що відлюдькуватість не пасує учениці марксистсько-ленінської теорії і взагалі дівчині необхідні додаткові навантаження.
Яринка зайшла мовчки й лише ввічливо кивнула та завмерла на місці.
– І як довго ти збираєшся дотримуватися обітниці мовчання? Ярино, що тобі важко через втрату батьків, я розумію. Але й ти мене зрозумій. Відмінниця навчання, що не веде активного суспільного життя, викликає підозри. Днями мені ставили запитання, щодо тебе, а я не могла на них відповісти. Зауваж, мені це невластиво, – традиційним голосом викладача говорила директорка.
– Що я повинна зробити? – коротко відреагувала дівчина, не підіймаючи голови.
– Та нічого особливого! Просто живи як нормальна людина, а не дохла рибина, – чомусь почала збентежено перекладати папери й ручки на своєму столі жінка.
А Яринка як почула випадкові слова, стосовно риби, зблідла мов справді збиралася померти.
– Тобі зле? Тоді сходи до лікаря та обов’язково принеси мені довідку про стан свого здоров’я, – наказала Лариса Леонідівна, несподівано знайшовши відповідь на власне запитання й долала: – Все, йди з очей, бо ти мені геть настрій спаскудила.
Яринка вийшла. Тримаючись за стіну, вона попрямувала до дівчачого туалету й залилася слізьми. Здавалося, що всередині повзає якийсь могутній вогняний гад і випікає нутрощі. Вона стогнала й чіплялася за раковину та не розуміла, як подолати нестерпний біль? Звідки тій жінці знати, що мама також лежала на траві тиха й холодна, як мертва рибонька...
Коли нова порція сліз скінчилася, сирота вмилася холодною водою й глянула на себе в невеличке дзеркало. Звідти на неї дивилися підпухлі червоні оченята. Саме такі, як частенько бували у мами. Чому вона вирішила залишити цей світ? Хіба не здогадувалася, що без неї життя доньки стане мукою? Та дзеркало нічого не відповіло дівчині. Тоді вона протерла обличчя хустинкою й пішла надвір.
Студентка неквапливо йшла в бік орендованої кімнати й думала про те, що сказала їй директорка. Хтось цікавився нею, але хто й чому запитати у керівника навчального закладу вона не встигла. Лариса Леонідівна випадково ляпнула дурницю, яка зачепила за живе.
Ось повз неї промчала чорна Волга, а далі почувся гальмівний звук і скоро машина (заднім ходом) порівнялася з Яринкою. Двері салону прочинилися й вона побачила знайоме обличчя, тільки забула чиє?
А випещений сивочолий дядько здається мав ліпшу пам’ять і впізнав її:
– Дівчино, у Вас все в порядку? Чому Ви заплакана? Якщо хтось образив, Ви тільки скажіть...
Почувши той голос, Яринка миттю згадала урочистість в райкомі комсомолу й високого партійного начальника. Тільки його бракувало зараз! Але ж цей не відчепиться, тому прийдеться відповісти.
– Вітаю, товаришу перший секретар! У мене все в порядку, дякую. Просто драматичну сцену з фільму пригадала, – спробувала посміхнутись Яринка та він здається бачив людей наскрізь.
– А от казати неправду Ви не вмієте. І це похвально! Сідайте, я підвезу Вас куди скажете. Може щось болить? Тоді до лікарні, – причепився старий хрич.
– Нічого не болить. Маму важко згадувати, – чесно відповіла дівчина.
– Ясно. Ненька померла, так? – який же він проникливий.
– Так. І навіть роки не допомагають. Дякую, що зупинилися, але я майже прийшла, – ляпнула й чомусь злякалася, що він дізнався її адресу. Юна й недосвідчена, вона ще не розуміла, що цей пан (за бажання) може дізнатися про неї більше, ніж вона знає про себе сама.
– Ви тут у когось живете? – запитанням підтвердив істину можновладець.
– Орендую кімнату. Вибачте, але мені справді треба привести себе до ладу. Можна я піду? – ввічливо запитала дівчина.
– Не маю жодного права затримувати. Я ж не тиран якийсь. Вам вкрай необхідно відпочити, Ярино. Був би радий допомогти та Ви не бажаєте... Думаю, ми ще обов’язково зустрінемося. Щасти! – кивнув на прощання дід і через кілька хвилин машина зникла за рогом.
Ну нічого собі! Ця шишка пам’ятає її ім’я. І на що він зараз натякав? Звісно райцентр не мільйонне місто, але з якого переляку їм ще зустрічатися? Виходить, що й директорці технікуму запитаннями набридав саме він. Інакше б Лариса Леонідівна так не хвилювалася.
